— Ходімо, Неде, — сказав містер Дедал, надягаючи капелюха. — Після всього мені треба випити.
— Випити! — вигукнув редактор. — Спиртні напої дозволено тільки після служби Божої.
— Авжеж, це щира правда, — підтвердив, виходячи, містер Дедал. — Ходімо, Неде.
Нед Ламберт зсунувся зі стола. Роздивляючись навколо, сині очі редактора зупинилися на усміхненому обличчі містера Блума.
— Може, і ви теж із нами, Майлсе? — запропонував Нед Ламберт.
Спогади про вікопомні ратоборства
— Ополчення Північного Корку! — вигукнув редактор, прямуючи до каміна. — Ми завжди перемагали! Північний Корк й іспанські офіцери!
— А де ж воно було таке, Майлсе? — запитав Нед Ламберт, замислено споглядаючи носаки своїх черевиків.
— В Огайо! — гаркнув редактор.
— Авжеж, саме там воно й сталося, бий мене сила Божа, — погодився Нед Ламберт.
Виходячи, він пошепки сказав Дж. Дж. О’Моллою:
— У нього вже ум за розум починає заходити. Клінічний випадок.
— О-га-йо! — репетував редактор пронизливим дискантом, задерши догори бурякове обличчя. — Моє славне О-га-йо!
— Зразкова критська стопа{248}! — зауважив професор. — Довгий склад, короткий і знову довгий.
О, Еолова арфо
Він видобув із кишеньки жилета котушку, одірвав дещицю нитки, що чистити зуби, і вправно просилив між двома парами своїх жовтих лунких зубів.
— Бринь-брень. Бринь-брень.
Містер Блум побачив, що шлях до телефону вільний, і рушив до дверей кабінету.
— На хвилинку, містере Кроуфорде, — пояснив він. — Треба лиш зателефонувати щодо одного оголошення.
Він зайшов.
— А як там із передовою у вечірньому випуску? — запитав професор МакГ’ю, підійшовши до редактора і твердо поклавши йому на плече руку.
— Там усе гаразд, — відповів редактор уже погіднішим тоном. — Будь спокійний. Привіт, Джеку. З цим ділом усе гаразд.
— Добрий день, Майлсе, — привітався Дж. Дж. О’Моллой, випустивши сторінки газети, які тримав, та так, що вони шурхнули просто в підшивку. — А як ота справа з канадським шахер-махером, вона що, сьогодні?
В кабінеті заторохкотів телефон.
— Двадцять вісім… Ні, двадцять… Чотири чотири… Так.
Хто ж перший
Із внутрішньої канцелярії з’явився Ленеган із аркушами спортивного додатку газети.
— Хто хоче знати переможця на Золотий кубок? — запитав він. — Скіпетр, жокей О’Медден.
Він кинув аркуші на стіл.
Вигуки і тупотіння босих ніг хлопців-газетярів у холі залунали ближче, і двері враз розчинилися.
— Цитьте, — озвався Ленеган. — Я чую чиїсь ступи-кроки.
Професор МакГ’ю перейшов через кімнату і схопив за комір зіщуленого хлопця, а інші тим часом дременули з холу сходами вниз. Підхоплені протягом аркуші пурхнули по кімнаті, виписуючи сині закрути, і полягали під столом.
— Це не я, сер… Це той здоровий заштовхнув мене сюди, сер.
— Геть його і зачини двері, — скомандував редактор. — Справжній буревій налетів.
Ленеган нахилився і, крекчучи, став збирати з підлоги аркуші.
— Ми чекали випуску про перегони, — сказав хлопець. — Це Пет Фаррел заштовхнув мене, сер.
Він показав на дві хлоп’ячі пики, що визирали з-за одвірка.
— Он він, сер.
— Ану гайда звідси, — сердито буркнув професор МакГ’ю.
Він випхнув хлопця з кімнати і захряснув двері.
Дж. Дж. О’Моллой гортав із шелестом підшивку і бурмотів, щось шукаючи:
— Продовження на сторінці шість, четверта колонка.
— Так… Це з редакції «Івнінг Телеграф», — говорив містер Блум, дзвонячи з редакторського телефону. — А чи хазяїн?.. Так, «Телеграф»… Куди? Ага! Який аукціон, яка кімната? Ага! Розумію… Гаразд. Я його знайду.
Двоє зіткнулися
Коли він поклав слухавку, телефон заторохкотів знову. Він швидко вийшов і зіткнувся з Ленеганом, який саме тягнувся дістати ще один аркуш.
— Пардон, мсьє, — зойкнув Ленеган, учепившись за нього на мить і скорчивши болісну пику.
— Та це я маю вибачитися, — відповів містер Блум, терпляче чекаючи, поки той звільнить його із затиску своїх рук. — Чи я вас не вдарив? Мені треба бігти.
— Коліно, — простогнав Ленеган.
Він удавано скривився і заскімлив, потираючи коліно:
— Ой, дужчає наша ера з кожним роком.
— Вибачте, — сказав містер Блум.
Він підійшов до дверей і, розчинивши їх, затримався. Дж. Дж. О’Моллой згорнув докупи аркуші важкої підшивки. В порожньому вестибюлі лунко гучали голоси двох хлопців-газетярів, що сиділи на сходах і співали в супроводі губної гармоніки:
Ми з Вексфорда хлоп'ята
В бою нас не здолати{249}.
Блум виходить
— Я помчав на Бечелорс-вок, — повідомив містер Блум, — щодо цієї реклами для Кейза. Хочу вирішити цю справу. Мені сказали, що він там поряд, у Діллона.
Хвилину він дивився на них, вагаючись. Редактор, який стояв, прихилившися до полиці каміна, й підпирав голову рукою, раптом рвучко простягнув руку наче спонукаючи його до дії.
— Рушай! — закликав він. — Перед тобою весь світ.
— Я повернуся за мить, — запевнив містер Блум і вибіг.
Дж. Дж. О’Моллой узяв у Ленегана аркуші й став їх читати, легенько подмухуючи, щоб відокремити один від одного, і не коментуючи прочитаного.
— Він таки прилаштує цю свою рекламу, — озвався професор, визираючи поверх фіранок на вулицю крізь окуляри в чорній оправі. — Погляньте-но, як ці шибеники до нього причепилися!
— Покажіть! Де? — скрикнув Ленеган, підбігаючи до вікна.
Вулична процесія
Обидва посміялися, дивлячись з-над фіранок на хлопців-газетярів, які пританцьовували низкою за містером Блумом, а до цього останнього був прив’язаний паперовий змій, що зиґзаґами метлявся на вітрі з білими бантиками на хвості.
— Ну й штукарі вони, ці пацани, — сказав Ленеган. — Подивишся й пузо порвеш од сміху. Підмітили, як він чалапає своїми плоскостопими клешнями. Пронозисті хлопці. Такі, що у мишачу дірку пролізуть.
І враз він рушив вистрибом через кімнату, карикатурно танцюючи мазурку і прямуючи повз камін до Дж. Дж. О’Моллоя, а той поклав аркуші в його простягнені долоні.
— Що тут діється? — озвався раптово Майлс Кроуфорд. — А де інші двоє?
— Хто? — запитав, повертаючись до нього, професор і пояснив. — Подалися в «Овал», закортіло випити. Там уже Педді Гупер із Джеком Голлом{250}. Вони повернулися вчора увечері.
— Ну, тоді ходімо, — вирішив Майлс Кроуфорд. — Де мій капелюх?
І він подибав у кабінет, відхиляючи поли піджака й брязкаючи ключами в задній кишені. Потім ключі забряжчали в руці, тоді брязнули об дерево, коли він замикав шухляду.
— А він уже тепленький, — стиха промовив професор МакГ’ю.
— Здається, що так, — промимрив, розмірковуючи, Дж. Дж. О’Моллой і витяг свій портсигар. — Але ж те, що здається, не завжди є насправді таким. Хто багатий на сірники, признавайтеся.
Люлька миру
Він простягнув цигарки професорові і сам узяв одну. Ленеган зразу ж запалив сірник і дав їм прикурити по черзі. Дж. Дж. О’Моллой знову відкрив портсигар і запропонував йому.
— Мерсю, — подякував Ленеган і взяв цигарку.
Редактор вийшов з кабінету в солом’яному брилі набакир. Суворо тикаючи пальцем у професора МакГ’ю, він продекламував співучим голосом: