Білий, коротке біляве волосся. Йому більше пасувала б форма бойскаута. Як на копа, він аж надто охлялий. Здається, навіть Едді не здався б йому без добрячого бою.

— Так, офіцере, — відповідаю я, підводячись.

Він наводить потужний промінь свого ліхтаря на кістку, яку я оглядав, і якийсь час на неї дивиться.

— Гм. Схоже, свиняча. Ми постійно отримуємо такі дзвінки.

Тільки. Не. Це.

Йому не видно, як я заплющив очі й рахую до десяти.

— Офіцере, з усією повагою… — на біса. — По-вашому, це схоже на видовжену клубову кістку чотириногого?

Я вказую на округлий предмет у бур’янах. Світло перепливає туди і вихоплює маленьке блискуче блідо-жовте склепіння черепа, на якому видніється одна очниця.

— Трясця твоїй матері, — бурмотить він і поволі ступає вперед.

Я обережно хапаю його за плече, аби він не наступив на докази.

— Офіцере, гляньте під ноги.

Він помічає ребро, що стирчить із грязюки.

— Чорт забирай…

— Саме так.

Він робить широкий крок назад і вмикає рацію.

— Це 4421. Якнайскоріше надішліть сюди убивчий відділ та судмедексперта.

— Вас зрозуміла, — відповідає диспетчерка.

За мить у його рації чути чоловічий голос.

— Лонг-Біч, сподіваюся, це не чергова свиня на подвір’ї закопана.

Офіцер Расселл (так написано на бейджі) повертається до мене і хитає головою.

— Ви таке колись бачили?

Доки ми чекаємо підкріплення, саме час розповісти йому одну збіса цікаву історію.

Хто такий Іграшковий Майстер? Через три дні після того, як я витягнув із пащі Едді його моторошну закуску, я си­джу за круглим столом у штаб-квартирі поліційного управління Лос-Анджелеса, доки головна слідча Шеріл Чен чемно вводить мене у курс справи. Їй допомагає Крейґ Сібел, агент ФБР із лос-анджелеського офісу. Кормана немає, бо знахідки у Вімбл­доні розглядають як нову справу.

На стіну в глибині кімнати, як я розумію, буде проєктуватися страхітливе слайд-шоу з того, що вони встигли знайти.

Чен натискає кнопку пульта — і з’являється перший знімок. Подвір’я місіс Ґрін розділене на секції, мов місце археологічних розкопок. Судмедексперти у білих костюмах стоять навколішки на металевих платформах, обережно дістаючи рештки.

— Поки що ми знайшли сімнадцять тіл. Багато решток змішалось докупи, тож знадобиться аналіз ДНК, аби підтвердити точну кількість жертв та ідентифікувати їх.

— Підозрюваний ховав їх під тридцятисантиметровим шаром ґрунту, який потім накривав дерном. Проблема, як ви самі вказали, полягала в тому, що місіс Ґрін кілька років не поливала двір, а схил, на якому стоїть будинок, поступово руйнувала ерозія, спричинена сезонними дощами і висиханням трави. Зрештою проявився горішній шар ґрунту, який руйнувався, коли пес відкопував розкладені тіла.

— Скільки років було дітям? — питаю я.

— На думку нашого медичного експерта, від восьми до тринадцяти. У молодших складно встановити стать, та, здається, всі вони хлопчики.

— Коли будуть результати ДНК-тесту?

— Наші лабораторії зможуть відповісти на окремі запитання вже через декілька днів, але на глибший аналіз піде два тижні.

— У мене є доступ до сертифікованої лабораторії, де можна отримати набагато більше — і набагато швидше.

Упіймати Джо Віка допомогла лабораторія, що спеціалізувалася на судмедекспертизі для ЦРУ, а саме — на ідентифікації терористів. До того, як вони вибухали, і після.

— Нас влаштовує власна лабораторія, — каже вона.

— Якщо знадобиться сторонній звіт, вони будуть раді допомогти.

— Дякую. Ми дамо вам знати, — відповідає Чен. Інакше кажучи — «забудь».

Для поліції Лос-Анджелеса це вкрай делікатна справа. У них не тільки повне подвір’я тіл, про які старенька намагалася повідомити вісім разів. Те, що приїхали вони, лише отримавши дзвінок від білого, все ще більше ускладнює. Втім, найпроб­лематичніше ось що: доки на подвір’ї не знайшлося сімнадцятеро мертвих дітей, ані поліція Лос-Анджелеса, ані ФБР не починали офіційного розслідування.

Перед цією зустріччю я навідався до будинку. Нарахував дванадцять нових знімальних фургонів. Я навіть не здогадувався, що в місті існує стільки телеканалів.

Усі запитують одне й те саме. Хто жив у будинку? Сусіди суперечать одне одному. Маємо три різні описи чорного чоловіка, якого бачили на районі, а також одного білого, який з’являвся рідше, та все ж не раз.

Чен показує наступні кілька слайдів.

— Ми знайшли в стінах отвори — можливо, від ланцюгів. А ще замки з внутрішнього боку дверей. Наші судмедексперти виявили у будинку кров, та все ж, здається, убивства здійснювалися не там.

— У сараї? — питаю я.

— Так. Підлога й стіни пофарбовані, але під фарбою знайшли бризки. Поки що ми встигли перевірити кілька квадратів. Швидко збирати кров і часточки тканин у таких умовах неможливо.

Вона перемикає на знімок необробленого бетону.

— Метровий фундамент. Ми знайшли щілину, де збиралася кров. Можливо, вдасться відстежити час убивств і зіставити зі знайденими рештками.

Кров затікала у щілину й збільшувала осадовий шар із кожним новим убивством. Окрім її додаткових зразків, можна буде отримати ще одну часову лінію.

— А стеля?

Чен перемикає на наступний слайд. Дах сараю — це колаж бризок, що нагадують вибух фосфоресцентних фарб.

— Цього він навіть не намагався приховати.

— Він поспішав, — відповідаю я.

Іграшковий Майстер доклав мінімум зусиль, аби наступні домовласники нічого не питали, але справжніх детективів таким уже не надуриш.

Це збиває мене з пантелику. Чому він повівся так недбало? Для деяких своїх убивств Лонні Франклін використовував трейлер і став менш обачним, лиш усвідомивши, що копам начхати на його жертв.

Іграшковий Майстер обирав жертв значно обережніше. Те, що він лишив аж стільки доказів, свідчить, що він раптом збайдужів або ж не бачив приводів для хвилювання.

Ми й гадки не маємо, хто він такий, хоч у його вітальні стоять копи. Можливо, цей чоловік не такий уже й простий.

— Наразі це все, що в нас є. Небагато. Нам відомо лиш те, що йому не вдалося приховати.

— Що з Артісом? — питаю я.

— Він повністю відкритий до співпраці. Ми працюємо над фотороботом за його спогадами й намагаємося знайти інших дітей, які тоді могли бачити підозрюваного. Побачимо, що скаже громадськість. Підозрюю, рано чи пізно станеться черговий прорив.

Я в цьому не впевнений. Навіть сусіди Лонні Франкліна говорили про нього неохоче. Найкращі друзі підозрювали, що щось відбувається, але тримали рота на замку.

Часто люди в цьому районі не знають, сталося випадкове вбивство чи жертву замовили. Поговоривши з копом, можна потрапити до списку, куди краще не потрапляти.

З часів Безжального Сплюха багато чого змінилося, проте відносини між населенням і поліцією навряд чи були колись гіршими, ніж нині.

— Що він за тип? — питаю я агента Сібела. — Ви вже маєте профіль?

Він хитає головою.

— Ті, хто вбивають у себе вдома, зазвичай не переймаються і не переписують будинок на чуже ім’я. Таким займаються радше наймані вбивці. Та під цей профіль він також не під­ходить. Поки у нас жодної зачіпки, — він знизує пле­чима. — Нічогісінько.

— А як саме було вбито дітей? — питаю я їх обох.

Відповідає Чен:

— Поки маємо лиш попередні звіти. Одним словом: моторошно. Цих дітей порвали на шматки. Втім, на момент смерті немає жодних доказів сексуального насильства. Можливо, воно сталося до, але точно не після і не під час убивства.

— Артіс казав, що той тип його розбещував.

— Так. Але, можливо, для підозрюваного це дві окремі дії. Він міг їх розбещувати, а тоді вбивати з відчуття провини чи страху.

Сібел дивиться так, ніби хоче щось сказати, тож я його підштовхую:

— Щось припускаєте?

— Поки нічого конкретного. За словами Артіса, ані він, ані інші діти не пригадують насилля. Якщо не рахувати миті, коли той хотів його вбити. Таким чином, підозрюю, це були дві окремі дії… — каже він нерішуче.