Містер О’Медден Берк, який рушив зразу за ним, замахнувся на знак солідарности парасолею і вигукнув:
— Макдуфе, починай!
— Який батько, такий син! — гучно озвався редактор, поплескавши по плечі Стівена. — Ходімо. Де в біса мої ключі?
Він попорпався у кишені й витяг зіжмакані аркуші.
— Ящур. Це я пам’ятаю. Все буде гаразд. Надрукуємо. Де ж вони? Буде гаразд.
Він знову запхнув аркуші в кишеню і зайшов у кабінет.
Будемо сподіватися
Дж. Дж. О’Моллой, перш ніж зайти слідом за ним, тихо сказав Стівену:
— Сподіваюся, ви доживете, доки їх надрукують. Майлсе, на хвилину.
Він зайшов у кабінет і зачинив за собою двері.
— Ходімо, Стівене, — сказав професор. — Чудове те, що ми чули, правда? По суті, пророче видіння. Fuit Ilium[103]. Грабунок вітряної Трої{294}. Царства світу. Володарі Середземного моря тепер стали феллахами.
Перший хлопець-газетяр збіг повз них сходами і вискочив на вулицю, репетуючи:
— Перегони, спеціальний випуск!
Дублін. Мені ще треба багато, багато чого навчитися.
Вони повернули ліворуч, пішли по Еббі-стрит.
— Я теж бачив видіння, — озвався Стівен.
— Ага, — сказав професор, широко ступаючи, щоб піти з ним у ногу. — Кроуфорд знає, куди ми.
Повз них промчав іще один хлопець, репетуючи на бігу:
— Перегони, спеціальний випуск!
Дорогий драний Дублін
{295}Дублінці.
— Дві дублінські весталки{296}, — почав свою оповідь Стівен, — похилого віку й богомільні, прожили п’ятдесят і п’ятдесят три роки на Фамболлі-лейн.
— А де це воно? — поцікавився професор.
— У районі Блекпіттса.
Мокра ніч і голодний дух пекарняного тіста. Під стіною. Сальне обличчя блищить із-під її фланелевої хустки. Серця калатають несамовито. Акаша-хроніка. Швидше, любчику!
Ануж бо. Спробуй. Нехай буде життя.
— Їм закортіло побачити Дублін із вершечка Нельсонової колони. Наскладали вони три шилінги десять пенсів у червону бляшану скарбничку, подобу поштової скриньки. Тож вони витрусили звідти трипенсовики й один шестипенсовик, а монетки-пенсовики вишкрябали за допомогою ножа. Два шилінги три пенси сріблом, один шилінг сім пенсів міддю. Надягнули капелюшки та святкові сукні й взяли парасолі на випадок дощу.
— Мудрі діви, — зауважив професор МакГ’ю.
Життя як воно є
— За шилінг і чотири пенси вони купили свинячого холодцю й чотири скибки грінок у міс Кейт Коллінз, яка тримає їдальні в північному Дубліні, на Мальборо-стрит… Потім вони купили двадцять чотири стиглі сливи у дівчиська, що торгує під Нельсоновою колоною, щоб потамувати спрагу після холодцю. Потім заплатили дві трипенсові монети джентльменові біля турнікету і почали повільно тюпати вгору гвинтовими сходами, охаючи, спонукуючи одна одну, жахаючись у темряві, відсапуючись, перепитуючи одна одну, чи в тебе холодець, славлячи Господа і Пречисту Діву, наміряючись повернутися униз і визираючи у вентиляційні отвори. Ну, дяка Богові! Ми не могли уявити навіть, що це так високо.
Звати їх Енн Кірнс і Флоренс МакКейб. У Енн Кірнс простріл, і вона лікується, натираючи поперек водою з Лурду, бере її в одної жінки, що дістала пляшечку від ченця-пасіоніста{297}. А у Флоренс МакКейб щосуботи на вечерю свинячі ратиці, тушковані з капустою, і пляшка подвійного пива.
— Антитеза, — зауважив професор, кивнувши двічі. — Діви-весталки. Бачу їх, наче перед собою. Що ж це наш приятель так забарився?
Він озирнувся.
Хлопці-газетярі притьмом вискакували на вулицю і розбігалися на всі боки, репетуючи, розмахуючи білими аркушами газет. Зразу за ними на порозі з’явився Майлс Кроуфорд, розмовляючи з Дж. Дж. О’Моллоєм, його капелюх над обличчям цегляного кольору здавався німбом.
— Та йдіть уже, — гукнув професор і помахав рукою.
І знову рушив поряд із Стівеном.
Повернення Блума
— Так, — сказав він. — Я їх бачу.
Містер Блум, задиханий, закручений виром несамовитих хлопців-газетярів під редакціями «Айриш католик» і «Дублін пенні джорнел», заволав:
— Містере Кроуфорде! Хвилинку!
— «Телеграф»! Перегони, спеціальний випуск!
— Ну що там таке? — озвався Майлс Кроуфорд, сповільнюючи ходу. Хлопець крикнув в обличчя містерові Блуму:
— Жахлива трагедія в Ратмайнсі! Дитину придавили ковальські міхи!
Інтерв’ю з редактором
— Я щодо цієї реклами, — почав пояснювати містер Блум, проштовхуючись крізь тисняву хлопців, відсапуючись і витягаючи з кишені вирізку. — Я щойно переговорив із містером Кейзом. Він згоден продовжити рекламу на два місяці. А там буде видно. Але він хоче, щоб в одному з суботніх номерів, на рожевих сторінках, ви опублікували замітку, яка привернула б увагу і читачів «Телеграфа». І він хоче таку, яка була в «Кілкенні піпл», якщо ще не пізно, я казав про це радникові Наннетті. Я можу взяти її в національній бібліотеці. Будинок ключів, розумієте? Його прізвище Кейз. То це буде гра слів. Він же, власне кажучи, пообіцяв, що продовжить замовлення. Та йому кортить іще й трохи порекламувати себе. Що я маю йому переказати, містере Кроуфорде?
П. М. С.
— Перекажіть йому, що він може поцілувати мене в сраку, — відповів Майлс Кроуфорд, показавши рукою, куди саме. — Дослівно так і перекажіть.
Він трохи не в собі. Треба обачно. Вони йдуть, щоб по чарці. Дружним гуртом. І Ленеган у своїй кепці члена яхтклубу теж, щоб випити надурняк. Підлизався за своїм звичаєм. Чи не молодий Дедал — застрільник цього заходу? Сьогодні на ньому добрі черевики. Минулого разу, коли я бачив його, ті просили каші. Десь він місив грязюку. Безтурботний хлопець. Чого його понесло в Айриштаун?
— Ну що ж, — сказав містер Блум, переводячи погляд на редактора. — Якщо я дістану ескіз, тоді варто буде дати коротку замітку. Гадаю, він погодиться на оголошення. Я йому перекажу…
П. М. Я. І. С.
— Він може поцілувати мою ясновельможну ірландську сраку{298}, — гучно повідомив через плече Майлс Кроуфорд. — Коли завгодно, якщо йому заманеться, — так йому й перекажіть.
І, поки містер Блум стояв ні в сих, ні в тих, пробуючи посміхнутися, той рушив далі рвучкою ходою.
Розжитися на гроші
— Nulla bona[104], Джеку, — пояснив він, черкнувши п’ятірнею по горлянці. — Мені самому отак треба. Сиджу на мілині. Оце щойно, минулого тижня, шукав кого-небудь, хто погодився б гарантувати мій вексель. На жаль, я можу тільки поспівчувати тобі. Якби мені пощастило розжитися на якусь копійчину, то я б із дорогою душею.
Фізіономія у Дж. Дж. О’Моллоя витягнулася, і він простував мовчки. Вони наздогнали інших і пішли поряд із ними.
— Коли вони з’їли холодець із хлібом і витерли свої двадцять пальців папером, у який був загорнений хліб, то підступили ближче до поручнів.
— Тут дещо для вас, — звернувся професор до Майлса Кроуфорда. — Дві дублінські бабусі вийшли на вершину Нельсонової колони.
Оце то колона! — так висловилася перша з двох шкандиб
— Це дещо нове, — схвалив Майлс Кроуфорд. — Може зацікавити читачів. Потрапили на гулянку чистильників взуття на березі Даргла. Дві старі пройди. То й що?
