Наприкінці 1946 року Вон довідався, що в Макао очікуються три джонки з великою партією контрабандного опіуму. Здобич мала бути дуже багатою, і Вон сам вирішив керувати операцією. Пірати вийшли в море на великих катерах, вистежили джонки і пішли на абордаж. Але зовні неоковирні суденця виявилися пастками. Вони зустріли нападників кинджальним кулеметним вогнем. Бій тривав двадцять хвилин, і хоча Вон зумів на маленькому моторному човні дістатися до берега, це не порятувало його: вистежений поліцією, він був смертельно поранений при спробі втекти.

Піратська імперія залишилася без проводиря. Але це тривало недовго. Невтішна у своєму горі вдова мадам Вон, пристреливши двох претендентів, очолила «фірму».

Невдовзі колишня танцівниця довела, що вона гідна спадкоємниця справи свого чоловіка. Від джонок, сампанів та іншої дрібноти вона перейшла до пограбування великих торговельних суден. Перелік її жертв поповнився голландським пароплавом «Ван Хойц», португальським суховантажним кораблем «Опорто», англійським судном «Меллорі», пасажирським теплоходом «Конг Фейт». Під час війни в Кореї «королева піратів» настільки знахабніла, що почала нападати на судна з військовими вантажами, які призначалися американським експедиційним військам. Це привернуло до мадам Вон увагу ЦРУ. Невдовзі на столі тодішнього шефа американської таємної служби генерала Уолтера Беделла Сміта лежало досьє з докладними даними про непогамовну мадам, з якою ніяк не могли упоратись поліцейські власті Гонконга, Макао, Філіппін і Таїланду. Здавалося, після цього злочинній кар'єрі мадам от-от настане кінець. Гай-гай! їй тільки дали зрозуміти, щоб вона припинила напади на торговельні судна СІЛА та їх союзників. Інакше… Мадам змикитила і переключилася на контрабанду.

У чому ж причина такої делікатності ЦРУ щодо піратського синдикату? Здається, американська таємна служба мала намір використати розгалужену злочинну мережу мадам Вон у своїх стратегічних інтересах. Приблизно так, як це було, приміром, з сицилійською мафією, яка «прислужилася» американським військам при наступі на острів і Південну Італію. Агентурні дані та диверсійна робота мафіозі сприяла тому, що американці захопили регіон блискавично і майже без втрат.

Але перекваліфікація мадам Вон не означала, що з піратством у далекосхідних морях покінчено. Цей «вигідний» промисел вирішила прибрати до рук так звана «Тріада», своєрідна китайська мафія, яка угніздилася в Гонконзі.

Таємне товариство «Тріада» (по-китайськи «Саньхехой») існує понад триста років. На нього зважали навіть японці: на окупованій території Південного Китаю вони дозволяли мафіозі утримувати будинки розпусти, гральні казино, торгувати наркотиками. Напевне, були й «зустрічні» послуги: розвідувальні дані.

Але особливо широко розгорнулася діяльність «Тріади» по війні. «Ось уже багато років «Тріада» тероризує населення… тих країн, де існують китайські земляцтва, — писав у книзі «Міста-гангстери» англійський письменник Ян Флемінг, — все, що вона робить, оповиває глибока таємниця, її членів зв'язує обітниця мовчання, суворіша, ніж навіть у сицилійських мафіозі».

У «Тріади» свої закони, суди і вбивці, які виконують вироки. Місцева поліція часто виявляла своє безсилля у боротьбі з далекосхідною мафією. Спроби укоренити в ній агентів-інформаторів часто закінчуються трагічно. «Таких донощиків багато, — розповідає французький журналіст Ів Нуші, — але видимих результатів немає, якщо не рахувати, що мало який день минає без того, щоб тут не знаходили одного з них із ножем у спині».

Восени 1953 року на нараді на вищому рівні «Тріада» вирішила відновити піратський промисел, який, залишений на самоплив, почав хиріти. Контрольовані «Тріадою» банки виділили гроші для придбання через американські військові склади списаного озброєння, потужних дизелів, рацій і навіть швидкісних торпедних катерів. Були навербовані досвідчені екіпажі. Гангстерську флотилію очолив відставний капітан Чен І.

Через кілька місяців морські власті Сінгапура, Гонконга, Маніли були завалені скаргами капітанів кораблів: у Південно-Китайському морі на них нападали пірати. У відкритому морі і в каботажі вони зупиняли судна, погрожуючи зброєю, укладали команди долілиць на палубі та влаштовували «ревізію» вантажів. Все, що являло цінність, перевантажувалося на катери і сампани, які швидко зникали з місця події.

«Починаючи з 1954 року в Південно-Китайському морі і морі Сулу, а також у ближніх до цього району водах знову почастішали випадки морського розбою, — писала сінгапурська газета «Стрейтс Таймс». — Як філіппінські, китайські і японські моряки, так і англійці та американці, які часто плавають у цих водах, змушені визнати, що піратство не тільки не знищене, а навіть зростає».

Театр злочинних дій Чен І розвернувся на великому просторі від Малаккської протоки на заході до островів Гілберта і Самоа на сході. «Ці бандити так знахабніли, що нападають на кого завгодно, — скаржилася газета «Малайя Мейл». — Величина судна не має для них значення. Навпаки, як це не парадоксально, але часто трапляється, що чим більше воно, тим легше його обчистити. Нагадуючи флібустьєрів минулого, з пістолетами і ножами вони беруть на абордаж своїх жертв. Інколи пірати віддають перевагу роботі тихцем і діють так швидко і вміло, що команда і пасажири довідуються про морських нальотчиків, коли їх уже й слід прохолов».

Як не дивно, гідну відсіч злодіям дали не офіційні поліцейські власті, до речі, часто корумповані, а приватна особа, відставний англійський розвідник Лінфілд Уїлсон. На гроші сінгапурських судновласників він навербував і озброїв охорону від піратських нападів. Його приватна група спочатку складалася з трьох пошарпаних моторних човнів і десь півтора десятка людей різних національностей, які раніше служили в британській армії. «Лінфілд-кулемет», як прозвали його друзі за неймовірну майстерність у стрільбі з усіх видів вогнепальної зброї, присвятив п'ятнадцять років свого життя полюванню на піратів і досяг у цій справі неабияких успіхів.

Газети із захватом описували операцію, яку провела фірма «Сек'юрітас» (так офіційно іменувалося протипіратське бюро А. Уїлсона).

… Агенти Чен І повідомили, що на рифи Конеллу за сто миль від саравакського порту Мірі сів грецький пароплав «Аекос» вантажопідйомністю 10 тисяч тонн. Невдовзі до нього підійшов сампан, Чен І гучно прокричав: «Ей, на «Аекосі»!» З іржавої сталевої громади ніхто не обізвався. Піратський капітан погукав ще кілька разів. Такий же наслідок. Видно, команда залишила судно.

Тим часом до другого борту «Аекоса» підійшли ще два сампани, на вигляд брудних і непримітних. На їх палубах метушилися невисокі смагляві люди з обв'язаними від сонця головами. Типові мирні рибалки. Та лише на перший погляд. У нефарбованих корпусах сампанів містилися потужні дизелі, які «переселилися» туди з військових кораблів. Такий незавидний. на вигляд сампан міг дати фори будь-якому патрульному чи поліцейському судну. Варто було пролунати команді, як відчинилися б палубні люки і за хвилину вся відносно численна команда сампана була б озброєна автоматами, бойовими сокирами і ручними гранатами. Звідтіля ж вилітали згорнуті шторм-трапи з гаками, абордажні багри та інше «спецспорядження».

Два сампани, що підійшли, з ходу приткнулися до носа і корми «Аекоса». На його борт полетіли шторм-трапи. По них нагору кинулися два десятки напівголих людей. Але тільки-но перший «гість» перестрибнув через фальшборт, як пролунав потужний вибух. Слідом за ним прогримів ще один на носі корабля. Пірати, що залишилися в живих, горохом сипонули у воду і на палуби сампанів. Ті, ревнувши дизелями, стали відвалювати від «Аекоса», навіть не підібравши на борт товаришів, які борсалися у воді.

А на «грекові», як і раніше, не було ніяких ознак життя. Чен І подумав, що корабель просто заміновано і небезпека минула.

Він спробував повернути своїх підлеглих назад. Але ті не підкорилися чи удали, що не зрозуміли команди. І тут по ходовій рубці сампана Чен І сіконула кулеметна черга. Розлетілося скло переднього ілюмінатора. Чен І кинув сампан назад, у море, подалі від проклятого «грека»!..