— Гаразд. У такому разі — остання гіпотеза. Припустімо, ви отримали інформацію з найсучаснішого науково-дослідного інституту, розташованого на одній остінській кухні, з описом кількох корисних методів, про існування яких поки невідомо навіть лабораторіям ФБР.

— Я вважав би своїм обов’язком детальніше дослідити ці методи, — відповідає він. — Але результати лишив би собі.

Тьху.

— Ну, це краще, ніж нічого.

— Це все, що я можу. Хотілося б, аби все було інакше, але гляньте на ситуацію з точки зору детективки Чен. Якщо ми впіймаємо цього чоловіка, з доказами не має бути ніякої плутанини… Особливо через таку… таку неоднозначну постать, як ви.

— Я ціную це, — нерішуче відповідаю я.

— Між нами кажучи, детективка Чен — чудова людина, коли не враховувати її грізної категоричності в робочих моментах. Одна з найкращих. Її не просто так призначили на цю справу. Власне, вона одна з небагатьох детективів, які справді розуміють, що ми пишемо у своїх звітах. Вона ніколи не програвала справу, надавши обвинувачу неякісні дані експертиз.

І саме тому їй так не хочеться, аби божевільний доктор Крей копирсався в її доказах. Я розумію, та все ж це мене пригнічує.

Прощаюся з Санджеєм і кладу слухавку. Час навідатись до Вільяма й поділитися новинами.

— Але ж ви знаєтесь на цьому найкраще на світі, — каже він.

Ми стоїмо у нього на кухні й бідкаємося.

— Взагалі-то ні. Я не судмедексперт. Я нічого не знаю про більшість їхніх технік. Моя спеціалізація — дивитись туди, де інші недогледіли, і знаходити щось цікаве.

— Минулого разу вам вдалося зібрати всі необхідні докази, бо ви опинились на місці злочину раніше за них, — відповідає Вільям.

— Так. Якщо я візьму щось із подвір’я місіс Ґрін, це вважатимуть втручанням у розслідування. Детективка Чен одразу спитала мене, чи не брав я зразків. Навіть пригрозила обшукати мій готельний номер і запропонувала амністію, якщо я зізнаюся.

— Та зразків ви не брали?

— Не брав. Може, й варто було б ризикнути. Не знаю.

Вільям викидає наші порожні пляшки у смітник і виймає з кошика мішок.

— Якщо ви не проти, я трохи приберу.

Я ходжу слідом, доки він збирає сміття.

— Не знаю, чи там можна знайти щось корисне. Втім, я був би радий попрацювати з ДНК. І якщо раптом виявиться, що Іграшковий Майстер лишив свою ДНК — наприклад, порізався, і кров потрапила на одяг дитини — цієї інформації мені вистачить, аби створити тривимірну модель його зовнішності.

— Таке можливо? — питає він, спорожняючи сміттєвий кошик із ванної кімнати.

— Типу того. Проблема з судмедекспертами в тому, що більшість їхньої роботи спрямована на те, що приймуть у суді. Їм не хочеться демонструвати процедуру з п’ятдесятьма відсот­ками хибно-позитивних показників.

Я притримую йому двері.

— А кому ж захочеться?

— Але демонструвати можна й не в залі суду. Якщо взяти сотню випадкових людей на вулиці, і п’ятдесят один виявиться причетним, сорок дев’ять можна виключити й зосередитися на решті, використовуючи точніший, але й складніший інструмент.

— Ви дуже розумна людина. Шкода, що у нас немає ДНК чи того, що вам могло б знадобитися. Чи є можливість навідатись до її подвір’я, коли вони там закінчать?

Я хитаю головою, виходячи за Вільямом на вулицю.

— Вони працюватимуть іще кілька тижнів. А потім двір опечатають. Я вчиню кримінальний злочин.

— Допоможете?

Він вказує на сміттєбак обіч будинку.

Я підіймаю кришку, щоб він закинув усередину пакет.

— Дуже шкода, що я не прихопив із собою кілька сувенірів. А, ну, так, востаннє, прихопивши дещо з вантажівки коронера (а конкретніше — мазки з тіла мертвої дівчини), я опинився в лікарні зі зламаною щелепою.

— Ви, бачу, впертий.

— Буває.

Я закриваю кришку.

— Закрийте щільніше. Не хочу, аби хтось заліз усередину і влаштував там безлад.

Я знову підіймаю кришку і якусь мить дивлюся на неї, обмірковуючи почуте.

— Тео?

— Так? — відповідаю машинально. — Слухайте, ви часом не знаєте, де дістати окуляри нічного бачення?

— Навіщо? Задумали нічне полювання?

— Майже вгадали. А «Макдональдс» знадобиться для приманки.

Машини новинарів та поліційні фургони зникли, але патрульне авто досі стоїть перед будинком у Вімблдоні. Поліціянт охороняє місце злочину до повернення криміналістів.

Увесь периметр подвір’я оточений жовтою стрічкою та загорожами. На пустирі через дорогу ще більше загорож, за якими вдень табориться преса.

Вільям минає патрульну машину, об’їжджаючи чергове позначене коло довкруж кварталу, доки я дивлюся на мапу, сидячи на пасажирському сидінні його «Шеві Малібу».

— Проїхати ще раз? — питає він.

— Не треба. Він, певно, звик до роззяв, які намагаються глянути на будинок, та не варто привертати до себе зайву увагу. Пригальмуйте трохи.

Коли Вільям звертає за ріг, я опускаю вікно і жбурляю картоплю фрі на сусіднє подвір’я.

— Ріжете по живому. Вона так апетитно пахнула.

— У тому й суть, — відповідаю я. — Запах олії, в якій її смажать, активує рецептори пошуку їжі з високим вмістом жиру. Ми запрограмовані на звикання. Додайте до кетчупу сіль та фруктозу й отримаєте ідеальну їжу — якщо ви печерна людина епохи неоліту й поживні речовини отримуєте, з’їдаючи жовчні міхури та кишківники тварин.

— Мабуть, ваша дівчина обожнює балачки в ліжку, — хитає Вільям головою.

— Після півночі мені заборонено використовувати слова з більш ніж двома складами, — жартую я. — Припаркуйтеся тут.

Вільям зупиняє авто на розі, в кінці вулиці, де починається проїзд, що веде за будинок. Жовта стрічка й загорожі блокують задню частину подвір’я. Певно, щоб журналісти не пхали свої камери через паркан.

— А тепер що? — питає Вільям.

— Ви лишаєтесь на місці. Один з нас повинен мати змогу внести заставу за іншого.

Я перелажу на заднє сидіння й надіваю окуляри нічного бачення.

— Когось сьогодні пристрелять, — бурчить він.

— Я вас за язик не тягнув.

Він вимикає двигун.

— Краще заведіться й покладіть телефон у чохол на лобовому склі. Будете схожі на таксиста, який чекає клієнта.

Його ледь чути, та, здається, він бурмоче собі під носа щось про білих і їхню одержимість таксі. Я помітив, що неймовірно багато ускладнень, із якими стикаються люди під час соціальних взаємодій, можна вирішити, просто викликавши таксі.

Я притискаюся до сидіння, опускаю голову й визираю на вулицю. Водіям випадкових автомобілів не видно дивака, який розглядає шматок землі крізь окуляри нічного бачення.

— Як гадаєте, довго нам чекати? — питає він радше з цікавості, ніж від нетерплячки.

— Здається, просто зараз на картоплю витріщається пара блискучих очей.

Я помічаю, як ці очі визирають із куща на протилежному боці вулиці, де я викинув приманку. Я знав, що один тут точно буде — скоріше за все, в найбезпечнішому місці, звідки можна стежити за околицею й принагідно без проблем утекти.

— Ось і він…

Притиснувшись до землі, єнот переповзає вулицю, немов солдат, що намагається уникнути кулі снайпера. Доповзає до картоплі, нюхає й озирається, аби впевнитися, що за ним не стежать. А тоді починає наминати.

Трохи посмакувавши, хапає значно більше, аніж здатен з’їсти, і повзе травою у напрямку, зворотному тому, звідки прийшов. Я розумію, що це самиця.

— У нас тут мамця-єнотиха. Здається, вона несе малятам повечеряти.

Вона чує голос, очі зиркають у мій бік.

— Помітила, — шепочу.

Я не рухаюсь, чекаю, доки вона заспокоїться й вирішить, що загрози нема. За хвилину вона рушає далі, просто на нас.

— Іде сюди, — впівголоса кажу я.

— Ви боїтеся? Мені завести машину? — жартує Вільям.

Я прикушую щоку, аби не засміятися. Дивна річ гумор. Стоїмо метрів за тридцять від бійні, де, найімовірніше, син Вільяма зустрів свій моторошний кінець, і жартуємо про єнота.