Особливо багато прибуло їх на Антіли в середині XVII століття в зв'язку зі зміною політичної ситуації в Західній Європі. Після тривалих релігійних воєн настав мир. Без занять залишилися натовпи найманих солдатів, усяких авантюристів. З другого боку, представники пануючих віросповідань безжалісно переслідували у своїх країнах «єретиків». Від загрози тортур і спалення на вогнищі з Франції втікали гугеноти, із Англії — католики… Багато з них рушили на Захід, на пошуки легендарного Ельдорадо, де могли б вірувати у свого Бога і не боятися королівської влади. Не бракувало серед них і звичайних злочинців, бідних дворян, шукачів щастя й пригод.

Першим був заселений невеликий острів Сан-Крістобаль, захоплений ще 1625 року за наказом кардинала Рішельє для влаштування французької морської бази. Невдовзі цей острів став першою колонією Франції. Її губернатором призначили магістра Мальтійського ордену Філіппа де Лонвільєра. Так само англійці зайняли острів Невіс.

Іспанці розкошували тільки на двох найбільших островах: Кубі і Гаїті. І вони рішуче перешкоджали англо-французькому заселенню Антіл, навіть послали проти колоністів сильну експедицію. Французам і англійцям не вистачало сил для відкритого бою. Вони залишили Сан-Крістобаль і Невіс та переселилися на острів Черепах (Тортуга), біля північного узбережжя Гаїті.

Під час постійних воєн з іспанцями, які вперто прагнули «очистити» острови, сформувалося унікальне суспільство. Утворили його мисливці на диких буйволів на острові Еспаньйола (пізніше Сан-Домінго). Їх називали буканьерами. Пізніше до них приєдналися мисливці, що «спеціалізувалися» на кабанах і ведмедях. Назва поширилася і на них.

Мисливий подовгу жили в лісах, не навідуючись додому по кілька місяців. Свою здобич вони продавали на острові Тортуга. Місцеві колоністи купували у буканьєрів шкури, копчене і солоне м'ясо тварин, натомість продавали їм порох, свинець. Звичайно, мисливці по-своєму розважалися на острові, пропиваючи гроші, що «не вкладалися» у їхній кошторис.

Варто зазначити, що буканьєри і флібустьєри це не одне й те ж. Вони діяли спочатку нарізно. Тільки потім, під тиском зовнішніх обставин, їхня спілка стала нероздільною.

Буканьєри Антільських островів являли собою досить своєрідну спільноту людей. Свою назву вони одержали від місць, де були їхні невеличкі поля і житло. Тут вони солили і коптили м'ясо, сушили шкури тощо. Ці місця називалися буканами. За іншою версією, назва «буканьєр» походить від індіанського слова «букан», що означало спосіб приготування м'яса, а саме копчення в диму вогнища. Втім, обидві версії швидше доповнюють одна одну, ніж заперечують. Житла буканьєрів являли собою курені, вкриті зверху, але без стін. Вони захищали від дощу й сонця, але продувалися з усіх боків. Це «життя на природі» пізніше сприяло виникненню міфу про можливість гармонійного розвитку людини.

Буканьєрів і флібустьєрів знали в Європі як людей напівдиких, розбійників, аморфну суміш різних народів. Втім, їхні напади і грабунки, спочатку не такі вже й поширені, тільки підтверджували право сильного в тих місцях. Але пізніше вони привернули до себе увагу, коли правильною системою своїх дій, стратегією і тактикою вивищилися над рівнем звичайного піратства.

Буканьерами стали переважно французькі поселенці (найчастіше з Нормандії), але траплялися серед них і вихідці з інших європейських країн, яких доля загнала за океан. Як правило, вони не знали, що таке сім'я, жили по двое в повній злагоді та приязні, володіючи всім нехитрим добром спільно, називали один одного «матросами», а життя своє «матроством». Той, хто переживав свого товариша, успадковував його майно. Тут стосунки між буканьєрами мали ще одну особливість: кожен, хто чогось конче потребував, міг, не питаючи, взяти необхідне в будь-якому букані. Ховати майно вважалося у них за злочин проти громадянських прав. У товаристві, де майже не розрізняли слів «моє» і «твоє», сварки між його членами траплялися досить рідко, а коли й траплялися, то швидко вщухали, з допомогою товаришів.

Закони, за якими жили буканьєри, були дуже прості. Вони визнавали тільки взаємні умови. Якщо хто-небудь радив ввести якісь удосконалення, буканьєри стримано відповідали: «Це не заведено на березі». Певною мірою вони визнавали субординацію і вважали в окремих питаннях своїм начальником губернатора Тортуги. Визнавали себе також християнами, хоча приписів якоїсь конкретної конфесії не дотримувалися.

Кожен, хто вступав у товариство буканьєрів, мусив забути всі звички і звичаї цивілізованого суспільства і навіть відмовитися від свого прізвища. Йому давали нове прізвисько, часто жартівливе, яке нерідко переходило у спадок нащадкам. Інші тільки під час шлюбного обряду оголошували своє справжнє прізвище. На Антілах побутувало прислів'я, що «людей пізнають тільки тоді, коли вони одружуються».

Після шлюбу мінявся не тільки спосіб життя буканьєра, а й припинявся будь-який зв'язок з колишніми товаришами. Одружений ставав «жителем», колоністом і формально підлягав губернаторові.

Одяг буканьєра являв собою сорочку з грубезного полотна, просякнуту кров'ю забитих тварин і через це шкарубку як дошка, такі ж панталони і черевики з свинячої шкіри. На шкіряному паску висіло кілька ножів і коротка шабля. Голову вкривала шапка. Чи не кожен з буканьєрів мав вогнепальну зброю — рушницю, що стріляла дволотовими кулями. Мав і служок. У котрогось їх було й декілька. Ну, звичайно, і мисливські собаки на одного до тридцяти. Головне заняття буканьєра — полювання на буйволів, а полювання на кабанів вважалося розвагою.

Харчувалися мисливці м'ясом забитих тварин. Причому сирий мозок їли на сніданок. Хліба й вина зазвичай не вживали. Жили, висловлюючись мовою сучасної медицини, в антигігієнічних умовах, як первісне плем'я. Не знали ні столів, ні лав. Відпочити і поїсти сідали на голу землю біля якогось пенька чи кореневища.

Втім, такий дискомфорт не турбував буканьерів. А коли здоров'я після багатьох років дикого життя починало підупадати, поміркованіші прощалися з товаришами і переходили в категорію поселенців. Але було багато й таких, що й чути не хотіли про більш-менш влаштоване життя і залишалися буканьєрами до скону, часто відмовляючись від значного спадку.

Головні букани були на півострові Самана, на невеличкому острівці в Байязькій гавані, на північному березі Сан-Домінго, в гавані Марго, на острові Тортуга в так званій Опаленій Савані, в Мірбалеті й на Коров'ячому острові, що його іспанці звали Вакка, а французи Аваш.

Власне, ініціатива воєнних дій походила не від буканьєрів. Вони жили, нікому не заважаючи. Іспанці ж, хоч і мали певний зиск від їх практичної діяльності, надумали прогнати поселенців з острова Сан-Домінго, а то й взагалі винищити.

Після досить тривалого періоду дрібних сутичок і спроб заскочити буканьєрів зненацька іспанська сторона перейшла до серйозних каральних акцій. 1663 року на Сан-Домінго висадився іспанський загін у складі 500 чоловік. Командував десантом досвідчений, випробуваний у нідерландських війнах офіцер ван Дельмоф. Загін пройшов форсованим маршем у Савану. Буканьєри довідалися про карателів занадто пізно. По тривозі їх зібралося близько сотні. Ще можна було відступити до іншого букана, але горді мисливці не пішли на цей, як вони вважали, «ганебний крок», а вирішили виступити назустріч іспанцям і дати нещадний бій. Вороги зустрілися біля гірської ущелини. Подив іспанців, які були впевнені у своїй чисельній і технічній перевазі, посилився ще й тим, що буканьєри напали першими. Обидві сторони билися відчайдушно, і доля перемоги довго залишалася неясною. Та врешті іспанці не витримали. Загін був розбитий вщент. Хто вцілів, повтікали в гори. Сам ван Дельмоф віддав богові душу.

Це справило на іспанців сильне враження, але до миру не привело. Колонізатори знову вдалися до тактики переслідування окремих мисливців. Буканьєри відповіли контрзаходом: перенесли свої букани на маленькі острівці навколо Сан-Домінго і вирушали полювати тільки сильними групами. Тоді іспанці почали нападати на ці групи і вбивати кожного буканьєра, який траплявся на їхньому шляху.