А ще, вже туманніш, йому подумалося, що широке поле діяльности відкривається з відкриттям нових морських ліній, котрі йдуть у ногу з часом, це у зв’язку з лінією Фішгард-Росслер{853}, яка, судячи з розмов, знову стала на порядок денний у департаментах загайок і, як ведеться, знову загрузла в безодні крутійства та тяганини з боку тупоголових чинуш-перестарків. Тут явно були великі можливості для застосування кебети й заповзяття в інтересах щонайширшої мандрівної публіки, в інтересах середньої людини, так би мовити, Брауна, Робінсона і Ко.
Запевне безглуздим і прикрим було, і в тому велика провина нашого препрославленого суспільства, що пересічна людина, коли організм реально потребує укріплення, виявляється позбавленою, через брак якихось нікчемних двох фунтів, можливости ширше побачити світ, де всі ми живемо, а не просидіти життя в клітці, відколи мій нечесаний неотеса узяв мене за дружину. Врешті-решт людина, нагарувавшись, хай йому абищо, одинадцять із чимось місяців, заслуговує на цілковиту зміну декорацій після міських жорен, і то найліпше влітку, коли Мати Природа сяє у всій своїй красі й коли це було б просто відродженням до нового життя. Адже не менш чудові можливості відпочивати є й на рідному острові, дивовижні куточки, вкриті густими лісами, мов обіцянки повернути молодість, ба навіть сам Дублін із його мальовничими околицями пропонує масу розваг і приплив нових сил, навіть Пулафука, куди ходить паровичок, але ж є й чимдалі від ошалілої юрби{854}, у графстві Віклоу, яке по праву називають садом Ірландії, ідеальні місця для велосипедних прогулянок у солідному віці, поки не закондубасилось не розмоквилося, а що вже дикі урочища Донегалу, де, якщо правду кажуть, щонайґрандіозніші краєвиди, хоча саме в цей-от район і не зовсім легко потрапити, від чого й наплив прибульців там менший ніж міг би бути зважаючи на всю корисність подібної мандрівки тоді як Гаут з його історичними й іншими асоціаціями, Шовковий Томас, Грейс О’Моллі, Ґеорґ Четвертий, рододендрони на висоті сотень футів над рівнем моря, був незмінним осередком приваби для всякої публіки, надто ж навесні коли бажання юних, хоча він і пожинає, гай-гай, скорботний урожай смертей за рахунок випадкових чи свідомих падінь зі скель, до речі, зазвичай зопалу, позаяк діставатися туди всього три чверті години від тієї колони. Все це тому, звісно, що сучасний туризм перебуває ще в колисці, якщо дозволено так висловитися, й обслуговування залишається вельми далеким від довершености. Цікаво б визначити (так йому видавалося з чистої цікавости) чи то пожвавлений рух провадить до відкриття лінії, чи то навпаки, а чи тут обидва чинники однаковою мірою причетні… Перевернувши поштівку знову картинкою догори, він передав її Стівенові.
— А то бачив я одного китайця, — далі вивергав невгамовний оповідач, — так у нього кульки мов із ґиту, він їх у воду кидь, і кожна розгортається — кожна тобі кулька стає чимось іншим! Одна — будиночком, інша корабликом а чи, мо’, квіткою. А ще вони вам зварять суп із пацюків, оті самі китайоси.
Чи не вловивши сумнів на їхніх обличчях, цей промчисвіт поділився й ще кількома своїми пригодами.
— А ще я бачив, як у Трієсті один італійчик убив чоловіка. У спину ножем. От таким ножакою.
Кажучи ці слова, він видобув складаного ножа вельми загрозливого вигляду, якраз до пари його власникові, й замахнувся ним мов для удару.
— В домі розпусти це було, двоє контрабандистів зводили порахунки, хто кого нагрів. А той сховався за дверми та як вискочить у цього за спиною. Отака тарапата. Готуйся, каже, побачитися з Паном Богом! І ххак! Угородив цьому в спину по саме руків’я.
Його важкий погляд, сонливо блукаючи довкола, неначе кидав виклик усім подальшим сумнівам, навіть коли б вони ще в кого-небудь тут лишалися.
— Добра залізяка! — мовив він, розглядаючи свого грізного стилета.
Після отакого жахливого одкровення, здатного настрашити і найбезстрашніших, він клацнув лезом і знову сховав згадану зброю до своєї камери жахів, а сказати інакше — до кишені.
— У справі холодної зброї їм немає рівних, — висловився за всю публіку хтось із геть темного кутка. — Ось чому, коли непереможні скоїли ті свої убивства в парку, найперше подумали на чужинців, бо вбивали вони саме ножами.
При цьому зауваженні, зробленому явно в дусі того, що невідання — блаженство, пан Блум і Стівен, кожен по-своєму, але обидва мимоволі кинули значущі погляди, зберігши, однак, релігійно-шанобливе мовчання на кшталт, що означає тільки між нами, антр-ну, в тому напрямі, де Козолуп, чи то господар, добував струмені рідини зі свого кип’ятильного апарату. Його непроникне обличчя, справдешній витвір мистецтва й довершена річ у собі, перед якою описи безсилі, залишало цілковите враження, буцім він не втямив ані звуку зі сказаного. Сміхота та й годі.
Запала довгенька пауза. Один із відвідувачів силкувався читати вечірню газету, заляпану кавовими плямами, інший розглядав поштівку з тубільцями, choza de, третій — морякове свідоцтво. Що ж до пана Блума особисто, то він поринув у задуму. Яскраво пригадалася йому та, згадана натяком подія, мовби вчора це скоїлося, а насправді років двадцять тому, в час селянських заворушень, коли вони мов громом (образно висловлюючись) уразили цивілізований світ: на початку вісімдесятих, а точніше — у вісімдесят першому, коли йому, Блуму, допіру виповнилося п’ятнадцять{855}.
— Агей, босе, — порушив задовгу мовчанку моряк. — Передай-но їх нам, ті папірці.
Прохання виконано вмить, і він загріб їх у свої лабети.
— А чи бачили ви Ґібралтарську скелю? — поцікавився пан Блум.
Моряк, усе ще жуючи-пережовуючи, скорчив пику, яка могла означати і так, і ні.
— Ах, то ви й там побували, — мовив пан Блум, — на крайній точці Європи, — обравши ствердний варіант і сподіваючись, що старий блукач, можливо, щось якось згадає, але той ніяк не виправдав його надій, обмежившись тим, що випустив довгий струмінь жуйки в тирсу й ліниво-зневажливо похитав головою.
— А в якому приблизно році? — домагався пан Блум. — Можете пригадати пароплави?
Наш soi-disant[412] моряк хвильку жадібно, мовби з голоду, пожував, і тільки тоді відказав:
— Таки притомився я від усіх тих скель, що стирчать у морі, — виголосив він, — від кораблів-пароплавів, посудин усяких. Сама тобі солонина повсякчас.
І змовк із глибоко змореним виглядом. А його допитувач, переконавшись, що навряд чи поталанить вирвати ще щось із такого старого-хитрющого оповідача, спробував уявою охопити незмірні обшири води на нашій планеті, адже досить сказати, що вода покриває, як свідчив перший же погляд на мапу, добрих її три чверті, й істина ця спонукала його глибоко відчути, що означає вислів Володар Хвиль. Багато разів, не менше дванадцяти, він помічав біля Норс-Булла в Доллімаунті перестарка-моряка, геть уже старезного, що зазвичай сидів собі на дамбі край самого моря, не особливо приємно пахучого, і в напівзабутті дивився на нього, а воно — на нього, мріючи про ліс зелений, пасовиська свіжі, як десь там у когось співається. Відкочуючися від нього, воно завжди дивувалося, чому він усе сидить. Можливо, той намагався розгадати якусь таємницю, поневіряючись від антиподів до антиподів і далі в тому самому дусі, і над і під — хоча навряд щоб так уже під, бо то було б спокушати долю. А шансів же було двадцять до нуля, що ніякісінької таємниці й немає насправді. І все ж таки, коли не впадати надто в деталі, залишався красномовний факт існування моря у всьому його гордому блиску, а отже, як не цим, то тим судилося по ньому плавати, кидаючи виклик провидінню — виклик, хоча в кінцевому підсумку це просто засвідчувало, як люди примудряються перекладати на плечі ближнього тягарі непереносимі, цілковито аналогічно ідеї пекла, лотереї та страхуванню, повсюди одна й та сама основа, тож хоча б уже тому недільна рятувальна служба є найпрепохвальнішим почином, за яке широка публіка, що мешкає чи на узбережжі, а чи далеко від моря, як уже в кого склалося, повинна, вдумливо поміркувавши, бути вдячна, разом із вдячністю портовикам та береговій охороні, якій доводиться, згідно зі службовим обов’язком Ірландія сподівається що кожен тощо, перебувати на облавку й віддаватися на милість стихії за будь-якої погоди, і навіть у зимову пору в них дуже навіть суворе життя, а ще ж не слід забувати й про ірландські маяки, Кіш та інші, котрі щохвилини ризикують перекинутися, якось-то він із донькою плавав довкола одного з них і пережив ну коли не шторм то вже принаймні жорстоку хитавицю.
