Професор посміхнувся, не розтуляючи свої довгі губи.

— То як? Заодно зі своєю старою Римською Імперією? — шпигнув його Майлс Кроуфорд.

Він узяв цигарку з відкритого портсигара. Ленеган відразу ж послужливо підніс йому сірника й сказав:

— Увага! Послухайте мою найновішу загадку.

— Imperium Romanum, — стиха почав Дж. Дж. О’Моллой. — Назва звучить куди шляхетніше, ніж британська чи брикстонська^{252}. Вона чимось нагадує оливу, яку підливають у вогонь.

Майлс Кроуфорд спрямував у стелю потужний перший струмінь диму.

— Так воно і є, — озвався він. — Ми — олива. Я і ви це — олива у вогні. І надії уціліти у нас не більше, ніж у грудки снігу в пеклі.

— Постривайте-но хвилину, — озвався професор МакГ’ю, піднявши два пальці (два спокійні кігті). — Не слід зважати на слова, на те, як вони звучать. Ми думаємо про Рим імперський, імператорський, імперативний.

Він зробив ораторський жест, простягнув руки, вистромивши їх із обстріпаних брудних манжетів, і провадив:

— Яка була їхня цивілізація? Розкішна, згоден; але й грішна. Cloacae: стічні канави. Євреї десь у пустелі чи на вершині гори казали: Яке чудове місце. Поставмо тут жертівник Єгові. А от римлянин, як і англієць, що йшов слідом за ним, приносив на кожний новий берег, на який ступала його нога, (на наш берег вона ніколи не ступала^{253}) тільки одне: одержимість клоакою^{254}. Вбраний у свою тогу, він озирався навколо і казав: Яке чудове місце. Спорудимо тут ватерклозет.

— І його неодмінно споруджували, — докинув Ленеган. — Наші давні предки, як ми знаємо з першого розділу книги Гіннеса, полюбляли струмені вологи.

— Вони були вірними паладинами природи, — стиха додав Дж. Дж. О’Моллой. — Але ж ми отримали також римське право.

— Разом із його пророком Понтієм Пілатом, — озвався професор МакГ’ю.

— А ви знаєте історію з Пеллесом, головою суду при Державній скарбниці? — запитав Дж. Дж. О’Моллой. — Це сталося під час обіду в королівському університеті. Все йшло як по маслу.

— Спочатку відгадайте мою загадку, — урвав його Ленеган. — Ви готові?

І тут із вестибуля зайшов містер О’Медден Берк^{255}, високий чолов’яга в просторому сірому костюмі з донегальського твіду. А слідом за ним Стівен Дедал, скидаючи капелюха.

— Entrez, mez enfants[95]! — вигукнув Ленеган.

— Я привів суплікатора, — милозвучно повідомив містер О’Медден Берк. — Юність проваджена Досвідом хоче зустрітися з Розголосом.

— Вітаю вас, — сказав редактор, простягаючи руку. — Заходьте. Ваш батечко щойно пішов.

Ленеган гукнув до всіх:

— Тихо! Яка опера твердить, що дуру настав кінець? Думайте, міркуйте, гадайте, і кажіть.

Стівен простягнув аркуші, надруковані на друкарській машинці, і показав на заголовок та підпис.

— Хто? — запитав редактор.

А край аркуша одірвано.

— Містер Гаррет Дізі, — пояснив Стівен.

— Той старий котолуп, — сказав редактор. — А хто одірвав? Що, йому раптом закортіло в одне місце?

— Добрий день, Стівене, — привітався професор, підходячи і зазираючи через плече. — Ящур? Невже ви стали..?

Бардом-биколюбом.

— Добрий день, сер, — відповів Стівен, паленіючи. — Ні, це не мій лист. Це мене попросив містер Гаррет Дізі…

— Та я його знаю, — перебив його Майлс Кроуфорд. — Знав і його дружину. Такої відьми, як вона, ще не бачив білий світ. У кого-кого, а у неї, присягаюся Христом-Богом, ящур був напевно! Хто не пам’ятає, як одного вечора вона виплеснула суп просто в обличчя офіціантові в «Зірці й підв’язці». Отак-о!

Гріх у цей світ приніс не хто інший, як жінка. Це ж Єлена, яка втекла від Менелая, примусила греків десять років… О’Рурк, принц Бреффні.

— То він удовець? — запитав Стівен.

— Еге ж. Солом’яний, — відповів Майлс Кроуфорд, продивляючись машинописний текст. — Імператорські стайні. Габсбурґ. Ірландець урятував йому життя^{256} на міському валу Відня. Не треба про це забувати! Максиміліан Карл О’Доннелл, граф фон Тирконнелл ув Ірландії. Тепер він послав свого спадкоємця, і той привіз нашому королю титул австрійського фельдмаршала. Там можна чекати яких завгодно неладів. Дикі Гуси. Авжеж, постійно. Не забувайте цього!

— Питається, чи не забув цього він сам? — озвався стиха Дж. Дж. О’Моллой, крутячи в руках прес-пап’є у вигляді підкови. — Врятувати царську особу це послуга, за яку навряд чи подякують.

Професор МакГ’ю обернувся до нього.

— А що, коли ні? — запитав він.

— Я розкажу, як усе це було, — почав Майлс Кроуфорд. — Сталося так, що один угорець^{257}…

— Ми завжди шанували діла пропащі, — сказав професор. — Успіх для нас віщує смерть інтелекту і паралізує уяву. Ми ніколи не шанували успішних. Ми їм служили. Я викладаю набридливу латину. Я розмовляю мовою нації, вершина ментальности якої є прописна істина: час це гроші. Домінанта матеріального. Dominus! Латиною це володар — лорд або Господь. А де ж духовність? Господь Ісус! Лорд Солсбері. Канапа в клубі у Вест-енді. А от греки!

Світла усмішка заграла в його очах у темній оправі, ще дужче розтягнула губи.

— А греки! — повторив він. — Кіріос! Променисте слово! Голосівки, яких не знають ні семіти, ні сакси^{259}. Кіріє! Сяйво інтелекту. Мені слід би було викладати грецьку, мову розуму. Кіріє елейсон! Будівельники клозетів і клоак ніколи не будуть володарями нашого духу. Ми вірні паладини католицького лицарства Європи, яке згинуло в день Трафальгарської битви, та імперії духу (imperium — то зовсім інша річ), яка пішла на дно разом з атенським флотом у Егоспотамській битві. Так, так. Вони пішли на дно. Пірр, якого ввів в оману оракул, зробив останню спробу змінити долю Греції. Вірний справі, приреченій на загибель.

І він одійшов до вікна.

— На прю вони йшли без вагань, — промовив сумовито містер О’Медден Берк. — Але їх чекала загибель^{260}.

— Ой-ой-ой, — тихенько запхикав Ленеган. — Наприкінці вистави його гахнули цеглиною по голові. Бідний, бідний, бідний Пірр!

Потім він прошепотів Стівенові на вухо: