Доглядач поклав папери в кишеню. Візок зупинився. Гурт поділився надвоє, одні підійшли до ями з одного боку, інші з другого, обережно обходячи могили. Грабарі принесли труну і поставили головою на край, підклавши паси.

Ховаємо його. На Цезарів погреб ми прийшли. Його іди березневі чи червневі^{220}. Він не відає, хто тут, йому байдуже.

Ну хто той довготелесий здоровило у макінтоші? Ну хто він, цікаво, такий? Ну, багато б я дав, аби дізнатися, хто він. Завжди хто-небудь з’явиться, що про нього не маєш ніякого уявлення. Людина може прожити все життя, самотня, як палець. Авжеж може. Одначе хтось має її прикидати землею, хоч викопати могилу вона може сама. Усім нам доводиться. Лише людина ховає своїх мерців. Ні, мурашки теж. Перше, що спадає на думку. Ховати мерця. Кажуть, що Робінзон Крузо й справді жив на світі. То значить П’ятниця його поховав. Якщо поміркувати, кожна п’ятниця ховає четвер.

Бідолашний Дігнем! Востаннє лежить на землі у своїй скрині. Коли подумаєш про них усіх, шкода стає, що стільки дерева нанівець сходить. Усе поточене. Можна було б зробити гарні мари зі спеціальною панеллю, щоб спустити мерця поковзом. Так, але, чого доброго, не схочуть, бо з них уже ховали інших. Люди страшенно вибагливі. Поховайте мене в рідній землі^{222}. Жменька пороху зі святої землі. Тільки матір і мертвонароджену дитину ховають в одній труні. Розумію, навіщо це. Розумію. Щоб зберегти його якомога довше навіть у землі. Дім ірландця — це його труна^{223}. Набальзамовані трупи у катакомбах, мумія, та ж сама ідея.

Містер Блум стояв далеко позаду, тримаючи в руці циліндр, і лічив непокриті голови. Дванадцять. Я тринадцятий. Ні. Тринадцятий чолов’яга у макінтоші. Число смерти. Звідки він у дідька взявся? Його не було в каплиці, можу заприсягтися. Дурні забобони щодо тринадцяти.

У Неда Лемберта костюм з гарної м’якенької шерсті. Леліє пурпуром. У мене був схожий, коли ми жили на Ломбард-стрит Вест. Любив він колись прибиратися. Бувало, перевдягався тричі на день. Треба, щоб Месіас перелицював мій сірий костюм. Еге. Він же пофарбований. Хай би дружина я забув що він неодружений або хазяйка квартири випорола ті нитки.

Труна щезла з очей, пірнула у яму, опущена грабарями, що стояли, порозставлявши ноги на дерев’яних рамах. Вони повитягали паси; і всі з непокритими головами. Двадцять.

Мовчанка.

Якби ми всі враз перекинулися на когось іншого,

Десь удалині заревів осел. На дощ. Не такий він осел, щоб. Кажуть, ніколи не бачили мертвого. Соромляться смерти. Ховаються. Бідолашний тато теж відійшов.

Легенький лагідний вітрець овіяв їхні непокриті голови. Шепіт. Хлопець у головах могили тримав обома руками свій вінок, мовчки дивлячись у чорну роззявлену пащу. Містер Блум став за спиною огрядного доброго доглядача. Гарно пошитий сурдут, Зважує, мабуть, хто наступний. Авжеж, довгий спочинок. Уже нічого не відчуєш. Відчуваєш одну мить, Мабуть, з біса неприємно. Зразу й не повіриш. Мабуть, помилка; когось іншого. Запитайте в протилежному будинку… Зачекайте, я хотів, я ще не. Потім напівтемна камера смерти, їм потрібне світло. Шепочуться навколо. Погукати вам священика? Потім балакаєш казна-що, і думки плутаються. Мариш про все, що приховував протягом життя. Смертельні потуги. Його сон неприродний. Підніми нижнє повіко. Дивиться, чи загострився ніс, чи одвисла щелепа, чи пожовкли п’яти. Заберіть подушку, хай доходить долі^{224}, однаково він приречений. Сатана на тій І картинці смерть грішника показує йому жінку. В самій сорочці поривається її обійняти. Останній акт «Лючії». «Невже тебе я більше не побачу?^{225}» Бах! І переставився. Нарешті сконав. Люди трохи про тебе побалакають і забудуть. Не забудь за нього помолитися. Згадай його в своїх молитвах. Навіть Парнелл. День плюща відмирає^{226}. За ним і вони: падають у яму один по одному.

Тепер ми молимося за упокій душі. Сподіваємося, ви гараздуєте і до пекла не простуєте. Приємна зміна підсоння. З життєвого вогню та в полум’я чистилища.

Чи він коли думає про яму, що його самого чекає? Кажуть, це буває тоді, коли здригаєшся на сонці. Хтось її переступає. Ваш вихід. Біля тебе. Моя он там, до Фінгласа, купив місце. Мама, бідолашна мама і маленький Руді.

Грабарі побрали свої лопати й почали кидати важкі грудки глини на труну. Містер Блум одвернувся. А якщо він і досі живий? Ну й ну! Ото був би жах, хай йому лихо! Ні, ні: він, звичайно, мертвий. Звичайно, він мертвий. В понеділок умер. Хай би видали закон, щоб для певности простромлювали серце, або електричний дзвоник або телефон у труні і душник з парусовим клапаном. Сигнал біди. Три дні. Задовго для мерців улітку. Краще вже спекатися відразу, як пересвідчишся, що ні.

Глина падала глухіше. Почнуть забувати. Як з очей, так і з думки.

Доглядач одійшов кілька кроків і нап'яв циліндра. Досить з нього. Усі один по одному набиралися духу, покривали голови. Містер Блум надягнув циліндра і побачив, що статечна фігура уміло петляє, вибираючися з лабіринту могил. Спокійно, впевнено він перейшов поля скорботи.

Гайнз щось занотовував у своєму записникові, Ага, прізвища. Але він знає всіх. Ні: прямує до мене.

— Я записую присутніх, — сказав Гайнз упівголоса. — Як вас звати? Я призабув.

— Л, — відмовив містер Блум. — Леопольд. Запишіть і МакКоя. Він мене просив.

— Чарлі, — сказав, записуючи Гайнз. — Я знаю. Він колись працював у «Фрімені».

Атож, працював там, до того, як улаштувався в трупарні Луїса Берна. Добра ідея для лікарів робити розтин. Вишукують те, що буцімто знають. Він помер у вівторок. Гайнув. Забрав гроші за оголошення і щез. Чарлі, голубчику мій^{227}. Ось чому він мене попросив. А що мені до того. Я виконав обіцянку МакКою. Спасибі, друже; велика тобі дяка. Хай почуває, що він у боргу: мені це зовсім не важко.

— І скажіть, будь ласка, мовив Гайнз, — ви, часом, не знаєте того чоловіка вбраного в, чоловіка, що стояв там убраний у…

Він озирнувся.

— Макінтош. Так, я його бачив, — сказав містер Блум. — Де він подівся?

— Макінтош, — сказав Гайнз, занотовуючи. — Не знаю, хто він такий. То його звуть Макінтош?

Він пішов, оглядаючись.

— Ні, — почав був містер Блум, повертаючись. — Слухайте, Гайнзе!

Не чує. Що? Куди він щез? І сліду немає. Оце то. Чи хто-небудь бачив? Ка є два ел. Як у воду впав. Господи, що з ним сталося?

Сьомий грабар підійшов до містера Блума узяти лопату, що лежала поруч.

— Перепрошую!

Він швиденько відступив.

Глина, руда, вогка, виринула з ями. Вона здіймалася. От-от через край. Купа вогких грудок зростала й зростала, грабарі встромили в землю свої лопати. На кілька секунд усі знову поскидали головні убори. Хлопець притулив свій вінок до ріжка горбика, шуряк поклав свій зверху. Грабарі надягли картузи й понесли заліплені землею лопати до візка. Потому постукали злегка по дерну; чисті. Один нахилився, щоб зняти з держална довгий пучок трави. — Один одійшов від гурту й подався поволі, прихиливши до плеча зброю, що леліла синім полиском. Мовчки в головах могили другий змотував пас. Його пуповина. Шуряк, одвернувшися, поклав щось йому у вільну руку. Дякує мовчки. Вибачте, сер: клопіт. Похитав головою. Я знаю. Це вам.