— А на «Піраті» плавав з нами один чолов’яга, — побажав іще щось розповісти старий морський вовк, сам пірат піратом, — так він списався на берег та й підшукав собі легеньку роботку, камердинером в одного пана, за вісім червінців у місяць. Оці-о, що на мені, це його штани, і ножик теж від нього дістався, і ще й зюйдвестку дав. А от мені до душі була б робота це постригти-поголити. Остогидло волочитися морями. І синок мій, Денні, накивав п’ятами до моря, а матінка ж була приткнула його до драпірувальника в Корк: не забажав гребти легкі гроші!

— Скільки ж йому років? — поцікавився котрийсь із слухачів, у профіль, до речі, трохи схожий на Генрі Кемпбелла, секретаря міської управи, якби його відтягнути від сповняння отих тяжкеленних службових обов’язків, не дати вмиватися кілька днів, звісно, та ще вбрати у мальовничі лахмани й наділити яскраво вираженою багряною забарвленістю носового придатка.

— Чоо-чоо? — протягло перепитав моряк, мовби чудуючись запитанню. — Це про синка мого, Денні? Та десь вісімнадцять, я так собі міркую.

Затим наш скибберинський татусь^{856} обіруч роздер на грудях сіру чи то пак просто брудну сорочку й ну шкребти груди, на яких проглядало татуювання синьою тушшю, покликане зображати якір.

— Вошей там була тьма-тьменна, у тій халабуді бриджвотерській, — похвалився він. — Святу правду вам кажу. Покупатися б завтра чи післяза… А я їх, чорненьких, таки винищу. Ох і ненавиджу цих смоктунів! Бо ж до останньої кровинки з тебе висмокчуть, падли.

Укмітивши, як усі задивилися на його груди, він заради зручности для доброго товариства розтягнув сорочку ще ширше, так що вище згаданого вже освяченого традицією символу моряцьких надій та супокою всі виразно розгледіли число 16 і профіль насупленого молодика.

— Наколка, — пояснив демонстратор. — Наколото, коли ми в штиль стояли біля Одеси на Чорному морі, з капітаном Дальтоном. Один хлоп наколов мені, Антоніо звали. Оце ж він сам і є, грек.

— А дуже боліло, коли колов? — спитав хтось моряка.

Однак цей найдостойніший цієї миті зосереджено щось там вишукував на тих своїх. Чи душив, чи…

— Ось глянь сюди, — звелів він, показуючи на Антоніо. — Оце він лихий, кляне помічника капітана. Ну, а зараз дивись, який він! — провадив оповідач. — Той самий, але… — розтягнувши шкіру пальцями, явно якийсь особливий трюк, — тепер він уже регоче над моряцькою бувальщиною!

І справді: злостиве обличчя молодого Антоніо зобразило щось схоже на вимучену посмішку, й такий курйозний ефект викликав нестримний захват усіх, навіть цього разу й Козолупа, який аж перегнувся, щоб роздивитися краще.

— Ох-ох, — зазітхав моряк, розглядаючи свої мужні груди. — І цей віддав кінці. Акули зжерли його згодом. Ох-ох!

Він відпустив шкіру, й профіль набув свого звичного виразу.

— Гарна робота, — перший сказав якийсь докер.

— А номер той навіщо? — другий запитав волоцюга.

— Так живцем і зжерли? — недовірливо перепитав третій.

— Ох-ох! — знову зазітхав морський вовк, але вже не так скорботно, і спрямував подобу швидкої напівпосмішки в напрямку того, хто спитав про номер. — Таки зжерли. Та й грек він був.

А тоді додав, із досить-таки шибеницьким гумором, коли зважити на повіданий ним кінець:

Обличчя вуличної хвойди, безживне й замальоване під чорним солом’яним капелюшком, зазирнуло у двері забігайлівки, явно розвідуючи, чи не знайдеться для неї тут поживи. Пан Блум, не відаючи, де подіти очі, занепокоєний, але зовні все так само незворушний, відвернувся й підібрав зі столу рожеву газетку, продукцію Еббі-стрит, яку залишив візник чи хто там іще, а підібравши, глибокодумно втупився у її рожевість власне чому вона рожева. А причиною такої його поведінки стало те, що в обличчі у дверях він упізнав трохи дурнувату особу, яку тільки вчора вдень бачив мелькома на Ормонд-Кі, ту саму, з провулка, вона знала, що дама в брунатному костюмі це ж ваша мадама (місіс Б.) і пропонувала брати в нього білизну на прання. І власне навіщо брати на прання? Це здавалось непевним, чи не так?

Ваше прання. Одначе щирість змушувала його визнати, що він і сам прав брудну білизну своєї дружини на Голлс-стрит, і достеменно так само й жінки ніскільки не гидують і перуть для чоловіка всякі подібні речі з мітками, що робляться особливим чорнилом фірми «Б’юлі і Дрейпер» (себто це її речі були з такими мітками) коли вони його по-справжньому люблять, сказати б, любиш мене — люби мою брудну сорочку^{857}. Одначе в цей момент, сидячи мов на голках, він нестеменно віддавав перевагу її відсутності перед її товариством, і справжнім полегшенням стало для нього, коли господар грубим жестом наказав їй забиратися геть. Із-за аркуша «Івнінг Телеграфу» він мигцем уздрів її обличчя, яке в щілину дверей спантеличено, з якимсь оскліло-божевільним виразом, котрий виразно свідчив, що в неї не всі вдома, розглядало гурт роззявляк, зібраних довкола мореплавських грудей шкіпера Мерфі, — а наступної миті її мов лизка злизала.

— Канонерка, розтуди її, — зронив господар.

— Із погляду медицини, — довірчо повідомив Стївенові пан Блум, — мене вражає, як отака особа з венеричної клініки, вся просмердівшись заразою, ще насмілюється чіплятись, або як будь-котрий тверезомислячий чоловік може мати щось до неї, коли він хоч трохи небайдужий до свого здоров’я. Нещасна! Я певен, що, в кінцевому підсумку, якийсь чоловік завинив, призвівши її до нинішнього стану. Та все одно, зовсім незалежно від причин…

Стівен, хто навіть не завважив повії, здвигнув плечима та обмежився лаконічним судженням:

— У цій країні примудряються збувати товар куди гірший, ніж у неї, і то з куди гучнішим успіхом. Не бійтесь тих, що продають тіло, але не здатні купувати душі. Вона кепська перекупка. Дорого купує і дешево продає.

Старший співрозмовник, дарма що не мав нічого спільного зі святенниками чи старими дівами, заявив, що це скандально й кричущо, і цьому слід рішуче покласти край, розуміючи той стан речей, коли жінок подібного типу, неминуче зло (полишаючи обіч усі охи й ахи старих дів із цього приводу), відповідні власті не піддають медичному оглядові та реєстрації, а він-бо, як pater familias[413] був, можна з повним правом сказати, щонайтвердішим і найпостійнішим прихильником подібних заходів. І всяк, хто б узявся до здійснення цих заходів, так він заявив, і провентилював як слід це питання, вчинив би просто благодіяння для тих, кого тільки це стосується.

— Коли ви говорите про тіло й душу, — зазначив він іще, — то ви, як добрий католик, вірите в душу. Чи ви, може, маєте на увазі розум, активність мозку як такого — чогось, що відрізняється від усякого зовнішнього предмета, скажімо, від оцього столика або чашки? В це я і сам вірю, позаяк обізнані люди витлумачили це все як звивини сірої речовини. А то б у нас ніколи не з’явилися такі винаходи, як рентгенівські промені. Ви справді саме це маєте на увазі?

Стівен, загнаний отак у глухий кут, мусів, перш ніж відповісти, зробити надлюдське зусилля пам’яті, аби зосередитися і дещо пригадати.

— Мене запевняли, посилаючись на найкращі авторитети, що душа — це проста й, отже, не улегла зіпсуттю субстанція. Наскільки я розумію, вона безсмертна, за винятком можливости знищення власною Першопричиною, себто Тим, Хто, судячи з усього, що мені доводилося чути, цілком спроможний додати й отаке до числа своїх веселих витівок, позаяк corruptio per se і corruptio per accidens[414] заборонені небесним етикетом^{858}.