Як лідер африканського загону смерті став християнським священиком з півдня? На це моторошне запитання я маю дати неспростовну відповідь, перш ніж звертатися до ФБР чи іншої організації, яку слід буде залучити.

На перший погляд, зв’язок неймовірний, але після перевірки кількох новин і відновлення в пам’яті деяких історичних прецедентів він стає правдоподібнішим.

У 2016–му в новинах почали обговорювати моторошну історію. Охоронець, який працював у міжнародному аеропорту імені Даллеса, виявився колишнім сомалійським силанем, звинуваченим у воєнних злочинах. Серед його звірств значилися смертельні затягування прив’язаних до джипів людей, спалення селищ і масові страти.

Звинувачення розглядали тільки в цивільних судах — Сполучені Штати не мали належних повноважень для кримінальних — та люди однаково були приголомшені, дізнавшись, що обвинувачений пройшов перевірки ФБР і Адміністрації транспортної безпеки, навіть попри сумнівний статус візи його дружини, котра, як з’ясувалося, стверджувала, нібито стала біженкою через конфлікт, який її чоловік допоміг зчинити.

Кілька хвилин пошуку — і я дізнаюся, що, за даними правозахисних груп, у США мешкає близько тисячі воєнних злочинців. Декого підозрюють у скоєнні жахливих злочинів, як ті, що до них причетний Джон Крістіан / Ойо Діалло.

Серед наших земляків також вистачає людей, які подалися до інших країн коїти звірства у воєнний час. Уряд не раз робив винятки для важливих осіб типу німецьких інженерів з питань ракетобудування, яких ми привезли наприкінці Другої світової, але в мене мороз по шкірі від думки, що така людина, як Ойо, може спокійно розгулювати вулицями. Хто з нещасних біженців не отримав тут притулку, бо Ойо знав, як обійти систему, чи бо якийсь держслужбовець не помітив очевидного?

Уже за кілька хвилин я знаходжу точний збіг. Часова лінія складається бездоганно: за рік після зникнення Ойо з’являється Джон Крістіан. Обоє пов’язані з п’ятдесятництвом — для Західної Африки це не дивина. І в обох однаковий рубець над оком.

Ще переконливіше — принаймні, для мого нового цинічного світогляду, який сформувався за останній рік боротьби з тероризмом, — те, що місіонерство Джона Крістіана стало б ідеальним прикриттям для продажу зброї в понівечених війною регіонах.

На папері все дуже переконливо, та потрібно більше доказів, аби я не здавався божевільним фанатом теорії змови, запевняючи, що вбитий кілька днів тому бразильський ув’язнений — це не Іграшковий Майстер. Що справжній убивця — воєнний злочинець, який працює священником у Джорджії.

Наступного дня я маю на руках три адреси, які можна пов’язати з Джоном Крістіаном.

Перша — маленький будиночок на околиці Атланти. Проїхавши повз нього, я зрозумів, що лігво не тут, — звісно, якщо внизу нема просторого підвалу.

Перш за все, це щільно забудований район, де майже немає парканів. Його дім — двокімнатний одноповерховий особнячок із маленьким подвір’ям, яке проглядається з вулиці. Крізь широке вікно вітальні видно спартанський інтер’єр із доволі великим хрестом на стіні.

У такому житлі й має мешкати простий вірянин, а не небезпечний хижак, що цінує свою приватність. Ця повна протилежність будинку у Вімблдоні підсилює мою підозру про кілька помешкань для різних частин життя. Є дім Джона Крістіана, а є лігво Іграшкового Майстра.

Проїжджаючи, автомобіля я не помітив, тому вийшов, зробив кілька фото й попрямував далі.

Наступна нерухомість, із якою він пов’язаний, — церква — розташована за п’ятнадцять кілометрів від дому вбога металева халупа, пофарбована в білий колір. Вона стоїть на двадцяти сотках землі разом із кількома іншими будівлями.

Там, посеред стоянки, поруч із п’ятьма іншими машинами, стоїть білий «Кадилак» із Артісового кошмару.

Це ніби бачити, як в океані навколо плавця акули здіймається вода. Те, про що ти знав, досі ховалося глибоко під хвилями.

Тепер воно у моєму світі.

Мій план простий: гадаю, в Ойо є й інша нерухомість, яку годі знайти в архівах. Розташування він тримає в повній таємниці. Коли за три дні зійде новий місяць, він там учинить своє діяння. Щоб його зупинити, я маю дізнатися, де вона.

Я не є досвідченим спостерігачем — а поодинці не працюють навіть досвідчені. Аби його впіймати, доведеться вдатися до чогось прямого й ризикованого. Під’їду до його автомобіля десь на хвилину й молитимуся, щоб він не вийшов і не застукав мене.

Незаконністю я не переймаюся. Десь є хлопчик, життя якого залежить від мене.

Викручую кермо, заїжджаю на стоянку й почуваюся ніби капітан великого рибальського судна. Насувається шторм Ойо. Буде чудово, якщо його вдасться обійти.

Проїжджаю вузькою асфальтованою доріжкою й паркуюся поруч із «Кадилаком». Машина зовсім новенька на вигляд. На ній досі каліфорнійський номер. Підозрюю, він їх орендує або ж купує нову кожні кілька років. Не тому, що марнославний, а щоб не можна було знайти волосся й волокна від попередніх злочинів.

На піку своїх підозр поліціянти буквально стояли через дорогу від Теда Банді, чекаючи ордера на обшук, а він у цей час мив свій «Фольксваґен Бітл», вичищаючи докази, які вони так відчайдушно шукали.

Переводжу дух і дістаю мапу, якою зазвичай прикриваю свої дії. Трохи застарілий, але досі дієвий метод. Я навіть підготував туристичне запитання, яке за необхідності можу поставити першому, хто мене помітить.

Розклавши мапу на кермі, дістаю свій маленький пристрій і впевнююся, що все працює.

Я не маю доступу до найтонших пристроїв, що їх використовує РУМО у своїх операціях, тому мушу імпровізувати, сподіваючись, що Ойо — не параноїк і не обшукуватиме машину на предмет маячків. Мій ґаджет простий. Це звичайний мобільний, який я придбав у супермаркеті, підключив до блоку живлення й запакував у чорну пластикову коробочку, куплену в магазині електроніки. До коробки я приклеїв найбільший неодимовий магніт, який тільки зміг знайти.

Упевнююся, що нікого немає поруч, відчиняю дверцята й присідаю.

На випадок, якщо мене помітять у такій дивній позі, тримаю в другій руці телефон. Підведуся і вдам, ніби впустив.

Присівши, нервово намагаюся прикріпити маячок під машину, постійно визираю з-понад дверцят, мов наляканий ховрах, і чітко розумію, що така польова робота — не для мене.

Минає ціла вічність, перш ніж мені вдається знайти вдале місце для магніту, і, щойно я його прикріплюю, лунає гучне металеве клацання. Хоч би не почули люди в церкві. Та ніхто не вибігає. Я перевіряю, чи міцно причепився самопальний маячок. Добре. Сам по собі не відпаде.

Повертаюся у своє водійське крісло, адреналін досі зашкалює. Востаннє озираюся, перевіряючи, що за мною не стежать, і виїжджаю зі стоянки.

Переїжджаю на заправку, що на півкварталу нижче вулицею, на іншому боці.

Заправляючи бак орендованого авто, не відводжу очей від машини Ойо. Я чекаю, що він вибіжить глянути, чому біля його машини терся якийсь дивак. Та він не вибігає.

Заправившись, я вагаюся, чи варто спостерігати, що він зробить далі, й вирішую, що для такого завдання в мене замало навичок. Мені слід зводити точки даних, а не займатися цією практичною хрінню. Як уже було неодноразово доведено, це не моє.

Далі за планом — перевірка третього об’єкта, пов’язаного з Іграшковим Майстром та його церквою. Інтуїція підказує, що там може щось бути, хоча навряд чи він настільки знахабнілий. Важко уявити, щоб він коїв свої злочини в місці, на обшук якого поліція без проблем може отримати ордер. Хоча біс його знає. Може, в особі Джона Крістіана він почувається як удома.

Пошукавши інформацію про парафію Джона Крістіана / Ойо Діалло, я дізнаюся, що вона володіє нерухомістю на захід від Атланти, біля парку Світвотер-Крик. Дитячий християнський табір — це вісімдесят соток землі з трьома будівлями, маленьким басейном, доволі нерівним футбольним полем і місцем для багаття. Принаймні якщо вірити Google Earth.