— Воно, це повітря, вмить вас зміцнить, — запевнив Блум, маючи на увазі й прогулянку. — Треба тільки прогулятись, і тоді ви почуєтеся зовсім іншою людиною. Це недалечко. Зіпріться на мене.

Відповідно він узяв Стівена під правицю своєю лівою і відповідно повів вулицею.

— Авжеж, — відгукнувся той не надто впевнено, бо йому здалося, він відчуває, як його торкається якась дивна плоть іншої людини, щось без м’язів, колихливе і все таке.

Так чи інак, а вони проминули сторожову вартівню з кургляками, жарівнею та всім іншим, де тимчасовий працівник міських служб, екс-Гумлей, все так само на свій страх і ризик перебував у Морфеєвих обіймах, мріючи уві сні, за відомим виразом, про ліс зелений, пасовиська свіжі. Що ж до труни, напханої кругляками, то, до речі, й геть непогана аналогія, адже ж його, по суті, якраз і забили камінням оці сімдесят двоє з вісімдесяти, з чимсь там, вибірників, котрі переметнулися в час розколу, й то, переважно, хвалений селянський клас, либонь, ті самі вигнані скіпщики, яким він повернув їхні наділи.

Попідручки торуючи шлях через Бересфорд-плейс, перевели балачку на музику, ту форму мистецтва, до котрої Блум, просто як любитель і тільки, плекав найбільшу любов. Вагнерова музика, хай, звісно, по-своєму й велика, видавалася Блумові тяжкуватою, там нелегко вслідкувати, коли вперше припадеш до неї, а от «Гугеноти» Меркаданте або «Сім останніх слів на хресті» Мейєрбера, а також Дванадцята меса Моцарта — цим він просто розкошував, а «Ґлорія» з названої меси була для нього вершиною першокласної музики як такої, і поруч неї вся решта здавалася жалюгідною вторинністю. Священну музику католицької церкви він підносив на висоту, недосяжну для всього, що в цій галузі могла запропонувати конкуруюча фірма, як, скажімо, гімни Муді й Сенкі, або ще «Поклич мене в життя, й я стану твоїм вірним протестантом». А ще він обожнював, як ніщо інше, «Stabat Mater» Россіні — річ, повну розсипищ просто безсмертних шедеврів, а його дружина, Меріон Твіді, мала в ній приголомшливий успіх, то була справжня сенсація, він міг упевнено сказати, яка додала їй чимало лаврів, а всі інші опинилися цілковито в тіні у церкві отців-єзуїтів на Горішній Гардинер-стрит, святе місце було до самих дверей заповнене віртуозами чи, правильніше, virtuosi, що збіглися її послухати. Усі водно твердили, що ніхто не зрівняється з нею, досить сказати, що в подібному місці, де винятково богослужіння й духовна музика, її в захваті викликали на біс. Загалом, хоч і віддаючи перевагу легким операм такого плану, як «Дон Жуан» або «Марта», цій своєрідній перлині, він схилявся, хай і з поверховим ознайомленням, і до строго класичної школи, якою є, скажімо, Мендельсон. Говорячи про це й вважаючи за безперечне, що він добре знайомий з улюбленими аріями минулого, він згадав par excellence[432] арію Ліонеля з «Марти», M'appari[433], яку, завдяки цікавому збігові, йому пощастило послухати чи, точніше, підслухати вчора, й це вельми поціновуваний ним подарунок долі, у виконанні шановного Стівенового батька — абсолютно взірцевому, яке залишає всі інші далеко позаду. На чемно поставлене запитання Стівен відповів, що не виконує її, однак почав славити Шекспірові пісні, принаймні того чи десь того періоду, а ще лютніста Доуленда, що мешкав на Феттер-лейн біля Джерарда-ботаніка, — того самого, який annos ludendo hausi, Doulandus[434], та ще інструмент, який він сподівався придбати за шістдесят п’ять гіней у містера Арнольда Долмеча, котрого Блум чомусь не спромігся пригадати, хоча на звук прізвище ж явно знайоме; та Фарнабі й сина з їхнім вишуканим голосоведенням і Берда (Вільяма), що грав на верджіналі (сказав він) у Капелі Королеви й повсюди, де траплялася нагода, та ще такого собі Томкінса, що компонував мініатюри й арії, і — Джона Буля.

Дорогою, до якої вони підходили, бесідуючи собі, гуркотіла по бруківці за висячим ланцюгом коняка, тягнучи вуличну підміталку й лишаючи позаду довгу смугу сміття, й Блум засумнівався: чи не завадив йому той гуркіт правильно розчути про шістдесят п’ять гіней та Джона Буля. Він перепитав, чи той це Джон Буль, котрий ота сама політична знаменитість, позаяк його вразило: двоє геть однакових імен, разючий збіг.

За ланцюгами коняка стала поволі повертати, і Блум, завжди пильний у питаннях безпеки, жартома застеріг, легенько торкнувши супутника за рукав:

— Цієї ночі наші життя в небезпеці. Стережіться цього парового котка!

Потім вони зупинились. Блум задивився на кінську голову, що аж ніяк не тягла на шістдесят п’ять гіней, зненацька виринувши з пітьми зовсім поруч, аж видалася ця конячина якоюсь новою, геть іншою сукупністю кісток, а також м’яса, адже це явно був тихохід, трясоніг, темногуз, хвостомах, вуховис, чиї задні ноги випереджали передні, а володар його створення, поринувши в думи, сидів на своєму сідалі. Але все ж таки яка хороша бідолашна скотинка! Він пошкодував, що не прихопив шматочка цукру, але втішив себе мудрою думкою, що навряд чи можна передбачити всі випадковості, які тільки можуть трапитися. Це ж була просто здоровезна, дурнувата, ляклива коняка-бовдуряка, позбавлена хоч би яких особливих думок чи переживань. Але навіть і собака, розмірковував він, от хоч би та дворняга в Барні Кірнана, якщо отака завбільшки, то й перепудишся, як здибаєш. Тільки тварина не винна, якщо такою вона вродилася, от як верблюд, корабель пустелі, котрий у своєму горбі переганяє виноград на горілку. Дев’ять десятих із них можна тримати в клітках або дресирувати, людині всі підвладні, навіть бджіл у вуликах замикає. Кита гарпуном загарпунити, алігатору спинку полоскотати, й він збагне твій жарт, окрейдити півня в коло, а на тигра — мій погляд орлиний. Оці актуальні роздуми стосовно диких звірів посіли на хвилю його розум, відвернувши увагу від Стівенових слів, а тим часом корабель вулиці маневрував собі далі, а Стівен розводився про вкрай цікаве старовинне…

— То про що ж я говорив? Ах так! Дружина моя, — сповістив він, переходячи зразу in medias res[435], — буде страшенно рада зазнайомитися з вами, бо вона просто обожнює всяку музику.

І кинув косий, але приязний погляд на Стівенів профіль, викапана його мати, і зовсім не так-то вже й нагадує той звичайний тип красеня-негідника, якому вони всі, безперечно, так і чіпляються на шию, ні, либонь, не таким цей уродився.

І все-таки, якщо припустити, що він успадкував батьків дар, у чому Блум був майже переконаний, то це відкривало в Блумовій свідомості нові обрії, на кшталт Ірландських Ремесел під покровительством леді Фінгалл, концерт минулого понеділка, та аристократії взагалі.

А Стівен тим часом описував витончені варіації на тему «Тут юности кінець» Янса Пітера Свелінка^{877}, голландця з Амстердама, де кажуть фрау на дами. Але ще дужче подобалася йому старовинна німецька пісня Йоганнеса Єпа про супокійне море й голоси сирен, ніжних чоловіковбивць, що трохи налякало Блума:

Ці початкові такти він проспівав і переклав extempore[437]. Блум кивнув головою і сказав, що він чудово все зрозумів і просить його продовжувати, що той і вчинив.

Такий феноменальний тенор, найрідкісніший дар, що його Блум оцінив із першої ж уловленої ноти, легко міг би, якби тільки його поставив належно котрий-небудь фахівець вокалу, наприклад, Барраклоу, та якби ще він умів читати ноти, диктувати свої ціни, тоді як баритони йшли на десять і пенні, і в недалекому майбутньому забезпечити своєму власникові entrée[438] до всіх світських салонів найфешенебельніших кварталів, до магнатів великого бізнесу й титулованих осіб а там би він з його університетським дипломом бакалавра мистецтв (теж своєрідна добряча реклама) та манерами щирого джентльмена (що вельми підсилює сприятливе враження) неодмінно сягнув успіху, мавши розумну голову на плечах яка тут також не зайва і все інше що тільки треба, от тільки вбрати б його як слід, аби якнайкраще втертися до них у довіру, позаяк він сам, бувши юним новачком у світських тонкощах стосовно вбрання, певне, ще не тямить, наскільки подібні дрібниці можуть нашкодити. Фактично справа кількох місяців, і Блумові вже виразно бачилось, як той бере участь у їхніх музично-артистичних вечорах та прийомах, особливо в пору різдвяних свят, викликаючи легкий переполох у дамському голубнику й тішачись підвищеною увагою шукачок нових відчуттів, такі випадки, він переконався, зовсім не були рідкістю — та й сам він свого часу, тільки не роздзвонюватимем про це, мав, коли б тільки забажав, цілковиту можливість легко… До того ж звісно слід іще врахувати й грошову винагороду (а не начхати на неї) бо то ж був би істотний доважок до його викладацького бюджету. Це не означає (в дужках зазначив Блум), нібито заради лакомства нікчемного той неодмінно має заручитися з ліричною сценою надовго як із життєвою кар’єрою. Але то був би крок у правильному напрямі, тут годі щось заперечити, і це ані з грошового, ані з духовного погляду не могло принизити його гідність, адже часто виходить украй доречно, якщо в найкритичніший момент, коли й будь-яка абищиця теж допомога, тобі раптом вручають чек. А ще ж, хоча останнім часом смаки дуже зіпсувалися, ось така оригінальна музика, далека від звичайної рутини, мусить дуже швидко увійти в моду, позаяк це стане великою новинкою для дублінського музичного світу після всього набридлого потоку легкостравних соло для тенора який виливають на сердешну публіку Айвен Сент-Остелл і Хілтон Сент-Джаст із їхньою genus omne[439]. Авжеж, без тіні сумніву, він зміг би, всі козирі у нього в руках, і є щонайсприятливіша можливість зробити собі ім’я — сягнути найвищої оцінки в очах міста, висот, з яких він міг би диктувати тверду ціну і, заздалегідь домовившись, улаштувати парадний концерт у закладі на Кінг-стрит, аби тільки була в нього певна підтримка, якби — хоча тут, звісно, велике якби — хтось підштовхував його нагору, так би мовити, й допомагав обходити всілякі неминучі перешкоди, на яких так часто спотикаються молоді таланти, коли в них голова йде обертом від першого успіху. Причому це навіть ані на йоту не відволікатиме його від решти, якщо він сам собі господар, бо ж матиме масу часу для занять літературою у вільні хвилини коли душа забажає це ж не суперечить співацькій кар’єрі й ніскільки їй не зашкодить бо то його клопіт і більш нікого не стосується. Фактично йому все просто саме йшло до рук, і власне з ось цієї причини той, інший, наділений незвичайно гострим нюхом на всяку поживу, взагалі надумався мати з ним справу.