Хай там як, а, зваживши усі за і проти й врахувавши, що ніч наближається до першої, пора вже було й на боковеньку відійти. Однак була заковика, й полягала вона в тому, що ризиковано вести його до себе додому, бо коли б не виникли випадковості (з таким характерцем, як у неї буває), котрі зіпсували б усю музику, як тієї ночі, коли він, не поміркувавши добре, привів додому собаку (невідомої породи) з пораненою лапою (обидва ці випадки були, либонь, не зовсім однакові, але й не надто відмінні адже й Стівен поранив собі руку) на Онтаріо-терас, про що відтоді він ніколи не забував, пройшовши все це, так би мовити. З іншого боку було вже запевне надто пізно, щоб вести мову про Сендімаунт чи там Сендікоув, тож пан Блум розгублено зважував, котру з двох альтернатив… Принаймні все вказувало на факт, що слід повністю й до кінця використати нагоду, яка йому випала. Спочатку пан Блум мав враження, ніби той почасти зарозумілий і надто стриманий, але це йому навіть якось імпонувало. Але, по-перше, той міг, що називається, зовсім і не вхопитись за таку ідею, якщо йому сказати, а потім, найдужче його непокоїло, що він навіть не уявляв собі, як до цього підійти і якими словами виразити, коли б той, припустімо, прийняв пропозицію, що йому принесло б величезну особисту втіху, та ще коли б той дозволив допомогти йому фінансово або чимось з одежі, аби тільки підійшло на нього. Так чи інак, зупинився він на наступному рішенні, вилучивши тимчасово з уваги приблудний прецедент: чашка Еппсового какао й імпровізоване ложе з використанням одного-двох килимків і скрученого пальта замість подушки. Буде він принаймні в надійному місці та в теплі, мов цвіркун у запічку. Нічого тут йому начебто не загрожувало, але за однієї умови: що не зчиниться яка шамотня. Треба було діяти, бо той старий веселун, удівець солом’яний, наче прилип до свого місця, ніби й не гадаючи поквапитися до свого любого Квінстауна, і швидше всього найближчими днями випадало б шукати слідів цього підозрілого суб’єкта в котромусь веселому домі ближче до Нижньої Шериф-стрит поміж підстаркуватих красунь, а він би терзав їм (русалкам) почуття бувальщинами, що кояться в тропіках і що від них кров холоне в жилах: усе про шестизарядні револьвери, а сам тимчасом привільно лапав би їхні об’ємисті принади, приливаючи все те щедрими порціями самогону та хвалькувато прибріхуючи про самого себе, позаяк наздогад того, хто він такий насправді, зазначмо мою адресу й моє справжнє прізвище через два ікси, як висловлюється мадам Алгебра passim[430]. Заразом пан Блум і досі вдоволено посміювався в душі своїй делікатній відсічі тому лицареві крови й ран щодо того що його Бог єврей. Людина змириться, коли її покусає вовк, та коли молодця вкусить вівця — це вже смертельна кривда. Саме це було найвразливішим місцем і в тендітного Ахілла. Ваш Бог був єврей. Адже вони чи не гадали він походить із Каррика-на-Шанноні чи там звідкілясь із графства Слайго.
— Ось що я пропоную, — заговорив нарешті наш герой, ґрунтовно помізкувавши й розважливо ховаючи дружинине фото, — позаяк тут жахлива задуха, ходімо до мене й там про все договоримо. Моя хижа зовсім недалеко звідсіля. Це пійло неможливо пити. Тільки стривайте, хай я розплачусь.
— Ясно було: найліпший план — це відчалити, а там уже лишалося просто пливти за вітром, і він зробив знак, розважливо ховаючи те фото, господареві халупи, який начебто й не…
— Так, це буде найкраще, — запевнив він Стівена, якому по суті було хоч до «Бронзової голови», хоч до пана Блума, чи хоч іще куди-небудь більш чи менш…
Рої утопічних планів металися в його (Блума) невгамовному мізку. Освіта (справдешнього високого рівня), література, журналістика, оповідання на конкурси, сучасна реклама, гідроконцертні тури по англійських курортах і водах, де повно театрів, із загрібанням грошей, дуети італійською мовою з бездоганною вимовою і безліч інших варіантів, про які, звісно, не варто кричати цілому світові (й власній дружині), ну, й крапелька талану-удачі. Все, що треба, це відкриття. Бо він, Блум, був майже певен, що той успадкував і голос від батька, на це ж він сподівався, цим світилися всі карти-шанси, тож непогано було б і ніскільки не зашкодило б підвести розмову під цю тему, аби просто…
Кебмен саме вичитав із газети, якою заволодів, що колишній віце-король, граф Кадоган, головував на офіційному обіді Асоціації кебменів десь у Лондоні. Цю потрясну звістку зустріли мовчанкою і парою позіхів. Потім той прадавній тип у кутку, зберігши, очевидячки, іскру життєвої сили, прочитав що сер Ентоні МакДоннел вирушив з Юстона до резиденції головного секретаря чи щось там такого. Чого? Відгукнулася луна на таке захопливе повідомлення.
— А дай і нам, діду, заглянути в ту лепелетуру, — кинув бувалий мореплавець і свої штани в жлукто, виказуючи невеличку природну нетерплячку.
— Чого ж, прошу, — чемно відповів стариган.
Моряк видобув зі шкатули, що виявилася при ньому, пару зеленкуватих окулярів і лельом-полельом нацупив їх собі на носа та зачепив дужками за обидва вуха.
— А що, очі підводять? — співчутливо поцікавився персонаж, схожий на секретаря міської управи.
— Та бачиш, — пояснив мореплавець із бородою шотландських барв, не позбавлений, як видно було, скромних літературних інтересів, прозираючи крізь ті свої зелені ілюмінатори, як із повним правом можна б їх назвати, — доводиться читати в окулярах. А все через піски Червоного моря. Колись я міг, так би мовити, і поночі читати. Найдужче ж любив «Забави тисячі й однієї ночі» та «Червона вона, як троянда»{876}.
Поділившись сокровенним, він ухопив газету в свої лаписька й занурився в один Господь Бог знає що: знайдено потопельника або подвиги Короля Крикету, Лютогнів заробив сто з чимось очків, другі ворітця, ще в грі, за Ноттингем, а тим часом господар, нуль уваги на гнів і нгем (чи гнем), люто вовтузився зі своїм лівим черевиком, чи то новим, чи допіру перепроданим з рук, хотів зробити його просторішим, бо тис немилосердно, і бурчав, а щоб йому хто таке продає, а всі хто ще не зовсім закимарив, як прочитувалося з їхніх фізіономій, або понуро витріщалися мовчки, або підкидали нікудишні поради.
Ну а пан Блум, щоб урвати цей предовгий сум, іще раз оцінив ситуацію та й перший звівся на рівні, побоюючись перенапружити їхню гостинність, і насамперед мудро й ненабридливо, перш ніж безпосередньо звернутися до нашого господаря (наздогад виконання обіцянки розплатитись), натякнув на розлуку легким кивком голови непомітним для решти й промовистим щодо готовности належної суми до видачі в підсумковому обсязі чотирьох пенсів (що їх він ненабридливо й виклав чотирма монетами буквально останніми з могікан) позаяк він заздалегідь зібрав недвозначні дані з друкованого прейскуранту для всіх прагнучих прочитати навпроти нього кава 2 п, кондвироби — а якби на любителя то дав би і вдвічі, як висловлюється система Чимбільш.
— Ходімо ж, — переконливо порадив він. — Пора закінчити цей сеанс.
Переконавшись, що хитрість спрацювала і берег чистий, обидва покинули цей притулок чи то примулок разом із добірним товариством в особі бушлата й Ко, яких нічого, окрім хіба землетрусу, не змогло б вивести з їхнього dolce far niente[431]. Стівен, признавшись, що він усе ще дуже стомлений і слабкий, затримався під, на мить… двері… під… 1
— Одного ніяк не збагну, — сказав він, надумавшись, бо моментом надихнувшись, видати щось оригінальненьке, — навіщо вони перевертають столи на ніч, себто я хотів сказати стільці перевертають на столи у кав’ярнях?
На цю імпровізацію Блум, той, хто за словом до кишені не полізе, відчикрижив, оком не моргнувши:
— Аби вранці підмести підлогу.
І, це кажучи, він круть спритний маневр, вибачившись, але й не приховуючи наміру опинитися по праву руч від товариша, за притаманною йому звичкою, оскільки правий бік був його, сказати б класичним виразом, Ахіллесовою п’ятою. Яка насолода була вдихнути свіжого нічного повітря! Хоча Стівен досі ще не зовсім твердо тримався на ногах.
