Після отакого пісенного вступу цей застрашливий екземплярус упевнено посунув на авансцену й, щасливо допливши до свого місця, радше осів, ніж сів, передбаченою для оного частиною тіла.

Козолуп (якщо то був справді він) явно з якоюсь прихованою думкою виливав свої нарікання в силувано-слабенькій філіппіці стосовно природних багатств Ірландії чи чогось подібного і, замахнувшись на цілу дисертацію, змальовував її як найбагатшу країну в цілому Божому світі, всім незмірно вищу за Англію, бо й вугілля в неї — незліченні поклади^{865}, свинини вивозиться з неї на шість мільйонів фунтів щороку, яєць і масла — на десять мільйонів, і всі ті щедроти випомповує з неї Англія, давлячи вбивчими податками бідняків і загрібаючи щонайкраще м’ясо на ринку, й так далі в цьому дусі все піддавав та піддавав пари. Розмова на цю болючу тему захопила всіх присутніх, і кожен визнав, що саме такі з їхньою батьківщиною справи. Все, що тільки росте, все може виростати на ірландській землі, заявив він, бо он у Кавані полковник Еверард легко вирощує тютюн. А що зрівняється з ірландським беконом? Але день розплати, звістив він, накручуючи своє крещендо та без тіні сумніву, змонополізувавши чи не всю розмову, вже чигає на всесильну Англію, незважаючи на її золото, за всі її злочинства. Назріває крах, найґрандіозніший за всю історію. І німчики-япончики урвуть своє, запевнив він. Бури — то був лиш початок кінця. Карткова Британська імперія вже розвалюється, а довершить її падіння Ірландія, її, Британії, ахіллесова п’ята^{866}, у зв’язку з якою він і пояснив усім про вразливе місце грецького героя Ахілла — й цей момент слухачі втямили як не треба краще, бо ж оратор цілковито заволодів їхньою увагою, продемонструвавши належне сухожилля на своєму черевику. А ще він дав пораду кожному ірландцеві: не покидай своєї вітчизни, трудись для Ірландії і живи для Ірландії. Ірландія, як сказав Парнел, потребує кожного з синів своїх.

Це вивершення кінцевої частини його промови публіка привітала шанобливим мовчанням. Одначе непробивного мореплавця господарів суворий заповіт ніскілечки не похитнув.

— Ти б, начальнику, ліпше ділом своїм займався, — не без роздратування відказав цей необроблений алмаз у відповідь на наведені вище трюїзми.

Щодо краху та дечого іншого господар ладен був і прийняти холодний душ, проте в головному все так само твердо стояв на своєму.

— Хто найкращі війська в армії? — з гнівом поспитав сивий старий ветеран. — Хто найкращі бігуни й стрибуни? І хто у нас найкращі генерали та адмірали? Ось що ви мені скажіть.

— Найчастіше ірландці, — відповів візник, Кемпбелл за винятком деяких відмінностей на обличчі.

— Що й я кажу, — підхопив бувалий моряк. — Ірландський селянин католицької віри. Ось хто хребет нашої імперії. Знаєте Джема Маллінса?

Лишаючи і за ним, і за будь-ким право на власну думку, господар, однак, заперечив, що йому начхати на будь-яку імперію, нашу чи його, а того, хто їй служить, він нізащо не визнає за гідного зватися ірландцем. За цим посипався з обох боків град гнівних реплік, суперечка ставала все палкіша, й обидва сперечальники почали, звісно, апелювати до слухачів, а ті зацікавлено стежили за цим турніром, аби тільки сторони не перейшли до взаємних образ та побоїв.

Мавши конфіденційну інформацію за цілу низку літ, пан Блум схильний був відносити подібні пророцтва до царини чистісіньких нісенітниць, позаяк, зовсім незалежно від того, бажана та мета чи аж ніяк ні, він ясно усвідомлював, що їхні сусіди через протоку, якщо тільки вони не набагато дурніші, ніж він про них думав, радше приховували свої сили, а не навпаки. Це цілком варте було тих рожевих сподівань, плеканих у відомих колах, що, мовляв, коли-небудь десь мільйонів за сто років вугільні жили на братньому острові зовсім вичерпаються, а щодо цього, навіть якби, скажімо, з плином сторіч і вийшла така тарапата, він тільки й міг би сказати від себе, що за такий час могло б успішно виявитися без ліку й інших обставин, не менш важливих для остаточної розв’язки, отож поки те-се, найрозважливіше — це користатися благами обох країн, хай навіть вони будуть двома ворожими полюсами. Ще одна прикметна деталь — амури хвойд із бахурами, коли вдатися до вульґарного просторіччя, — нагадала йому про те, що ірландські воїни бились за Англію^{867} так само часто, як і проти неї, фактично навіть частіше. А тепер навіщо? Тож уся сцена між цією парочкою, господарем закладу, який чи то був чи то вважався чи тепер чи в четвер Фіцгаррісом, зі славетних непереможних, і його опонентом, вельми схожим на самозванця, дуже нагадувала чистісіньке ошуканство, от ніби все навмисне підлаштовано, дарма що це здавалося тільки йому, спостерігачеві, знавцеві людської душі, а решта нічого подібного й не завважувала. Що ж до орендаря чи власника, який, можливо, й не був зовсім тією знаменитістю, то в нього (Блума) було тверде відчуття, і то абсолютно виправдане, що від таких людей слід триматися чимдалі, якщо тільки ти не безмозкий віслюк, і ніколи не злигуватися ні з ними (покласти собі за правило на все життя), ні з їхньою злочинною братією, адже ж ніколи не може бути гарантії від донощика, й тоді тебе хутко до прокурора королеви себто наразі короля від котрого-небудь суб’єкта на взір Деніса чи Пітера Кері, хоча подібні думки він відкидав категорично. До того ж, не залежно ні від чого, йому взагалі осоружні були хоч би які злочини чи лихі вчинки. І все ж таки, хоча ніколи й ні під яким соусом у душі його не гніздилися лиходійські нахили, він нестеменно відчував, не заперечуючи цього (хоча внутрішньо й лишаючись самим собою), певне захоплення людиною, котра насправді, реально пустила в дію ніж, убивчу крицю, беручи відвагу в своїх політичних переконаннях (при тому, що сам він нізащо б не згодився брати участь у таких подвигах), адже це з тієї самої опери, що й їхні вендетти через любов у південних країнах, або вона моя, або хай мене повісять через неї, коли часто-густо муж, після короткої розмови з нею про її стосунки зі щасливим обранцем (а парочку він уже й вистежив), завдає своїй найдорожчій смертельні поранення за її позашлюбний зв’язок, угороджуючи їй в груди кинджал, аж поки раптом допетрає, що цей-бо Фіц, на прізвисько Козо-етцетера, всього-навсього тільки правив кіньми, вивозячи геть справжніх виконавців, а отже, якщо йому слушно казали, зовсім і не брав участи в самій засідці, на підставі чого якесь світило адвокатського світу й зуміло врятувати йому шкуру. Так чи інак, це давно було та й загуло, і що стосується нашого друга, гаданого Козо-ітакеін, то він явно пережив свою славу. Йому б годилося або зійти на ешафот, або вже померти своєю смертю. А то геть як у акторок ах, прощавайте навіки — достеменно остання вистава, а потім знову вигулькує з усмішкою. Атож, щедра до абсурду, темпераментна, навіть у думках не мелькає накопичити чи заощадити, й щохвилини ладна погнатись за журавлем у небі. Геть так само він дуже підозрював що містер Джонні Лівер позбувся певної кількости фунтів та шилінгів здійснюючи інспекцію ближчої округи доків у задушевній атмосфері «Старої Ірландії», таверни такої, вернися в Ерін і таке інше. Що ж до решти, то цих пісень він уже наслухався не так давно, про що й сповістив Стівена, признавшись, як убивчо просто він обеззброїв свого кривдника.

— Він образився через якусь дрібницю, — пояснив цей муж, що, попри численні кривди, зберігав урівноважену, мирну вдачу, — котра зірвалася у мене з уст. І він обізвав мене жидом, виступивши з великим запалом, дуже агресивно. То я йому на це, нітрохи не відхиляючись від простих фактів, нагадав, мовляв, Бог твій, я маю на увазі Христа, також був жидом, і вся його родина, достоту як і я, хоча насправді я не той. Оцим я його й переміг. Лагідне слово відвертає гнів. У нього не знайшлося жодного слова відповісти, всі це бачили. Чи я не правий?