Якими духами душиться твоя дружина? Ще можу з’їздити додому, трамваєм: буцімто щось забув. Просто побачити, перш ніж вона прибереться. Ні. Тут. Ні.
Раптом із редакції «Івнінг телеграф» почувся верескливий регіт. Хто це — зрозуміло. Що там діється? Заскочу на мить, зателефоную. Це ніхто інший як Нед Ламберт.
Він зайшов тихенько.
Ерін, смарагдовий самоцвіт срібного моря
— Заходить привид, — тихенько промурмотів, наповнивши печивом рота і звертаючись до запиленої шибки, професор МакГ’ю.
Містер Дедал, переводячи погляд із порожнього каміна на усміхнене обличчя Неда Ламберта, запитав його з кислою міною:
— Боже милий, та невже ця каламуть не спричинила вам печії в дупі?
А Нед Ламберт, сидячи на столі, читав далі:
— Чи, знов-таки, зауважимо вигини дзюркотливого струмка, який, долаючи кам’янисті перепони на своєму шляху, невтомно біжить до вируючих вод Нептунового синього царства поміж порослих мохом берегів, освіжений ніжними зефірами, розцяцькований золотистими сонячними блискітками або покритий затінком лісових велетнів, які розпростерли свої руки над його замисленим лоном. То що ви скажете, Саймоне? — запитав він, позираючи з-над газети. — Як вам цей високий стиль?
— Суміш різних напоїв, — сказав містер Дедал.
Нед Ламберт зареготав і, ляснувши себе по коліну газетою, повторив:
— Покритий затінком, замислене лоно. Не можу, хлопці! Не можу!
— І Ксенофонт дивився на Марафон, — озвався містер Дедал, дивлячись на камін і переводячи погляд на вікно, — а Марафон дивився на море.
— Годі про це, — гукнув від вікна професор МакГ’ю. — Ані слова більше про цю дурну нісенітницю.
Він саме прикінчив серпик несолодкого печива, яке гриз безперестану, і, зголоднівши, ладен був узятися за ще один, який уже тримав напоготові в другій руці.
Пишномовне галу-балу. Плещуть знічев’я язиками. А Нед Ламберт, бачу, влаштував собі вихідний. Авжеж, після похорону чоловік цілий день наче сам не свій. Кажуть, у нього впливові родичі. Старий Четтертон{243}, віце-канцлер, доводиться йому двоюрідним чи то дідом, чи прадідом. Кажуть, йому під дев’яносто. В редакції уже давно, мабуть, лежить некролог для першої сторінки. А він на злість їм живе. Чого доброго, сам піде перший. Ану, Джоні, посунься для дідуся. Вельмишановного Геджеса Ейре Четтертона. Гадаю, раз на рік він виписує йому тремтячою рукою чек, а мо’ й два. Ото буде радощів, коли він уріже дуба. Алілуя.
— Ще один спазм, — сказав Нед Ламберт.
— А що це таке? — запитав містер Блум.
— Щойно віднайдений фрагмент Ціцерона, — урочисто оголосив професор МакГ’ю. — Наш милий край.
Коротко, проте влучно
— Чий край? — простодушно перепитав містер Блум.
— Дуже доречне запитання, — зауважив професор, хрумаючи печивом. — Наголошуючи чий.
— Край Дена Доусона, — озвався містер Дедал.
— Це в його вчорашній промові? — запитав містер Блум.
Нед Ламберт кивнув ствердно.
— Та послухайте-но, — сказав він.
Двері відчинилися, і ручка штовхнула містера Блума в поперек.
— Вибачте, — сказав, заходячи, Дж. Дж. О’Моллой.
Містер Блум враз відступив.
— Це ви мене вибачте, — відмовив він.
— Добридень, Джеку.
— Заходьте, заходьте.
— Добридень.
— Як життя, Дедале?
— Непогано. А у вас?
Дж. Дж. О’Моллой сумно похитав головою.
Жаль
Колись він був найздібніший з усіх молодих правників адвокатської колегії. Зійшов на пси, бідолаха. Он уже сухотний рум’янець, — видно, догоряє його свічка. Скоро йому капець. Що ж його сюди привело? Хоче грошей.
— А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися у піднебессі.
— Виглядаєте ви пречудово.
— А чи можна побачити редактора? — запитав Дж. Дж. О’Моллой, позираючи на двері кабінету.
— Авжеж можна, — озвався професор МакГ’ю. — І побачити його, і почути. Він у своєму святилищі спілкується з Ленеганом{244}.
Дж. Дж. О’Моллой підступив до конторки і став гортати підшивку газети, її рожеві сторінки.
Клієнтів кіт наплакав. Слава в минулому. Пустився берега. Програвся на перегонах. Заборгував під чесне слово. Пожинає бурю. А колись був адвокатом у Д. і Т. Фіцджеральдів і отримував чималі гроші. Перуки засвідчували наявність сірої речовини. Мозок, виставлений напоказ, як серце у тієї статуї в Гласневіні. Здається, він щось там пише літературного для Експресу удвох із Габрієлем Конроєм{245}. Начитаний хлопець. Майлс Кроуфорд починав у Індепенденті. Смішно спостерігати, як наші газетярі викручуються, коли відчувають, що вітер подув невтойбіч. Як флюгери. То туди, то сюди. Не знаєш, чому вірити. Одне тобі кажуть — наче й правда, почуєш друге — то вже й не віриш першому. Кидаються один на одного, мов скажені, на шпальтах своїх газет, а потім враз забувають про взаємні образи. Ще хвилина, і вони вже найліпші друзі.
— Та послухайте ж ви, заради Бога, — благав Нед Ламберт. — А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися в піднебессі…
— Пишномовний нуд! — роздратовано урвав його професор. — Годі нам лялякання цього балабона.
— В піднебессі, — провадив Нед Ламберт, — наче щоб обмити наші душі в горніх висотах…
— Хай би обмив свої губи, — докинув містер Дедал. — Господи, помилуй нас грішних! Га? А йому ще й гроші за це платять?
— У горніх висотах картиною незрівнянних красот Ірландії, які хоч і мають гучно прославлені аналоги в інших країнах, а проте мальовничістю своїх тінистих гаїв, хвилястими краєвидами, просторими пасовищами, порослими соковитими травами, які вечорами поринають у дивовижне світло наших оксамитних загадкових ірландських сутінків…
Його рідна говірка
— Місяць, — зауважив професор МакГ’ю. — Він забув «Гамлета».
— Які запинають своїм серпанком усю навколишню панораму, чекаючи, доки випливе на небосхил чарівне місячне коло й осяє наш край сріблястими променями…
— Ox! — вигукнув містер Дедал, застогнавши з безнадії. — Ця писанина пахтить як цибуля в нужнику. Годі вже її, Неде. Життя і так коротке.
Він скинув циліндр і, нетерпляче роздмухуючи пишні вуса, причесався так, як це роблять валлійці, — рукою, розчепіривши пальці.
Нед Ламберт кинув газету на стіл, задоволено хихочучи. І тут за мить неголене, в темних окулярах, обличчя професора МакГ’ю затрусилося від хрипкого сміху.
— Здобний-воздобний Доу! — вигукнув він.
Авжеж тепер зубоскалити можна коли штука вийшла з друку проте люд наш розхапує її як гарячі пиріжки. Та він же сам із пекарів, хіба ні? Бо чого ж його власне називають Здобним Доу? Чи так, чи інак, але гніздечко він звив собі м’якеньке. У дочки наречений працює в податковій управі, його возять в автомобілі. Вдало його заарканила. Влаштовує бучні прийоми. Гуляють на всі боки. Везерап завжди так і казав. Хапай їх за шлунок.
Двері кабінету враз розчинилися, і на порозі постало обличчя з червоним дзьобом, а над чолом пучок волосся, що стирчало, наче пір’я. Нахабні сині очі озирнули товариство, і рипучий голос запитав:
— Що це тут діється?
— А ось появився і наш удаваний поміщик{247}, — урочисто оголосив професор МакГ’ю.
— Ічоготобітутреба, вчена мавпо! — озвався редактор замість привітання.
