Я казав, що справа з Джо Віком закінчилася вкрай непросто? Стріляла у Віка Джилліан, та я прийняв удар на себе. Можливо, цим я й позбавив «червону» Америку героїні-месниці, але заразом уберіг її від стількох проблем, що навіть уявити важко.
Становище Парка вкрай дивне. Він розуміє, що мене РУМО цінує більше за нього. Без талановитих гравців його проєкт — просто відеогра. Біркетт порекомендувала найняти мене, і він неохоче погодився. А тепер, якщо хоче працювати далі, мусить терпіти.
Цікаво спостерігати, як він зганяє на мені свою злість. Варіантів для маневру в нього небагато. Розумно було б спитати мене, як перестати поводитись мов гівнюк і замінити це шоу чимось кориснішим. Але такого від нього не дочекаєшся, позаяк він помилково вважає себе розумнішим.
Він не усвідомлює, що талант — річ проста. Або він у тебе є, або ні. Якщо є, то не так уже й важливо, який у тебе IQ — 130 чи 170. Головне вміти користуватися тим, що маєш.
Річард Фейнман, мій особистий герой і один із найвидатніших фізиків в історії, під час служби в армії склав IQ-тест на 128. У Mensa[5] його б точно не взяли. А парубок із найвищим показником рівня інтелекту працює собі тим часом викидайлом у нічному клубі, у вільний час читаючи фентезі. І скажіть мені тепер, що той тип розумніший за людину, яка виправляла наукові роботи Стівена Гокінґа.
— Не подобається з нами працювати — можеш звільнитися, коли тільки забажаєш, — каже Парк.
— Якщо я зараз прийму цю пропозицію, скільки часу мине, перш ніж ти напишеш? Я встигну дійти до виходу? До своєї автівки?
Не люблю мірятися членами, та моє терпіння на межі.
— Ти не розумієш, яка в мене тут влада, — їдко відповідає він.
Я зиркаю на його монітор із відеогрою.
— Яка? Керуєш загоном геймерів?
— Може, Кавано тебе й любить, але ти зовсім не тямиш, як у них усе влаштовано. Один прокол — і ти гівно. Зіпсуєш їм імідж — буде ще гірше. А якщо зіпсуєш імідж мені — ти, чорт забирай, навіть не уявляєш, що на тебе чекає. Мені все про тебе відомо. Я наймав тебе не тому, що Біркетт хоче тебе трахнути. Я до тебе придивлявся. У фіаско того серійного вбивці дещо не тримається купи. Дещо, пов’язане з близькими тобі людьми.
Це він про Джилліан. Знає, що вона натиснула гачок? А що він іще знає?
Можу лиш уявити, що за інформація є у нього в терміналі. Насправді я вибив собі особливі привілеї так, що він сам цього не усвідомив, — але ніколи не цікавився, що ж він про мене знає.
Що мені відомо напевно, так це те, що залякувати мене — одне, а згадувати Джилліан — геть інше. Я завдячую цій жінці більше ніж життям.
Підібравши мене з тротуару обіч своєї закусочної, коли повія-амфетамінниця зі своїм хлопцем нам’яли мені боки, вона стала в моєму житті сліпучо-яскравим маяком, хай навіть подеколи я й не знав, що з цим світлом робити.
Я підводжуся. Очі Парка розширюються. Дістаю з кишені робочий телефон — шифрований, дорожчий за моє авто, — і кидаю у величезний телевізор на стіні. Плазмовий екран розбивається, з нього летять іскри.
Потім схиляюся над столом, упершись кулаками, і заглядаю йому в вічі.
— Знаєш, що сталося з останнім типом, який погрожував близькій мені людині? Я вколов йому в шию смертельну ін’єкцію.
Цієї миті я розумію дві речі. Про першу я здогадувався й раніше: я вже не той, ким був, коли увійшов до лісу, переслідуючи Джо Віка. Друга — я щойно змусив Парка накласти в штани.
— Одне моє слово — і тебе посадять! — лементує Парк, поки я прямую до дверей.
— Одне моє слово — і Кавано внесе заставу, а тебе тут до завтра вже не буде.
Погроза порожня — але це те, чого він боїться найбільше. Окрім, хіба що, того, що я явлюся до нього посеред ночі.
На півдорозі додому мені на особистий телефон дзвонить Біркетт.
— Що за хрінь ти сказав Парку? Він на телефоні з Кавано, вищить, що тебе слід узяти під варту.
— Він погрожував.
— Чим? Що звільнить тебе?
— Ні. Казав, що має якусь інформацію про близьку мені людину.
Тривала пауза.
— От лайно. Це не діло. Я розберуся. Може, тобі поки варто триматися подалі від офісу?
— Думаєш? — відповідаю я саркастично. — Я взагалі не планував повертатися. Та й Парк, певно, викличе поліцію.
Біркетт сміється.
— Не зробить він цього. Його крихітний проєкт досі існує лише тому, що я змогла залучити тебе… для РУМО. Кавано не єдиний, кого цікавить те, що в тебе в рукаві.
— Там порожньо.
— Їм цього казати не варто. Це маячня. Так чи інакше, просто поїдь з міста, доки я все не владнаю.
— Саме над цим розмірковую.
— Вже вирішив куди?
— Так, туди, де зможу відволіктися. У Комптон.
— Здуріти можна.
Я не сміюся у відповідь.
— Блін… Ти й справді бахнутий.
А ще — вкрай розгніваний. Я зрозумів, що всі ті порожні віддушини насправді не такі вже й порожні. Вони сповнені люті. Я маю скеровувати її на щось корисніше за ідіотів на кшталт Парка. Я маю упіймати вбивцю.
Після справи з убивцею-ґризлі я усвідомив, що Джо Вік — не єдиний власник проблемного гена, що змушує людей ризикувати. Моя власна ДНК розповіла те, що я й так знав: у цьому світі я не менший чужинець, аніж він. У дрібницях ми, певна річ, відрізняємося, та все ж я далекий від більшості людей на цій планеті. Як і Джо Вік, я жадаю полювання.
Розділ 7. Сусідська варта
Вільям Бостром вітає мене з порога широкою усмішкою. Його будинок стоїть у робочому кварталі Віллоубрука. Не всі машини на під’їзних доріжках нові, проте подвір’я акуратно прибрані. В цілому — повна протилежність популярним уявленням про Південний централ Лос-Анджелеса. Ясне діло, за півмилі від нас — уже території банд, та це не урбаністична антиутопія зі згорілими автівками та постійною стріляниною.
— Скажу зразу: я не хочу дарувати вам марних надій.
— Зрозуміло.
Він веде мене до кухонного столу, де по-бухгалтерському акуратними рядками розкладені стоси папок.
— Я зібрав усі звіти про зниклих безвісти, які тільки зміг знайти. А ось тут папки з усіма зареєстрованими в нас сексуальними злочинцями.
Він вказує на мапу, вкриту червоними хрестиками.
— Тут позначено дорогу додому, всі можливі місця, куди він міг податися. Хрестиками я позначив усіх злочинців.
— Чимало хрестиків, — відповідаю я, сідаючи.
— Більшість із них просто підбирали повій. Але треба ж було мені з чогось починати.
Я дивлюся на всі ці документи.
— Зазвичай я віддаю перевагу роботі з електронними даними. Їх легше сортувати. Я знаю, де є цілодобовий сканер.
— Це питання я вже вирішив. Створив власну базу даних.
Він вказує на ноутбук у дальньому кутку столу.
— Почав за кілька тижнів після зникнення Крістофера. Можу надіслати вам файли на електронну пошту.
— Якщо ваша ласка.
Я знімаю рюкзак і дістаю свій ноутбук.
— Перш за все нам слід переглянути всі звіти про зниклих безвісти і пошукати можливі аномалії.
— Наприклад?
— Можливо, діти в цьому регіоні зникають частіше, ніж в іншому місті зі схожою структурою населення? Наприклад, в Атланті?
— Ви маєте на увазі місто, де живуть чорні?
— Приблизно. Про жертви серед білих повідомляють частіше й опрацьовують такі справи інакше. Чи принаймні мені так здається.
— А ще чорні в таких випадках не заявляють у поліцію, — він замислюється. — То як ми шукатимемо аномалії?
— У мене є для цього програма.
— МААТ? Та штука, якою ви користувалися, щоб упіймати Джо Віка?
— Скоріше, МААТ 2.0. Вона розроблена для пошуку моделей поведінки хижаків. Я називаю її «Предокс».
Якщо не рахувати Джилліан, Вільям — перший, кому я розповів про «Предокс». Побачивши надмірний ентузіазм Кавано до напівготових інструментів, які військові можуть використовувати для досягнення власної мети, я вирішив зайвий раз йому про «Предокс» не згадувати.
Чесно кажучи, коли Вільям прийшов до мене з цією справою, десь на задвірках свідомості промайнула думка, що настав час випробувати програму.
