Невдовзі французькі буканьєри організували новий похід. Їхній корабель вже багато днів борознив Карибське море, але на обрії не було жодного суденця. Нарешті вони опинилися в Гондураській затоці й, оскільки їм уже не вистачало споживку, вирішили атакувати невеликий порт Пуерто Кавалло, де були розміщені склади товарів, призначених для перевезення в Європу.
Напад удався, і заохочені успіхом пірати вирішили здобути багатше місто Сан Педро Сула, що лежало далі від узбережжя. Але під час маршу пірати потрапили в засідку іспанців, яких, проте, після короткого бою вдалося розбити. Остерігаючись наступних пасток, Олоне наказав по черзі приводити до себе полонених іспанців і розпитував їх про безпечніші шляхи до Сан Педро Сула. Всі полонені твердили: існує тільки одна дорога, що з'єднує місто з узбережжям. Піратський ватажок страшенно розгнівався.
«Вихопивши палаш, він розрубав груди одного з іспанців, руками вирвав серце, почав його кусати і рвати зубами, як кровожерний вовк, гукаючи до інших полонених:
— Так учиню і з вами, якщо не покажете іншої дороги!»
Вражені іспанці, порадившись, вказали кружну дорогу через джунглі й гори, але застерегли, що жодному білому ще не вдавалося нею пройти. Пірати теж її не здолали і пішли головною дорогою. І їм посміхнулося щастя. Вони дісталися Сан Педро Сула, захопили місто, здерли з населення великий викуп і пограбували їх.
Найсміливішим вчинком Олоне було захоплення 1668 року двох багатих міст на березі озера Маракайбо. У цей похід з Тортуги рушило 660 розбійників і вісім кораблів. Після тригодинного бою вони захопили форт Де ла Барра, що прикривав вхід до озера. Попереджені заздалегідь мешканці однойменного міста Маракайбо, не сподіваючись на удачу, втекли в лісові хащі. Частину своїх скарбів вони сховали, решту забрали з собою. Пірати увійшли в безлюдне місто і тих, кого вдалося все ж захопити, піддали жорстоким тортурам, щоб довідатися, де сховано цінності.
Багато бранців, не витримавши мук, зізнавалися. Але це не вгамувало піратів. Вони перепливли на другий бік озера й атакували місто Гібралтар. Зламавши відчайдушний опір іспанців, розбійники захопили поселення і вщент його розграбували. Але цим справа не вичерпалася. Пообіцявши мешканцям не чіпати їх, пірати взяли з них величезний викуп — 260 тисяч песо і відпливли на Коров'ячий острів ділити здобич. Потім подалися на Тортугу, куди прибули два французькі кораблі, навантажені вином і коньяком.
Наступний похід під проводом Олоне відбувся на узбережжя Гондурасу. Буканьєри вдерлися у місто Сен П'єр, але здобичі там не знайшли. Розчаровані, вони рушили до берегів Нікарагуа. Але через навігаційну невправність Олоне їхній корабель розбився у прибережних скелях. Пірати опинилися в тропічних джунглях, де на них чигали індіанці. Там Олоне і спіткала смерть. Як повідомляє історик, «індіанці взяли його в полон і живцем роздерли на частини, кидаючи його тіло, шматок за шматком, у вогонь. Попіл розвіяли з вітром, аби й сліду не залишилося в пам'яті про цю нікчемну людину».
Ми вже згадували про заздрість європейських держав до іспанських колоніальних надбань. Не схвалювали у християнському світі й жорстоке ставлення завойовників до корінного населення в Америці. Всі пам'ятали про спустошення, якому іспанська корона піддала Нідерланди нібито в ім'я збереження християнської релігії. На цьому відтинку історії коли щось і об'єднувало європейців, то це ненависть до іспанців, у загальному уявленні — жорстоких і зарозумілих. Тому до флібустьєрів, що перебували на передовій лінії боротьби з іспанською гегемонією, інколи прилучалися люди вже немолоді. Їх спонукало до цього не прагнення розбагатіти чи трохи побешкетувати, а бажання помститися ворогам.
По-різному складалося у флібустьєрів і в ставленні до індіанців. Ось цікавий випадок, що трапився з капітаном флібустьєрів Александром, французьким дворянином. Його прізвища ми, певно, так і не взнаємо, добре, що хоч прізвисько дійшло — Залізна Рука, бо мав той дворянин незвичайну фізичну силу. Його судно «Фенікс» під час походу пошматувала буря. Вітер розірвав вітрила, поламав щогли… Ще й блискавка влучила в порохову камеру, розполовинивши вибухом корабель. Врятувалося чоловік сорок, добре, що земля була недалеко. Уцілів і Александр Залізна Рука.
Потерпілі вибралися на острів неподалік від Бокас-дель-Драгон, на якому жили ще невпокорені індіанці. Флібустьєри не наважувалися віддалятися далеко від берега, сподіваючись дочекатися якогось судна чи зібрати щось із решток власного. Становище пікове: нема найнеобхіднішого, ще й «дикуни» місцеві дошкуляють. Під час одного масового нападу флібустьєри, перебивши багатьох індіанців, залишили кількох на всяк випадок. Александр надумав настрахати їх, продемонструвавши силу білих людей, одягнув панцир із буйволової шкіри на китову кістку і наказав кидати в нього стрілами. Індіанці залюбки виконали це вправно і сильно, та лишень подряпали ту шкіру своїми стрілами. А Александр відійшов на 60 кроків далі — і вистрелив. Куля пробила не тільки панцир, але й кістку. Індіанці зачудовано оглядали пробоїну, попросили кулі, щоб вчинити так само. Та куля, покладена на тятиву, випадала тут же до ніг.
Александр пояснив індіанцям, як міг, що такою силою володіють усі пришельці, і відпустив полонених. Відтоді напади «дикунів» припинилися.
Однією з найпомітніших піратських акцій було захоплення і пограбування 1683 року багатого міста Веракрус. Сам напад на таке велике місто став можливим завдяки єднанню трьох піратських ватажків: ван Хорна, Грамона і Лорана де Граффа.
Ван Хорн був звичайним матросом, досвідченим керманичем. Заробивши кілька сотень піастрів, він поїхав у Францію і виклопотав собі каперський патент, облаштував невеличке судно, яке майже не відрізнялося від рибальської барки, і з 25 чоловіками команди подався на полювання. На кораблі гармат не було, і пірати покладалися тільки на абордаж.
У той час Франція воювала з Голландією. Ван Хорн, з походження голландець, не минав і земляків. Він невдовзі захопив кілька кораблів, які продав в Остенде, і, щоб розширити справу, купив військовий корабель. Щастя йому посміхалося, і невдовзі під командою ван Хорна був уже невеличкий флот. Успіхи так переповнили пірата гордощами, що він почав нападати на судна всіх націй, навіть на французькі. Французькому урядові посипалися скарги. І нарешті, аби зробити ван Хорна поміркованішим, спорядили проти нього військовий корабель. Капітан того корабля таки здибався з піратом у відкритому морі, наказав йому спустити вітрила й досить сміливо ступив до нього на борт, де й оголосив, що має наказ відвезти ван Хорна до Франції. Після недовгих і млявих виправдовувань пірат сказав: «Невже ви думаєте, що мої люди спокійно дивитимуться, як у них на очах мене забирають? Вони не бояться смерті, а лейтенант — найвідчайдушніша людина в світі. Невідомо, на чиєму боці буде перемога. Тому, якщо ви маєте твердий намір виконати наказ, раджу приготуватися до бою».
Капітан, який вже багато чув про рішучість і бойову вправність розбійників, вирішив за краще відпустити їх ватажка.
Ван Хорн зрозумів, що французький уряд не залишить його у спокої і знайде більш рішучого виконавця своєї волі. Тому він не став чекати нового наказу про арешт і подався до узбережжя Центральної Америки. В Пуерто-Ріко саме збиралися іспанські галеони, щоб пливти до Європи. Ван Хорн, якого вже тоді знали всі моряки, урочисто увійшов у гавань і оголосив про свої нові, тобто ворожі, стосунки з Францією. Іспанці боялися виходити в океан без надійного ескорту (якраз точилася війна) і охоче прийняли пропозицію ван Хорна супроводжувати їх. Пірат досить довго плив разом з іспанцями, поки не вирішив, що настав слушний момент. Він захопив два найбагатші галеони. Інші розсіялися в морському просторі. Ван Хорн щедро винагородив найхоробріших сподвижників, а боягузів власноруч знищив у бою. До речі, ван Хорн не був позбавлений певного марнославства: на березі одягався надзвичайно розкішно, носив на шиї величезну низку великих східних перлів, а на пальці — перстень з коштовним рубіном.
