Мисливський захват сповнює мою кров адреналіном, а від страху того, що я можу дізнатися, крутить у животі. Я натискаю кнопку сімнадцятого поверху.

За п’ять секунд подорожі з двадцятого поверху на сімнадцятий я прокручую в голові план: пробіжуся коридором, позначу кожну дверну ручку, а дорогою назад якомога швидше огляну їх крізь свою камеру-обскуру. Якщо в коридорі умовно тридцять дверей і на кожні я витрачатиму близько десяти секунд, на поверсі проведу не більше п’яти хвилин.

Якщо пощастить — побачу свої мікроби одразу. Та я надто добре знайомий з законами математики, аби розуміти, що з такою ж імовірністю можу на них натрапити й наостанок, коли хтось уже повідомить про психа на сімнадцятому поверсі, який намагається вдертись до офісів з амазонівською коробкою.

У готельному номері вся ця затія видавалася значно вдалішою.

Двері ліфта відчиняються, і я біжу зиґзаґами по коридору, озираючись, оббризкуючи дверні ручки й не зважаючи на таблички.

Їх я встигну перевірити пізніше. Зараз головне — швидкість.

Добігши до останнього офісу ліворуч, розумію, що заміть бродити туди-сюди коридором, мов захмелілий моряк, можна було просто пройтися спочатку з одного боку, а тоді повернутись і обробити протилежний.

У РУМО недарма найняли мене для роботи в офісі, а не в полі.

Минувши ліфти й почавши обробляти ручки іншого крила, я чую дзвінок — на цьому поверсі хтось виходить. Я застигаю.

З’являється жінка з великою коробкою піци, помічає мене, усміхається й прямує далі по коридору. Зупинившись біля дверей, розуміє, що має якось дістати ключі.

— Дозвольте допомогти, – гукаю я, підбігаючи підтюпцем до її офісу.

Кладу одну коробку під одну руку, а в іншу беру її піцу.

Шукаючи в сумочці ключі, вона вказує на мою коробку.

— Що це у вас?

Я ледь не вистрелюю заготовкою про те, що нам не називають товару, опускаю очі й розумію, що за відхиленою кришкою коробка світиться пурпуровим, мов мишача гей-­дискотека.

— Це… науковий експеримент, — відповідаю.

Судячи з її погляду, краще було сказати про мишей.

Вона переступає поріг, забирає свою піцу, і з виразу її обличчя ясно читається: «Дивакуватий задрот».

— Гарно вам розважитись.

Щойно двері зачиняються, я стаю на коліно, аби прикласти коробку до ручки й перевірити, чи не заходив сюди Іграшковий Майстер.

Тут чисто, але, сподіваюсь, їй смакуватиме треонін на пепероні. Хоча, взагалі-то, на смак його важко відчути.

Я переміщуюсь до наступних дверей, накриваю ручку й див­люся. Нічого. Повторюю з вісьмома наступними.

Від думки, що вона викличе охорону, прискорюється пульс, та я не зупиняюся. І не зупинюсь, доки мене звідси не викинуть чи не заарештують.

Дійшовши до кінця коридору, я намагаюся розв’язати задачу комівояжера й опрацювати всі двері на чотирнадцятому якомога швидше. Цікаво, що я робитиму, якщо так і не знайду відбитків, бо хтось просто йому відчинив. Південна гостинність, хай їй грець.

На все свій час, Тео. Завжди можна припаркуватися біля ліф­тів стоянки й почекати на нього.

Можна навіть поставити камеру в головних ліфтах і сфокусувати на кнопках.

Варіанти є, кажу я собі. Відсутність яскравих плям — це ще не кінець світу. Принаймні не для мене.

Мені не дає спокою думка, що Іграшковий Майстер уже обрав собі жертву і ловить мить, аби схопити її на вулиці.

З появою Ордаво Сімса я почав підозрювати про спільника. Він міг скористатися болторізом і викрасти велосипед Крістофера Бострома, щоб легше було підкинути малого додому. Неважко уявити, як розчарований хлопчик, засмучений через викрадення велосипеда, стає емоційно вразливою, легкою здобиччю для людини, яка кличе до себе в машину й обіцяє подарувати новий.

Ця думка настільки виводить мене з рівноваги, що я перевіряю двері й іду далі коридором, не усвідомлюючи, що побачив яскраві плями.

Кидаюся назад, іще раз стаю на коліно й зазираю в коробку.

Іграшковий Майстер заходив у ці двері.

Фотографую їх на свій айфон. І завдяки стійкості суспензійного агента, яким укриті бактерії, отримую частковий відбиток пальця.

Він був тут кілька годин тому…

У мене крижаніє кров.

Прямо тут…

Торкався цих дверей.

Іграшковий Майстер — більше не примара. Це справжня людина, з якою ми існуємо в одній площині.

Я роблю крок назад, аби глянути, куди саме він зайшов. Це його офіс? Чи він навідувався сюди у справах? Навіщо?

Поки я читаю напис на дверях, за ними хтось відповідає на телефонний дзвінок. Ніколи в житті кілька простих слів не змушували моє серце так скажено калатати.

Я, трясця, ціпенію.

На табличці написано: «Міністерство національної безпеки».

У нього могла бути тисяча причин сюди зайти. І від будь-якої з них на душі стає по-справжньому неспокійно. Мене жахає сама думка, що така страшна людина могла спокійно побувати тут, доки на іншому боці країни право­охоронці намагаються зібрати докупи її моторошні злочини.

Спантеличує ще й те, що це лиш філія, а не головне управління. В таких місцях займаються операціями, на проведення яких бракує місця, або ж тими, які слід проводити окремо. Питання в тому, які саме це операції.

Рука натискає кнопку біля дверей, перш ніж мозок устигає обміркувати, обачно це чи ні.

Раптом він відповість?

— Чим я можу вам допомогти? — питає чоловічий голос у домофоні.

Я підводжу погляд і помічаю маленьку камеру, спрямовану на мене. Чи бачили вони, як я перевіряв дверну ручку своєю коробкою? Чи доведеться відповідати на якісь незручні запитання, аби потрапити всередину?

Я дістаю з кишені посвідчення підрядника РУМО й підношу до камери.

— Вітаю… хотів би запитати про людину, яка може тут працювати.

Двері з дзижчанням відчиняються.

— Заходьте, докторе Крей.

Їхня камера обладнана системою розпізнавання зображень, яка миттю зчитує мій бейдж. Тепер у них є не тільки моє ім’я — вони знають про мене все.

Я хапаюся за ручку дверей — ту ж саму, до якої торкався він, — і заходжу.

Офіс невеличкий. За стійкою — ряд скляних дверей. Праворуч — звичайні зачинені двері. Гадаю, вони ведуть до ще одного офісного приміщення. Це означало б, що офіс міністерства має ще один, непозначений вхід.

Перед комп’ютером сидить молодий білий чоловік у білій сорочці та краватці. Біля клавіатури лежить надкушений сендвіч.

— Чим я можу вам допомогти? — привітно питає він. — Майже всі вже розійшлися.

Я дивлюся на скляні двері за його спиною й читаю, що на них написано:

Джек Міллер: помічник заступника — міжнародний відділ

Кім Данн: міжнародні зв’язки

Картер Валчек: міжнародні комунікації

Шпигуни. І повторюване слово «міжнародні» натякає, що цікавлять їх не внутрішні справи країни. Це працівники розвідувальних агентств, які спілкуються з іншими закордонними урядовими шпигунами. Займаються прихованою антитерористичною діяльністю. Прихованою, бо на табличці немає й згадки про тероризм чи наркотики.

Єдина причина, чому мене впустили всередину, — візитка РУМО. Інакше відправили б у головний офіс. Я в цьому впевнений.

Я вигадую переконливу брехню, що не заведе мене в пастку власних помилок.

— Я був у іншому офісі… мене відправили сюди.

Дістаю з кишені роздруківку зі своєї шпигунської камери — ту, гіршу версію.

— Одну мою колегу поранили під час пограбування. Ми шукаємо свідків. За її словами, безпосередньо перед нападом вона спілкувалася з цим чоловіком і він може підтвердити її свідчення.

Черговий дивиться на фото, зиркає на мене, а тоді знову повертається до знімка. Кволо хитає головою. Це несвідомий рух людини, що каже неправду.

— Хіба він не тут працює?

Він киває головою дещо виразніше — так, як зазвичай погоджуються з чимось правдивим.

— Ні. Він тут не працює.