Він спрямував на Стівена довгий марний погляд боязкої темної гордости за той свій покірливий осуд, але почасти й позирк благання, бо з нього мовби випромінювалося ніби щось тут не зовсім…
— Ex quibus, — не дуже виразно й без особливого виразу промурмотів Стівен, а тим часом двоє чи й четверо їхніх очей перемовлялися, — Christus чи Блум його ім’я чи врешті-решт яке завгодно, secundum carnem[422].
— Авжеж, — знайшов пан Блум за потрібне застерегтися, — це питання слід розглядати з обох боків. Нелегко визначити якісь точні правила слушности й хибности, але все ж таки завжди є можливості для поліпшення, хоча, як кажуть, усяка країна, і багатостраждальна наша в цьому не виняток, має такий уряд, на який вона заслуговує. Але хай би було хоч трохи доброї волі у всіх-усіх. Це так приємно взаємно вихвалятися кожне своїми перевагами, але ж як усе-таки щодо взаємної рівности? Мене відштовхують насильство й нетерпимість у будь-якому їх вигляді. Цим нічого не зупинити й нічого не досягнути. Революція має відбуватись за належним планом-розпорядком, у розстрочку. Це ж цілковите безглуздя — ненавидіти людей лише за те, що вони, сказати б, мешкають не на нашій вулиці й розмовляють не нашою говіркою.
— Історична битва на Кривавому мосту, — погодився Стівен, — і семихвилинна війна між провулком Чинбарів та Ормондським ринком.
— Атож, — повністю погодився пан Блум, цілковито схваливши співрозмовникову заувагу, приголомшливо слушну, адже у всьому світі існувало приголомшливо багато подібних історій. — Ви просто перехопили мої слова, які я саме збирався сказати, — додав він. — Люди так люблять жонглювати суперечливими свідченнями, що, сказати щиро, неможливо, навіть віддалено…
Всі ці нікчемні сварки, як на його скромне розуміння, лише збуджують погану кров — стимулюють котрусь там ґулю чи залозу войовничости, й цілком помилково тлумачаться мотивами чести й прапора, тоді як насправді все зводилося частіше до грошового питання, що криється за всім, до жадібности й заздрости, бо люди ніколи не знають, де слід зупинитися.
— Звинувачують… — почав на повен голос, але тут-таки відвернувся від решти відвідувачів, які, ймовірно… і продовжив тихіше й ближче, аби інші… якщо вони раптом…
— …євреїв, — тихо мовив набік, Стівенові на вухо, — звинувачують у руйнуванні. Але в цьому, смію запевнити вас твердо, немає ані грана істини. Історія — чи не подивуєте ви, коли про це довідаєтесь? — неспростовно доводить, що Іспанія занепала після того, як інквізиція вигнала євреїв, а в Англії почалося процвітання, коли Кромвель, цей надзвичайно небезталанний розбійник, який в інших відношеннях набрався гріхів, мов пес реп’яхів, привіз їх туди. А чому? Та тому, що вони люди практичні, й вони це довели. Я не хочу дозволяти собі жодних… вам-бо й так відомі основні погляди на цю тему, а ще ж, позаяк ви ортодоксальний… Але в царині економіки, якщо облишимо релігійний бік, сказати «священик» — це те саме, що сказати «вбогість». А візьмімо знов Іспанію, ви ж могли переконатися в війну, та порівняймо з Америкою, яка повним ходом рухається вперед. Знов же турки: тут річ у догмі. Адже коли б вони не вірили, що після смерти потраплять прямісінько до раю, то постаралися б улаштувати собі чимкраще життя, принаймні так мені здається. Ось на цей гачок і ловлять усіх парафіяльні попи. Але я, — договорив він із драматичним піднесенням, — не гірший ірландець за того грубіяна, про якого я згадав вам напочатку, і хотілося б мені, аби всі люди, без розрізнення вір і класів, — наголосив він, — мали скромний, але пристойний прибуток, не щось жебрацьке, а, скажімо, фунтів триста на рік. Це життєво важливо й цілком досяжно, а ще це неабияк сприяло б кращій приязні між людьми. Принаймні таке у мене уявлення про найвартісніше в житті. Оце я називаю патріотизмом. Ubi patria{868}, як нас трішки навчили у нашій альма-матер, vita bene[423]. Себто сенс тут такий: де ти зможеш добре жити, якщо працюватимеш.
Сидячи над своєю нескуштовною пародією на каву й слухаючи цей синопсис загальників про все на світі, Стівен зирив собі в пустку. Звісно, до нього таки доходили всі ці слова, такі різні, що змінювали відтінки, немов ті краби вранці у Рингсенді, коли вони квапливо ховаються у всі барви й відтінки одного й того самого піску, в якому вони десь там начебто гніздяться. Ось він підвів голову й стрівся з очима, що сказали, а може, й ні, слова, які вимовив почутий ним голос: якщо працюватимеш.
— Мене викресліть, — спромігся видавити він, маючи на увазі з праці.
Очі виразили подив, позаяк він, їхній pro. tem. чи тим. час. власник зазначив чи, точніше, голос його проголошуючий: Усі повинні працювати, зобов’язані, спільно.
— Звісно, я маю на увазі, — поквапився запевнити той, — працю в щонайширшому розумінні. У тому числі й літературний труд, не заради самих тільки лаврів. Писати для газет — це нині найгарячіший канал. І це також праця. Важлива робота. Врешті-решт, судячи з тої дещиці, що я про вас знаю, коли стільки грошей пішло на вашу освіту, ви маєте повне право їх відшкодувати, назвавши свою ціну. Ви маєте стільки ж права добувати хліб свій щоденний своїм пером, розробляючи вашу філософію, як і будь-котрий селянин плугом. Хіба ж це не правда? Обидва ви належите Ірландії, ви її голова й руки. І те й інше однаково важливі.
— Ви припускаєте, — заперечив Стівен із тихим ніби смішком, — що я набуваю ваги тим, що належу faubourg Saint Patrice[424] чи то, одним словом, Ірландії?
— Я пішов би ще далі… — почав був пан Блум.
— А я припускаю, — урвав співрозмовника Стівен, — що то Ірландія набуває ваги тим, що вона належить мені.
— Що-що належить? — перепитав пан Блум, нахиляючись, бо вирішив, що він чогось недовтямив. — Вибачте, я, на лихо, не розчув кінця фрази. Що саме ви?..
Стівен, явно розсердившись, повторив і, відсунувши свого кухля з кавою чи бозна з чим, додав, не надто чемно:
— Ми не годні поміняти батьківщину. То поміняймо хоч тему.
Пропозиція була доречна, тож пан Блум, аби поміняти тему, опустив погляд, але у певному сум’ятті, бо ніяк не міг зміркувати, до якого мовного звороту належало те належить, бо звучало воно йому геть неналежно. От докір був куди зрозуміліший за решту речення. Тут, слід гадати, подіяли випари його недавньої оргії, дивним чином викликавши у молодика жовчну різкість, непритаманну його тверезому станові. Можливо, домашнє життя, якому пан Блум надавав найбільшу вагу, десь чомусь не було всім, що потрібно, або ж йому бракувало друзів із підхожого кола. Непокоячись за свого молодого сусіду, якого він покрадьки й не без остраху роздивлявся, пам’ятаючи, що він-бо допіру з Парижа, надто ж очі разюче нагадували його батька й сестру, одначе, не спромігшись сягнути ясноти в заторкнутому питанні, він заходився пригадувати всякі приклади, коли висококультурні юнаки, що подавали чудові надії, вже на зорі своїй піддавалися розкладанню, причому звинувачувати в цьому було нікого, крім тільки їх самих. Таким, до прикладу, був випадок О’Каллагана, трохи схибнутого химерника, із пристойної, хоч і небагатої родини, з його божевільними витівками, й одним з його жартів, коли захмеліє і стане геть-то нестерпним, була звичка з’являтися перед публікою, вирядившись напоказ у костюм із пакувального паперу (достеменний факт). А коли у своїх розвагах він пересягнув уже за край, настала і звичайна dénouement[425], сіп-сіп — та в окріп, отож довелося кільком друзям хутко сплавити його чимдалі після того, як Джон Маллон із Центрального поліційного управління дуже прозоро натякнув, що коли б йому не загриміти у відповідності до другого розділу Додатків до Карного кодексу (а імена частини осіб, яких викликали в цій справі, не розголошуються з причин, зрозумілих для кожного, в кого голова на плечах. Сказати б коротко: підбиваючи підсумки, шість до шістнадцяти, про що він і слухати не бажав, Антоніо й Ко, жокеї, та естети, та татуювання, що були зойком моди в сімдесятих чи десь коло того, навіть у Палаті лордів, позаяк у ранні свої літа правлячий монарх, тоді ще престолонаступник, а що вже найвища знать і решта аристократії ті просто слід у слід за главою держави, він розмірковував про переступи сильних світу цього та коронованих осіб коли теє впоперек моралі як скажімо Корнуолова справа кілька років тому за полиском фасаду те що навряд чи передбачено природою, отакеє забороняє закон а добра суспільна мораль із жахом засуджує хоча ймовірно і не з тих причин як гадають хоч би які там вони були окрім переважно жінок котрі завжди раденькі бодай у чомусь підвести одна одну під монастир, здебільшого у справі вбраннів та всього з цим пов’язаного. Дами зі смаком до чогось оригінальненького у найспідніших спідницях і всі гарно обшивані чоловіки мусять усілякими способами-засобами намагатися підкреслити безодню між статями вносячи чимбільше гостроти в ті непристойності які проробляються коли ото вдвох вона йому розщібає а він потім їй розшнуровує обережно шпилька-пришпилька а всякі там дикуни де-небудь на каннібалових о-вах де сорок градусів у холодку їм на такі континентальні витребеньки начхати з найвищої їхньої пальми. Хоча, повертаючись до вихідної точки, звідки всі повиходили, траплялися й такі зухи, котрі з найнижчої сходинки самими тільки власними зусиллями пробивалися аж на найвищий верх. Тут сам тобі природжений геній. Плюс праця головою, пане-сере.
