І знаєте, що вона відповіла? «То була просто домашня сварка, яка вийшла з-під контролю». Довбана домашня сварка. Хлопчика ґвалтують, а тоді той монстр намагається всадити лезо йому поміж ребер, аби малий нікому не розповів. Якимсь чином прокурорка вирішила, що цього ніколи не траплялося. Вилупки.

Він переводить дух.

— Господи. Здається, того сучого сина застрелили. Нарешті, чорти б його взяли. Я б подякував тому, хто це зробив.

— Ви щойно це зробили.

— Трясця, серйозно?

— Так.

— Що ж, добре. Люди можуть поливати вас лайном, але ви зробили світові послугу. Я можу ще якось вам допомогти?

— Узагалі-то, так. Після того як Ойо відпустили, він убив багатьох дітей. І хоч люди, які йому допомогли, такого не очікували, здається, особливо вони цим не переймалися.

— Це точно.

— Мені потрібне ім’я одного з федералів. Когось, кого ви пам’ятаєте.

— Боже. Це ж так давно було. Як я вже казав, вони прибули з держдепартаменту. Та не впевнений, що вони знали, хто він, на хрін, такий. Звичайні робочі агенти.

— Можливо. Та щоб його витягли, підозрюваний з кимось поговорив.

— Так. Так. Я можу вам передзвонити? Може, знайду щось.

Я сиджу біля телефона, чекаючи на його дзвінок. Він телефонує за півгодини.

— Отже, це все, що мені вдалося відкопати. Дзвінки ми не можемо прослуховувати, та маємо право відстежувати, кому саме людина телефонує. В одного з наших детективів є база даних, яку він почав вести за кілька років до того. Імені того, хто дзвонив, не вказано, та я знаю, коли саме тому вилупку дали зробити дзвінок. Ось номер.

Він диктує його мені.

Я вводжу номер у пошукову систему. Перевіряю двічі, аби впевнитися, що це не помилка. Я очікував побачити лінію ЦРУ чи держдепартаменту. Та це інше… це очевидний доказ.

— Ви самі перевіряли?

— Так. Перед тим, як вам зателефонувати. Просто космос, га? І це пряма лінія.

— Нічого собі, — відповідаю я.

— Щасти вам із цим.

Це вже точно.

Я сідаю на ліжко, повністю вдягнений, дивлюсь на годинник і думаю, що час зателефонувати Джилліан.

— Це невловимий доктор Тео Крей? — питає вона, взявши слухавку.

— Досі невловимий. Перш ніж я скажу, чим займався, розкажи, як минув твій день…

— Ха. Гаразд. Так, щоб особливо цікавого, то нічого й не сталося. Керол і Денніс отримали пропозицію по закусочній.

Керол і Денніс — це батьки її покійного чоловіка. Джилліан узяла на себе управління їхнім рестораном у Монтані після того, як повернулася з армії. Коли ми вперше зустрілися, було помітно, що душа в неї не на місці. Вона була готова рухатись далі, та надто сильно їх любила, щоб навіть ска­зати про це.

— Вони готові?

Моя цікавість дещо егоїстична.

— Гадаю, що так. Ми з Керол обидві продаємо чимало пирогів. Думаю, я допоможу їй зробити з цього новий бізнес.

— Ого… круто, — відповідаю я.

— Так…

Скажи це, Тео. Скажи.

— Знаєш, у Техасі пироги ніколи не бувають зайвими…

— О, справді?

— Може, приїдеш, і я допоможу тобі випробувати рецепти?

— Я подумаю, — каже вона. В її голосі чути тепло.

— Подумай. Лишилася ще одна справа…

— Новий серійний убивця?

— Ем... ні. Не зовсім. Я можу провести решту життя у федеральній в’язниці… чи навіть гірше.

— Гірше? — питає вона.

— Я дуже декого засмутив. Наразі він увімкнув режим прикривання власного заду і, можливо (а може, й ні), спробує запроторити мене до якоїсь секретної в’язниці в чорта на болоті.

— Трясця, Тео. Скажи, що мені треба знати. Я не дам їм цього зробити.

Ніщо так не зігріває серце чоловіка, як кохана жінка, яка каже, що готова проникнути в тил супротивника і врятувати його.

— Не поспішай, солдатко Джейн. Я намагаюся вирішити це питання. Одна пташка розповіла, що мене можуть викликати до секретного суду, де насправді на все накладається ордер про нерозголошення, а тебе просто заарештовують.

— І що ти можеш удіяти?

Я чую звук ключа в замку.

— Маю бігти. Якщо не вийду на зв’язок…

Я випалюю «я тебе кохаю», перш ніж вона встигає що-небудь відповісти.

Коли я кладу телефон у кишеню, заходить літній чоловік із рідким рудим волоссям. На спортивному костюмі — плями поту. Він дивиться на свій ключ, а тоді спантеличено зиркає на мене.

— Здається, це мій номер, — каже зрештою.

— Коли ви дізнались про Ойо?

Цей чоловік, сенатор Генк Терот, голова контррозвідувального комітету, здатний помахом ручки виділяти стомільйонні бюджети для таємних операцій, витріщається на мене. Тоді нарешті до нього доходить.

— Ти — той вилупок, професор. Тобі кінець, чорт забирай. Я тебе поховаю в дірі, а ту діру зітру з лиця землі.

— Коли ви дізнались про Ойо? — повторюю я. — Коли дізналися, хто він насправді?

Я точно знаю, що коли Ойо схопив малого в Балтиморі, Терот уже був у курсі всіх його темних діянь і просто не зважав. Ба більше, я маю докази того, що Терот, який особисто доклався до того, щоб зробити Ойо інформатором, захищав його всіма можливими способами, бо розкриття такого інформатора загрожувало його власній репутації.

Терот підозріло озирається в пошуках камери чи записувального пристрою.

— Чорт забирай, я не розумію, про що ти говориш, — каже він, а тоді повертається до дверей.

Досить передбачувано. Він нізащо не зізнається, що хоч якось причетний до цього. Та це не має значення. Для людей, які тримали його при владі, для тих, хто отримував фінансування, — колишніх політиків, які стали лобістами та підрядниками, — він уже тягар.

Я уклав угоду. Зовсім не втішну. Кавано отримує від мене свою лабораторію для профілювання терористів, а я отримую Терота. Це угода з дияволом. Я переконую себе, що таким чином зможу врятувати чимало життів. Та глибоко всередині боюся, що саме це собі й повторюють люди, перш ніж пускаються берега і починають вживати слова на кшталт «супутні збитки», аби краще спалося.

Терот починає сіпатися, не встигнувши навіть дотягнутися до дверей.

Я змастив зовнішню ручку контактною отрутою, яка відключає навіть у маленьких дозах. Гадаю, відкриті після занять у тренажерному залі готелю сенаторові пори відчули ефект сповна.

Він лежить без тями, а я розприскую засіб для дезінфекції по всіх поверхнях, упевнюючись, що від мене в номері не лишиться ані сліду.

Закінчивши, чую очікуваний стукіт у двері. Натягнувши латексні рукавиці, відчиняю й витираю ручку зовні, доки поруч чекають двоє чоловіків із інвалідним візком.

Я показую великий палець, а вони вантажать безтямне тіло Терота у візок і прикріплюють ременями.

Вони прямують до службового ліфта, а я — до сходів. Ози­раюся й ловлю погляд Вільяма Бострома, який разом з Метісом завозить візок у ліфт.

Ми киваємо один одному, розуміючи, що насправді біль це не втамує. Вбивство монстрів ніколи не втамовує біль. Але це однаково треба робити, коли бачиш, хто вони насправді.

Я підходжу до свого орендованого авто, припаркованого за три квартали, і помічаю знайому фігуру, яка сперлась на нього й попиває каву з паперового стаканчика.

— Дайте вгадаю. Ви тут, щоб підчистити хвости? — кажу я Трухляку Біллу, жартуючи лиш наполовину. В моїй лівій руці схований балончик, а права тягнеться до ременя, готуючись дістати з кобури пістолет.

Він закочує очі і стогне.

— Усе це працює не так. Легше просто відкупитися. Гадаю, саме це ми й зробили.

Не розумію, це нотка докору в його голосі чи лиш загальна озлобленість на світ.

Він продовжує:

— Я тут, аби впевнитися, що все пройде гладко. Ви довіряєте своїм людям?

— Ані на крихту, — відповідаю. — Та я довіряю їхнім мотивам.

— Правильна відповідь. І останнє запитання. Просто з цікавості. Навіщо?