Коли Вотсону та Кріку вдалося отримати з рентгенівської кристалографії досить багато корисної інформації й побачити зображення самої ДНК, у нас нарешті з’явився відсутній елемент. Втім, він сам по собі виявився таємницею. Ми сподівалися знайти прості фрагменти коду, які б визначали розум чи зріст, а натомість відкрили гени, які іноді з цими факторами пов’язані, а іноді, чорт би їх узяв, ні.

Виявилося, що ДНК — це не кулінарна книга, яку можна зрозуміти не напружуючись. Її величезні масиви скоріше нагадували неймовірно стислі інструкції чи комп’ютерний спагеті-код, сплетені разом на вимогу еволюції.

Нам вдалося знайти пояснення життя, яке не вимагало б дотику творця. Але, прибравши того, хто забезпечує порядок, втрачаєш і сам порядок.

Проглядаючи діаграми й результати аналізів першої послідовності ДНК, які мені надіслали поштою з лабораторії, я бачу лиш безладне, безсистемне зібрання інструкцій, із яких складається людське життя. Не всім здається, що ця майже випадкова схема є доказом дива, — втім, за такою логікою я б сказав, що кожна народжена жива істота — диво, а якщо всі ми — дива, значить, дивом не є ніхто з нас, інакше б це слово знецінилося. Життя або працює, або ні.

Це життя несвоєчасно обірвалося. Не через дефект його ДНК — а я вже знаю, що це був хлопчик, — а через ваду ДНК іншої людини або ж оточення.

Довжина теломер у ланцюгах ДНК показує, що жертві А було від семи до дванадцяти років. За умови відповідного внутрішньоутробного живлення — необов’язкового з огляду на те, яких саме дітей обирав Іграшковий Майстер, — він був приблизно середнього зросту. У нього є ген, який найчастіше асоціюється з довголіттям і облисінням у чоловіків. У мене цей ген також є. Волосся на місці, лишилося з’ясувати, як довго я проживу.

Що ж до етнічного походження — в нього є мутації різних груп. Домінує африканець, але трапляються й гени з Близького Сходу, Ірландії та Центральної Італії. Порівняно з предками, які були чистокровними африканцями, його шкіра була значно світлішою. Він має блакитну версію гена HERC2 та зелену — гена EYCL1, отже, очі в нього зелені.

Незвично, як на людину африканського походження, але з північноєвропейським корінням — не така вже й рідкість… Раптом на задвірках мого мозку щось починає привертати увагу.

Я відкриваю профіль жертви Б і проглядаю ДНК. Дуже схоже етнічне коріння, але в цьому випадку — ліванські та скандинавські гени. Що найцікавіше — у нього також блакитний HERC2 та зелений EYCL1.

Генетично ці дві жертви пов’язані мало. Шанси на те, що в них виявиться однаковий ген кольору очей…

Я відкриваю на комп’ютері фото Крістофера Бострома. Зелені очі! А що в Артіса? Його очі були сірими, ледь не срібними. Це винятково рідкісний ген. Точніше, комбінація генів, що включає ген OCA2, який ми досі не до кінця дослідили. Чергова деталь генетики, що не дає науковцям спокою. Одні гени, які відповідають за колір очей, працюють за чіткими правилами, інші контролюються факторами, яких ми ще не розуміємо.

Принаймні у трьох жертв Іграшкового Майстра були зелені чи сірі очі. А як щодо жертви В?

Генів, що відповідали б за зелені очі, немає. Натомість є дивна версія гену OCA2. Може, в кольорі його очей теж було щось незвичне?

Надто багато збігів, щоб їх ігнорувати. Я телефоную Санд­жею — в лабораторію поліції Лос-Анджелеса.

— Санджей, — відповідає він.

— Це Тео. Швиденьке запитання: ви отримали назад свої послідовності ДНК?

— Я думав, ми це вже обговорили.

— Я їх у вас не прошу. Мені лиш треба дещо перевірити. Чи, точніше, треба, щоб ви дещо для мене глянули…

— Гаразд. Та це має бути односторонньо. Добре?

Якийсь час чути лиш клацання його клавіатури.

— Що вас цікавить? Я відкрив перший файл.

— Перевірте HERC2 та зелений EYCL1. Знаєте, де їх шукати?

— Знайду. Так… зелені очі? Здається, зелені очі були у Крістофера Бострома, правда?

— Так. Були.

— Гм. Як і в жертви з цього першого файлу. Гадаєте, збіг?

— Саме це я й намагаюсь дізнатися. Гляньте наступну послідовність.

— Так. Гм… HERC2 та зелений EYCL1. Дивно…

Я відчуваю приплив адреналіну. Або він відкрив ті самі два зразки, що й я, або в чотирьох жертв були зелені очі.

— Гаразд. Тепер відкрийте наступну.

— Секунду. Поки що мені надіслали лиш вісім. Що ж, відкрив. Гм, ні. Коричневий HERC2.

— Добре. Можливо, це для нього не залізне правило, та гляньте решту.

— Гаразд, дивлюся четверту. Зелених очей немає. Перевіряю п’яту та шосту.

Минає хвилина.

— Більше збігів немає. Але все ж цікаво. Двоє зеленооких дітей.

— І Артіс. У нього сірі очі.

— У нашого чолов’яги свій смак. Сумнівів нема. Проблема в тому, що таких дітей тут небагато.

Слова Санджея наштовхують мене на думку.

— Секунду.

Я дещо перевіряю на комп’ютері, упевнюючись, що нічого не переплутав.

— У решти також є рідкісні варіації OCA2?

— Дайте глянути… хвилинку. Гм… так і є. Це справді… дуже дивно. У решти шести зразків схожі мутації. У всіх.

— Це тому що зелені очі — для нього не головне, — відповідаю я. Тепер у центрі уваги інший шматок головоломки.

— Стривайте, OCA2… за що він відповідає?

 — Багато за що. Та версія, на яку ви дивитесь, свідчить про одну дуже чітку і, певно, візуально найпомітнішу мутацію з усіх можливих: альбінізм.

Чути, як на іншому кінці лінії йому перехоплює подих.

— Нічого собі, — каже Санджей. — Я маю зателефонувати Чен. Як вам це вдалося?

— Вибачте, не можу сказати.

Я кладу слухавку, аби він повідомив своєму керівництву про великий прорив і можливість визначити, які зі справ зник­лих дітей можуть бути пов’язані з Іграшковим Майстром.

Якщо наш убивця продовжив свою справу деінде, це допоможе його знайти.

«Предокс» уже визначив, що хижак може діяти в Г’юстоні, Атланті, Денвері та Чикаго. Я програмую його на пошук за ключовими словами по альбінізму й кількох інших хворобах, які викликали б різку відмінність у зовнішності, — на кшталт рудого волосся в афроамериканця.

За годину, коли я продивляюся результати, у двері стукають.

— Не турбувати. Будь ласка! — вигукую я через плече. Я ще не спакував зібрані зразки. Їх слід якнайскоріше анонімно передати до лабораторії поліції Лос-Анджелеса.

Вдруге стукають значно гучніше.

— Заждіть.

Я підводжуся й босий, у самих джинсах та футболці, прямую до дверей.

На порозі переді мною стоїть детективка Чен та два поліціянти у формі. Вигляд у них не дуже щасливий.

Вона тицяє мені в обличчя аркуш паперу.

— У мене ордер на обшук цього приміщення, а також на ваш арешт, якщо буде знайдено доказ несанкціонованого втручання в розслідування.

Я мигцем озираюся на свою міні-лабораторію й рештки мертвих дітей, поки складені рядочками в пластикових пакетах.

Трясця.

Я сиджу за столом у кімнаті для допитів. Це не кімната для переговорів, позаяк столик надто маленький, а кільце, вкручене в стіну біля мене, вочевидь призначене для наручників.

Добре, хоч зараз мої руки вільні. Коли я востаннє був у кайданках, то опинився в машині, збитій з дороги людиною, яка жадала моєї смерті, й потім витратив кілька годин на лекцію про тонке мистецтво звільнення від наручників від хлопця з Остіна, який знімає на цю тему відео для YouTube. Крім того, вечорами я брав уроки самооборони у колишнього чемпіона зі змішаних бойових мистецтв, який вирішив вивчати медицину, й за це допоміг йому підготуватися до іспитів. Сподіваюся, ці знання залишаться теоретичними.

Чен та детектив поруч із нею, Рауль Авіла, сидять обабіч мене, і їхні наміри однозначні — принаймні якщо зважувати на серйозність, із якою вони їх виявляють. Та їхньої справжньої мотивації я поки не розумів.

Натомість розумію, що означає можливість так швидко отримати ордер на обшук. Вони на телефонному зв’язку з прокурором і дружнім суддею.