— Як ся маєте, Саймоне? — тихо спитав Нед Лемберт, потискаючи йому руку. — Не бачив вас бозна-відколи.
— Чудово. Що нового в преславному місті Коркові?
— Я побував там у Великодній понеділок, їздив на верхогони, — сказав Нед Лемберт. — Як завжди шість шилінгів вісім пенсів. Зупинявся у Діка Тойві.
— Як там Дік, добряча душа?
— Між ним і небом нічого не лишилося, — відповів Нед Лемберт.
— Святі святителі! — здивовано вигукнув, притишивши голос, містер Дедалус. — Дік Тойві лисий?
— Мартін хоче влаштувати пожертву для малечі, — сказав, показуючи вперед, Нед Лемберт. — По кілька шилінгів з душі. Щоб вони якось перебули, доки зі страховим полісом з’ясується.
— Авжеж, авжеж, — невпевнено мовив містер Дедалус. — Ото попереду його старший хлопець?
— Так, — сказав Нед Лемберт, — з жінчиним братом. Джон Генрі Ментон іде позаду. Він підписався на фунт.
— Певна річ, — сказав містер Дедалус. — Я не раз казав бідолашному Педді, щоб він тримався за ту роботу. У світі є люди гірші за Джона Генрі.
— А як він її втратив? — спитав Нед Лемберт. — Пив чи що?
— Багатьом добрим людям воно вадить, — сказав, зітхнувши містер Дедалус.
Вони спинилися біля дверей каплиці. Містер Блум стояв позаду хлопця з вінком, дивлячись на його гладенько причесане волосся і тонку з ямкою шию в новенькому комірці. Бідолашний хлопчина! Чи він був там, коли батько? Обоє непритомні. Прийти до тями в останню хвилину і востаннє впізнати. Все, що він міг зробити. Я винен три шилінги О’Ґрейді. Чи він би зрозумів? Носії занесли труну до каплиці. З якого кінця голова?
За хвилину він увійшов слідом за іншими, мружачись у напівтемряві. Труна стояла на марах перед олтарем, чотири високі жовті свічки по кутках. Завжди перед нами. Корні Келлегер, кладучи по вінку біля передніх кутків, подав хлопцеві знак стати навколішки. Всі поставали навколішки тут і там біля підставок для молитовників. Містер Блум стояв позаду, біля купелі, а коли всі заклякли, висмикнув непомітно з кишені складену газету і сперся на неї правим коліном. Він обережно поклав на ліве коліно свого чорного капелюха і, тримаючи його за криси, побожно схилив голову.
З дверей вийшов прислужник з мідним відром, чимсь наповненим. За ним вийшов священик у білому, однією рукою пригладжуючи єпітрахиль, а другою притримуючи на жаб’ячому череві невеличку книжку. Хто читати митець? Я, сказав горобець.
Вони спинилися біля мар, і священик почав шпарко цвірінькати з книжки.
Отець Кофі[85]. Пам’ятав був, що схоже на труну. Dominenamine[86]. Пика в нього нахабна. Керує виставою, м’язистий християнин{211}. Горе тому, хто погляне на нього зизим оком: священик. І ймення твоє буде Петро. Луснуть боки, як у вівці в конюшині, Дедалус каже, луснуть. Черево, як у отруєного щеняти. Смішні порівняння підбирає той хлопець. Гах: луснули боки.
— Non intres in judicium cum servo tuo, Domine[87].
Молитва латиною додає їм ваги. Реквієм. Крепові паски. Облямований чорним папір на листи. Запишуть на вічне поминання. Холодно тут. Потребує доброго харчу, сидячи тут увесь ранок у сутінках, нетерпляче чекаючи, заходьте, будь ласка. І очі в нього жаб’ячі. Чого це його так обдуло? Моллі обдуває після капусти. Може, тут таке повітря. Мабуть, повно газів. Напевне, тут до біса газів. Наприклад різники: вони схожі на сирі біфштекси. Хто пак мені розказував? Мервін Браун{212}. У склепах Вербурзького{213} абатства чудовий старий орган сто п’ятдесят років доводиться часом просвердлювати труни, щоб випустити й підпалити гази. Шугає з дірки: синім. Дихнеш раз, і по тобі.
Заболіло коліно. Ох. Так легше.
Священик вийняв з відра, що його тримав хлопець, палицю з потовщенням на кінці й струснув нею над труною. Потому пішов до протилежного краю і струснув ще раз. Потому вернувся назад і поклав її назад у відро. Який ти був до смерти. Це все зазначено: саме так він має робити.
— Et ne nos inducas in tentantionem[88].
Прислужник на відповідь виспівував дискантом. Я часто думав, що краще наймати хлопців. Років до п’ятнадцяти, звичайно…
Гадаю, то свята вода. Витрушує сон. Набридла йому, мабуть, ця робота, трусити тією ґирлиґою над усіма мерцями, яких сюди привозять. Хай би побачив те, над чим трусить, воно йому не зашкодить. Щодень Божий свіжий крам: літні чоловіки, там баби, діти, жінки, що померли від пологів, бородаті чоловіки, лисі бізнесмени, дівчата, що померли від сухот, вузькогруді, як курчата. Увесь рік він промовляє над ними ті самі слова і кропить зверху водою: спіте. Тепер на Дігнеама.
— In paradisum[89].
Сказав, що він піде в рай чи вже в раю. Каже це над кожним. Нудне діло. Та треба ж йому щось говорити.
Священик загорнув книжку і вийшов, а за ним і прислужник. Корні Келлегер одчинив бічні двері, зайшли грабарі, взяли труну, винесли і поставили на свій візок. Корні Келлегер дав один вінок хлопцеві, а другий шурякові. Всі повиходили за ними крізь бічні двері на тихе сіре повітря. Містер Блум вийшов останній, склавши свою газету і знову засунувши її в кишеню. Він похмуро дивився собі під ноги, поки візок завернув ліворуч. Металеві колеса, пронизливо скрегочучи, трощили гравій, і важкі черевики простували за візком уздовж шереги склепів.
Та-pi та-ра та-pi та-ра та-ру. Господи. Тут же не вільно співати.
— О’Коннелове коло, — сказав біля нього містер Дедалус.
Містер Пауер підвів свої лагідні очі на вершину високого обеліска.
— Він спочиває, — мовив він, — серед свого народу, старий О’Ден. Але серце його поховане в Римі{214}. Скільки розбитих сердець поховано тут, Саймоне!
— Її могила он там-о, Джеку, — сказав містер Дедалус. — Скоро мене покладуть побіч неї. Нехай Господь забере мене, коли на те буде його воля.
Не стримавшись, він почав тихенько плакати і злегка спотикався, ідучи. Містер Пауер узяв його під руку.
— Їй краще там, де вона тепер, — мовив він лагідно.
— Напевно краще, — відмовив, злегка схлипнувши, містер Дедалус. — Напевно вона на небесах, якщо є небеса.
Корні Келлегер ступив убік і пропустив уперед інших.
— Сумна подія, — ввічливо почав містер Кернан.
Містер Блум заплющив очі й двічі сумно кивнув головою.
— Інші надягають капелюхи, — сказав містер Кернан. — Гадаю, ми теж можемо. Ми з самого заду. Це кладовище підступне місце.
Вони покрили голови.
— Превелебний отець занадто швидко прочитав молитву, правда ж? — сказав докірливо містер Кернан.
Містер Блум мовчки кивнув, позирнувши в меткі налиті кров’ю очі. Потайні очі, потайні цікаві очі. Мабуть, масон — невпевнений. Знову поряд із ним. Ми з самого заду. В одному коші. Сподіваюся, він скаже щось інше.
Містер Кернан додав:
— Повинен сказати, що відправа ірландської церкви{215} на Маунт Джером простіша, промовистіша.
Містер Блум обережно погодився. Мова, звичайно, то річ осібна.
Містер Кернан сказав урочистим тоном:
— «Я є воскресіння й життя». Це сягає глибин людського серця.
— Атож, — сказав містер Блум.
Може, твого серця, але яке до того діло бідоласі, що лежить у дерев’яному кожусі розміром шість футів на два? Ніякого. Осередок любови. Розбите серце. Зрештою це помпа, щодня помпує тисячі галонів крови. Одного чудового дня воно затнеться, та і по тобі. Лежить їх тут сила-силенна: легені, серця, печінки. Старі та іржаві помпи: а то все бридня. Воскресіння й життя. Коли помреш, то вже мертвий. Або оця вигадка, Страшний суд. Викидають усіх із могил. Ходи сюди, Лазарю! А він ходив сюди й туди і втратив роботу. Вставай! Кінець світу! І вся громада починає шастати, шукаючи свої печінки, легені та інші нутрощі. Спробуй-но розшукати усе своє добро цього ранку. Двадцять чотири унції пороху в черепі. Дванадцять грамів. Тройська міра. Корні Келлегер пішов поряд з ними в ногу.
