— І тут ми розходимось, — каже Чен. — Гадаю, він спершу готував хлопчиків, тоді розбещував, а потім убивав, щоби приховати злочин. А Сібел та його колеги вважають, що головною метою було саме вбивство.

— Розбещував хлопчиків, не застосовуючи насилля, а тоді раптом убивав? — питаю я її.

— Саме так.

Не впевнений, що це збігається з описами Артіса, але тримаю рот на замку. Експерти тут вони.

Чен вимикає слайд-шоу.

— Ми вдячні вам за допомогу в розслідуванні.

Вона промовляє це так, ніби під час розслідування я зателефонував на гарячу лінію. Та я не зважаю.

— Дайте знати, якщо я ще чимось зможу бути корисний.

— Звичайно, — каже Чен. — Якщо ж у вас є якісь потенційні зачіпки чи ідеї, звертайтесь безпосередньо до мене.

Звертатись до неї. Зрозуміло. Трохи егоїстично, та це мене не стосується.

— Я повідомлю, якщо мої комп’ютерні моделі щось віднайдуть. Звичайно, мені б не завадило більше даних.

— На жаль, я можу ділитися з громадськістю лиш обмеженою кількістю інформації.

Що ж. Я — громадськість. Технічно так воно і є — але для залучених позаштатних експертів робляться винятки. Вона чітко дала зрозуміти, в якій ролі бажає мене бачити.

Краще б мені заспокоїтись.

— Детективко Чен, вам відомо, як я вийшов на тіла у Вімбл­­доні?

— Певно, Артіс сказав вам, де шукати. Або ж один із його друзів.

Вона дуже поверхово проглянула нотатки, якими я поділився.

— Не зовсім. Зі мною зв’язався батько хлопчика, щодо якого поліції досі не вдалося знайти жодної зачіпки, — я розводжу пальці на кілька міліметрів: — Коли я приїхав сюди, тека зі справою була ось такою. Я не мав із чого починати. Але, доклавши зусиль, мені вдалося знайти той будинок.

— Ви маєте на увазі історію про Іграшкового Майстра? — питає Сібел.

— Так. Чутки.

— Містере Крей, — втручається Чен. — Ми дуже вдячні за вашу допомогу. Запевняю, ваші заслуги ні в якому разі не лишаться непоміченими. Але поки що ми намагаємося дізнатися, чи вбивця досі на вулицях. Давайте трохи зачекаємо з церемонією нагородження?

— Чорт забирай, — кажу я. — Я не це маю на увазі.

— А що ж тоді?

— У мене є інструменти. Ресурси. Я можу допомогти.

— А у нас — ціла лабораторія.

— Вона застаріла років на двадцять. Спитайте, чи здатен хоч хтось із її працівників провести аналіз метилювання ДНК чи створити мапу біомів.

— У судмедекспертизі ми найкращі, — запевняє вона.

— Я вам вірю. Та я говорю про інструменти, які стануть доступними для вас лише через кількадесят років. Я ж можу дати до них доступ прямо зараз.

Насправді ж я пропоную їм доступ до себе.

— Ми обміркуємо вашу пропозицію, — каже вона, ввічливо натякаючи, аби я йшов до біса.

Я стримуюся, щоб не хитати головою.

— Ви зняли відбитки з велосипеда Крістофера Бострома?

Вона гортає свої записи.

— Не думаю. Та минуло вже десять років.

— І я запевняю, що на ньому відтоді ніхто не їздив. Знімете?

— Гаразд, — відповідає вона, ніби робить мені послугу.

Сібел зиркає на неї, а тоді вирішує говорити.

— Про це не повідомляли в новинах, та ми знайшли в сараї відбитки. Дуже багато відбитків.

Я вперше про це чую.

— І?

— Жодних збігів. Ми перевірили кожну базу даних. І вони не часткові. Повноцінні відбитки.

— То на нього не заведено жодної справи?

— На ті руки — ні. Комунальні платіжки. Телефонні дзвінки. Все веде в нікуди. Підставні імена, підставні компанії. Порожні банківські рахунки.

— Як у наш час комусь вдалося таке провернути?

Він хитає головою.

— Зазвичай зрештою вдається вийти на якусь юридичну фірму — але не тут. Зараз нам відомо навіть менше, ніж спочатку.

— Не зовсім, — відповідаю я.

— Що ви маєте на увазі? — питає Чен.

— Скільком людям таке вдалося б? Звучить як непогана зачіпка. Та не мені вам про це говорити. У вас усе під контролем.

Я розумію, що поводжуся, мов зарозумілий придурок. Але, здається, я, чорт забирай, заслужив таке право.

Хай працюють далі. Я не збираюся сидіти осторонь. Я знаю: він десь там і він набагато, набагато розумніший, аніж усім нам здається.

Як Джо Вік, він зміг лишатись невидимим, хоча вбивав у всіх під носом.

Але тепер, коли почали з’являтися тіла, його маскування дає слабину.

Я лежу на ліжку у своєму готельному номері поруч із лос-­анджелеським аеропортом і розмовляю з Джилліан. На екрані мого ноутбука її обличчя, підсвічене вогнями Лос-Анджелеса за вікном.

Я дивлюся на неї й заспокоююся. Не лише тому, що її русяве волосся та зовнішність містечкової красуні сповнюють моє серце теплом. А ще й тому, що ми пережили наймоторошніші події, які лиш можна уявити, й між нами утворився зв’язок, який годі збагнути іншим парам. Хоча технічно ми не пара. Ми досі намагаємося зрозуміти, хто ми одне одному.

Останню годину я намагався пояснити все, що зі мною сталося, позаяк відчуваю провину, адже кілька днів не виходив на зв’язок.

— То що думаєш? — питаю.

— Ти зарозумілий гівнюк, — відповідає вона.

Цю жінку не можна не любити. На слова вона не скупиться.

— Звісно, якщо не рахувати тієї частини, де…

— Що ти хочеш почути? Ти страшенно пихатий. Тобі треба повернутися в Остін і дати справжнім поліціянтам виконувати свою роботу. Складається враження, що зараз саме це ти й хочеш від мене почути.

— Ні… Ні… Тобто… Що? Я пихатий?

— Так. Жодних сумнівів. Але більшість твоїх дупоголових учених друзів такі ж самі.

— Справедливо. Проте люди часто схильні переоцінювати свої знання, не маючи при цьому ніякого досвіду, — відповідаю я.

— Ти розповідаєш їм, як слід брати відбитки чи допитувати підозрюваного?

Я не згадую про велосипед, бо й так розумію, до чого вона хилить.

— Ні. Я просто…

— Переймаєшся, щоб не з’явився новий Джо Вік? Не варто. Він такий один. От про цього хлопця ти взагалі нічого не знаєш.

— Як і поліція. Це мене й хвилює.

— Чого ти боїшся?

— Вони викопають тіла, проведуть аналізи й лишать справу незакритою, аж доки не станеться щось іще.

— Замість того, щоб…

— Діяти.

— Шукати в лісах Монтани мертвих автостопників?

— Типу того. Слухай, я не сумніваюся в їхній компетентності.

— Доволі сумнівний комплімент від шановного доктора Тео Крея.

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

Іноді вона буває надто проникливою і знає, на які важелі натискати.

— І що ж?

— Цей Іграшковий Майстер безкарно вбивав не менше десяти років. А вони навіть не здогадувалися про його існування. Чи про те, що його жертви взагалі були жертвами. Ми знай­шли будинок. Мало того, що його там немає, так іще й відбитки пальців заводять у глухий кут. Якщо це взагалі його відбитки.

— І ти не віриш, що вони здатні його впіймати?

— Гадаю, — пояснюю я, — що якби його можна було впіймати, вони б прямо зараз ішли по сліду. Та насправді у них немає жодної зачіпки. Навіть фальшивої. Звичайно, це зміниться, скоро почнуть телефонувати люди, що не мають справжніх зачіпок, і пускатимуть поліцію хибним слідом… Єдине, що вони поки зробили, — не розповіли громадськості про зв’язок убивств із легендою про Іграшкового Майстра. Не знаю, чи це справді гарна ідея. Втім, так їм вдасться розмежовувати тих, хто несе повну маячню, і тих, кому насправді щось відомо.

— А що, як з’являться нові свідки? — питає вона.

— За останні роки їх було багато. І ось іще одна проблема: остання жертва зникла кілька тижнів тому, та поліція навіть не може пов’язати цю дитину зі справою. Здається, вони хочуть вірити, що свого часу вбивця розійшовся не на жарт, а тоді помер чи потрапив до в’язниці деінде.

— То ти вважаєш, що він досі поблизу?

Я злегка знизую плечима.

— Залежить від розміру території, яку ти маєш на увазі. Я порівняв мапи можливих випадків із іншими даними і виявив дещо цікаве.