Пан Блум беззастережно погодився із загальною суттю сказаного, хоча містичні тонкощі й були трохи поза межами його всуціль мирського розуміння; одначе з іншого боку йому видавалося необхідним заявити відвід поняттю простого, й тому він без загайки заперечив:
— Проста? Я б не сказав, що це підхоже тут слово. Звісно, я готовий поступитися вам і пристати на те, що зрідка, коли дуже поталанить, ви можете й справді здибати просту душу. Але що мені важливо наголосити, так це те, що одна річ, скажімо, винайти оці промені, які виявив Рентген, чи там телескоп, якого виготовив Едісон, хоча, здається, це ще до нього, я маю на увазі Галілея, і те ж саме закони котрого-небудь явища природи як приміром електрики — але це вже буде скакун іншої масти, коли ви скажете я вірую в існування надприродного божества.
— О, та це, — знову спробував переконати Стівен, — беззаперечно доведено найвідомішими текстами Святого Письма, не кажучи вже про інші, побічні свідчення.
Одначе в цьому вузловому питанні погляди двох сперечальників, що стояли на різних полюсах за своєю освітою та й за всім іншим, а ще ж і розділених чималою віковою різницею, зіштовхнулися між собою.
— Доведено? — заперечив старший і досвідченіший, не здаючи своїх позицій. — Я не настільки цього певен. У таких речах кожен має право на свою власну думку, тож я, не стаючи на сектантську точку зору, все ж таки дозволю собі не погодитися з вами in toto[415]. Скажу вам щиру правду-матку: як на моє переконання, то всі ці ваші тексти — чистісінька підробка і вставили їх туди найімовірніше ченці або ж тут знову постає проблема нашого великого національного поета, хто ж саме їх написав, як у випадку з «Гамлетом» і Беконом, про що, звісно, не мені вам розказувати, бо ви свого Шескпіра знаєте куди краще, ніж я. До речі, а чому ви не п’єте кави? Дозвольте, я розмішаю цукор, і візьміть шматочок цієї булочки. Схожа вона на одну з замаскованих цеглин нашого шкіпера. Та вже чим багаті, тим і раді. Скуштуйте шматочок.
— Я не можу, — тільки й спромігся видавити з себе Стівен, чиї розумові органи відмовлялися підказати йому хоч би щось іще.
Оскільки навіть приказки свідчать: чіплятися й прискіпуватися — марна справа, то пан Блум надумався, що краще буде бодай розколотити цукор на дні чи хоч спробувати це зробити, а водночас пустився в міркування, майже з почуттям гіркоти, про Кавовий Палац{859} із його антиалкогольною (і прибутковою) діяльністю. Що тут сперечатися: вона мала законні цілі й приносила, поза всякими сумнівами, без ліку всякого добра. Влаштовувались суворо безалкогольні заклади, на взір ось цього, для пізніх перехожих та проїжджих, концерти, театральні вечори, корисні лекції (вхід вільний), читані вченими людьми для нижчих станів. Але, з другого боку, в нього лишився болісний і гострий спогад про те, як вони виплатили його дружині, мадам Меріон Твіді, що певний час відігравала у них видатну роль, більш ніж скромну винагороду за її фортеп’янові виступи. І він дуже схильний був думати, що ідея у них там була творити добро, не забуваючи про прибутки, позаяк жодна конкуренція їм не заважала. Сульфат міді, отруту SO4 чи щось там таке були виявили в сушеному горосі, згадалося, як читав десь в одній дешевій харчівні, тільки годі вже пригадати коли й де саме. Хай там як, але інспекція, медична інспекція всіх харчових продуктів, ось що здавалося йому необхідним як ніколи, і, можливо, саме тим і пояснювалася популярність Вай-Какао доктора Тібла, що його піддавали медичному аналізові.
— Ану покуштуйте хоч тепер! — добре розколотивши, він зважився заговорити про каву.
Почуваючись, під цим чемним натиском, зобов’язаним принаймні зробити ковток, Стівен узяв важкого кухля за ручку й підняв із бурої калюжі, що відпустила його лише з прицмоком нехоті, й сьорбнув трішки того відворотного варива.
— Все ж таки це справжня їжа, — підбадьорював його добрий геній, — я обома руками за справжню їжу! — Позаяк головною і єдиною його метою було не гурманство, ні, ні в якому разі, а регулярне харчування як sine qua non[416] будь-якої належної роботи, фізичної чи розумової. — Ви повинні більше споживати справжньої їжі. Ви почуєтеся іншою людиною.
— Щось рідке я зміг би, — погодився Стівен. — Тільки зробіть таку ласку: заберіть отого ножа! Не можу дивитися на його вістря. Воно нагадує мені про римську історію.
Пан Блум незагайно виконав це прохання — прибрав запідозрений предмет, звичайнісінький тупий ножик із роговою колодочкою, в якому невтаємничений погляд нізащо б не добачив нічого римського чи там античного, зазначивши при цьому, що якраз вістря і є найтупіша частина ножика.
— У нашого спільного друга всі бувальщини на нього схожі, — висловив пан Блум думку своєму confidente sotto voce[417] у зв’язку з темою ножів. — Ви вірите, вони всі правдиві? За ніч він вам наплете сім мішків гречаної вовни, і всі будуть неповні. Ви тільки гляньте на нього.
Однак хоча очі морякові були каламутні від сну й морських вітрів але ж у житті на кожному кроці події та збіги обставин у тім числі й вельми жахливі тож цілком можливо що тут і не все було цілковитою вигадкою хоча на перший погляд не бачилося ані найменшої ймовірности того щоб ці небувалиці які він видобуває з власних позапазушних надр були істиною чистою мов Євангеліє.
А тим часом він розглядав суб’єкта, що сидів навпроти нього: шерлоко-холмсив його від тієї самої хвилини, коли той опинився у його полі зору. Цей чоловік з енергійною зовнішністю, добре збережений, попри схильність до облисіння, мав, одначе, щось у своєму вигляді сумнівне, мовби натяк на сидіння за ґратами, тож уява без будь-яких зусиль і пов’язувала цю колоритну постать із братством бруківки й грабарки. Можливо навіть, що він сам і розправився з тим чоловіком, якщо, припустімо, розповідав про самого себе, як незрідка чинять люди, себто що він пришив того, а потім відбув чотири чи п’ять веселих років під вартою, що й казати про того персонажа, Антоніо (не плутати з його тезком, персонажем драми, народженої пером нашого національного поета{860}), який спокутував свої переступи змальованим вище мелодраматичним способом. А з іншого боку, він міг просто й прибрехати, простима слабкість, позаяк товариство дублінських міщухів, телепнів заплішених, як усі ці кучери, ласі до заморських байок, неодмінно викликало б у всякого старого мореплавця, що переборознив усі океани, непоборну спокусу набалакати химородних історій про шхуну «Геспер» і все таке в цьому плані. І врешті-решт, будь-які небувалиці, що чоловік наплете про себе, це невинний лепет поруч із неймовірним несусвіттям, якого наскладають про нього інші.
— Врахуйте: я зовсім не стверджую, ніби в нього всуціль ідуть самі байки, — провадив він. — Подібні речі трапляються час від часу, хай і не дуже часто. Хоча, наприклад, гіганта добре як раз у житті побачиш. Марцелла, королева пігмеїв. На Генрі-стрит, де воскові фігури, я на власні очі бачив якихось ацтеків{861}, так їх називають, які сидять собі, підкрутивши ноги. То їм і гроші плати, а вони тих ніг уже ніяк не випростають, бо м’язи їхні отут, бачите, — і він швидко показав на співрозмовнику, — чи то сухожилки, чи як вам до вподоби це назвати, під правим коліном, поробилися у них геть безсилі від того, що вони отак висиджують, скрутившись, стільки часу, а люди їм поклоняються, мов богам. Оце вам, до речі, ще один приклад простих душ.
Одначе, повертаючись до нашого друга Синбада та його настрашливих пригод (трохи нагадував йому Людвіга{862}, чи то Ледвиджа, коли той співав на сцені «Гейсті» коли Майкл Ганн був усе одно що керівництво в «Летючому Голландцеві», успіх приголомшливий, палкі прихильники плавом пливли, просто табунами перли, аби послухати його, хоча всілякі там кораблі, примарні чи не, на сцені завжди мають недоладний вигляд, і так само й потяги); він ладен був припустити, що тут немає нічого запевне неможливого. Навпаки: у спину ножем — це цілком у дусі тих італьянос, хоча він усе-таки більше схилявся до думки, що всі ці морозивники, смаженорибники чи там смаженокартопляники у цій своїй тутешній невеличкій Італії побіля Кума люди назагал тверезі ощадливі та роботящі ото хіба що надто полюбляють ночами вполювати безвинну тваринку родини котячих та ще й чужу власність як на те аби вранці спартолити з неї смаковиту юшку з часником de rigueur[418], шито-крито і, додав він, дешево й сердито.
