— Все йде пречудово, — сказав він. — Га?

Він позирнув на них своїми липучими очима. Плечі полісмена. Зі своїм там-тара-рам там-тара-рам.

— Як і належить, — сказав містер Кернан.

— Що? Га? — озвався Корні Келлегер.

Містер Кернан його заспокоїв.

— Хто той чолов’яга, позаду з Томом Кернаном? — запитав Джон Генрі Ментон. — Я десь його бачив.

Нед Лемберт озирнувся.

— Блум, — сказав він. — Була така Меріон Твіді, власне, вона й нині є, сопрано. То це його дружина.

— О, пам’ятаю, — мовив Джон Генрі Ментон. — Давно я її не бачив. Гарна була жінка. Я танцював з нею, — постривайте, літ п’ятнадцять-сімнадцять тому в Мета Діллона, в Раундтауні. Струнка була, як хвоїнка.

Він озирнувся, вдивляючись поміж тих, що йшли позад нього.

— Хто він такий? — запитав він. — Що він робить? Він, часом, не торгував канцелярським приладдям? Пригадую, я посварився з ним одного вечора, коли ми грали в кеглі.

Нед Лемберт усміхнувся.

— Атож, — сказав він, — він працював комівояжером у фірмі «Мудрість Гелі». Возив промокальний папір.

— Боже милий! — мовив Джон Генрі Ментон. — З якого дива вона віддалася за цього пройду? Вона ж була, як вогонь.

— І досі така, — сказав Нед Лемберт. — Він збирає оголошення для газет.

Джон Генрі Ментон утупився перед себе великими очима.

Візок звернув у бічну алею. Огрядний чоловік, що стояв, чекаючи, на моріжку, зняв капелюха, віддаючи шану. Грабарі торкнули свої картузи.

— Джон О’Коннел, — сказав задоволено містер Пауер. — Він ніколи не забуває друзів.

Містер О’Коннел мовчки потиснув усім руки. Містер Дедалус мовив:

— Знову я до вас завітав.

— Любий мій Саймоне, — упівголоса відповів цвинтарний доглядач. — Я зовсім не хочу вас мати за клієнта.

Привітавши Неда Лемберта і Джона Генрі Ментона, він пішов поряд з Мартіном Каннінгемом, заклавши руки за спину і крутячи два ключі.

— Ви чули анекдот, — спитав їх він, — про Малкегі з Кума?

— Я не чув, — сказав Мартін Каннінгем.

Вони одностайно схилили свої циліндри, а Гайнз наставив вухо. Доглядач устромив великі пальці у кільця золотого годинникового ланцюжка і заходився поважно розповідати слухачам, а на їхніх обличчях грала неуважлива усмішка.

— Кажуть, — мовив він, — що двоє пияків прителющилися одного туманного вечора розшукати могилу свого приятеля. Вони спитали, де тут є Малкегі з Кума, і їх спровадили до його могили. Поблукавши в тумані, вони таки знайшли могилу. Один насилу прочитав напис: Теренс Малкегі. Другий придивлявся до статуї Спасителя, що її вдова поставила на могилі.

Доглядач придивився до нагробку, повз який вони саме проходили. Потому він провадив:

— Придивившись до святої фігури, «Анітрохи на нього не схоже, — він каже. — Ніякий це в біса не Малкегі, — він каже, — не знаю, хто його таким вирізьбив».

Винагороджений усмішками, він одстав і забалакав з Корні Келлегером, прийняв від нього квитанції, гортаючи їх і проглядаючи на ходу.

— Все це зроблено з наміром, — пояснив Мартін Каннінгем Гайнзові.

— Знаю, — сказав Гайнз, — я це знаю.

— Щоб розважити людину, — сказав Мартін Каннінгем. — Зі щирої доброти: і ніякої в біса іншої спонуки.

Містер Блум захоплено оглядав статечну опасисту доглядачеву фігуру. Всі хочуть бути з ним у добрих стосунках. Добряча душа, Джон О’Коннел, чудова людина. Ключі; як реклама фірми Кейз[90] гарантуємо, що ніхто не вийде, жодних перепусток. Habeat corpus[91]^{216}. Треба після похорону примістити те оголошення. Чи я написав Болсбрідж на конверті, яким прикрив листа Марті, коли вона мене застукала? Сподіваюся, він не попаде у відділ безадресових листів. Гарно, коли поголишся. Сива щетина. Коли волосся сивіє^{217} — і вдача стає дражлива, то перша ознака. Срібні нитки серед сивуватого волосся. Як то бути його дружиною. Дивно, як у нього вистачило сміливости зробити дівчині пропозицію. Виходь за мене, житимемо на цвинтарі. Привабити її такою перспективою. Спочатку, може, вона б і спокусилася. Зальоти смерти… Навколо панує нічний морок, і повсюди лежать мерці. Тіні могил, коли цвинтарі позіхають, і Денієл О’Коннел, напевно, потомок, хто це казав мені, що він був на диво плодючий і водночас щирий католик, наче здоровенний велетень у темряві. Мандрівний вогник. Могильний газ. Треба відвернути її думки, інакше вона не зможе зачати. Жінки надзвичайно вразливі. Присипляючи, розповісти їй про привидів. Чи тобі доводилося бачити привида? А я бачив. Темно було, хоч в око стрель. Дзиґарі показували дванадцяту. Однак вони цілувалися б за милу душу, аби їх відповідно налаштувати. Повії на турецьких кладовищах. Замолоду можна навчити чого завгодно. Тут можна й молоденьку вдовицю стрінути. Чоловіки це полюбляють. Кохання серед надгробків. Ромео. Гостріша насолода. В осередкові смерти буяє життя. Протилежності сходяться. Як то заздрісно бідолашним мерцям. Дух смажених біфштексів для голодних роздирає їм нутрощі. Бажання подратувати людей. Міллі кортіло зробити це біля вікна. Хай там що, він має восьмеро дітей.

Багацько їх позакопували, відколи він тут, лежать навколо нього поле за полем. Святі поля. Більше місця, якби їх ховали навстоячки. Сидячи або навколішки не можна. Навстоячки^{218}? Його голова ще чого доброго вигулькне з-під землі, коли буде зсув, рука вказує догори. Увесь ґрунт, мабуть, як стільник: довгасті чарунки. І дуже в нього тут охайно, підстрижена трава, бордюри. Його сад, майор Гембл^{219} називає Маунт Джером. Так воно й є. Мають бути квіти сну. Китайські кладовища з велетенськими маками дають найкращий опій, казав мені Мастянський. Ботанічний сад осьде, близенько. Кров, напоюючи землю, дає нове життя. Та ж сама ідея у тих євреїв, що, кажуть, убили хлопчика-християнина. У кожної людини своя ціна. Добре збережений гладкий труп джентльмена епікурейця, неоціненний для садка. Продається дешево. За тіло Вільяма Білкінсона, ревізора й бухгалтера, який щойно переставився, три фунти тринадцять з половиною шилінгів. З подякою.

Гадаю, ґрунт був би аж масний, коли його угноїти трупами, кістки, м’ясо, цвяхи, склепи. Страшно. Зеленіють і рожевіють, розкладаючись. Швидко гниють у вогкому ґрунті. Сухорляві старі довше. Потім як свічковий лій, як сир. Потім починають чорніти, плющить з них меляса. Потім висихають. Метелики мертва голова. Звичайно, клітини, чи як вони там звуться, живуть далі. Перетворюються. По суті, життя вічне. Нічим живитися, живиться собою.

Але на них, мабуть, заводиться до біса черв’яків. Мабуть, просто кишать у землі. Розтривожились думки. А вигляд у нього досить-таки бадьорий. Відчуває власну силу, бачачи, як інші лягають у могилу перед нього. Цікаво, як він дивиться на життя. Ще й анекдоти розповідає: щоб тепліше на серці було. Отой про зведення. Сперджен вирушив на небо о 4 г. ранку. 11 г. вечора (час зачиняти ворота). Ще не прибув. Петро. Мерцям теж, принаймні чоловікам, цікаво було б послухати анекдот, а жінкам довідатися, що тепер у моді. Соковита груша або жіночий пунш, гарячий, міцний і солодкий. Захищає від вогкости. Часом треба ж посміятися, то краще в такий спосіб. Грабарі у «Гамлеті». Виявляє глибоке знання людського серця. Не слід сміятися над покійними принаймні два роки. De mortuis nil nisi prius[92]. Спочатку хай скінчиться жалоба. Важко уявити його похорон. Скидається на анекдот. Кажуть, коли прочитаєш власний некролог, то довго житимеш. Наче друге дихання. Нова угода на життя.

— Скільки у вас завтра? — спитав доглядач.

— Двоє, — відповів Корні Келлегер. — Піводинадцятої і в одинадцять.