Це й не дивно.

— Ні. Її цікавить тільки будинок у Вімблдоні. Ви зв’язувалися з офісом ФБР у Атланті? У них тепер є повноваження.

— Ще ні. Поки мене тривожить лиш похмілля та кілька здогадок.

— Дивна ви людина. Не знаю, чим іще можу вам допомогти, та якщо чимось можу — звертайтеся.

— Дякую. І, Санджею…

— Так?

— Ви все правильно робите. Ви й самі це знаєте, бо найлегше — не перейматися і триматися подалі від проблем.

Кладу слухавку і наливаю склянку води, щоб очистити організм.

Трохи отямившись, повертаюся в ліжко з ноутбуком і відкриваю папку Санджея.

Переді мною сотні сторінок із результатами судово-медичної експертизи, які я планую згодом проглянути. Зараз більш за все мене цікавлять знахідки на подвір’ї.

Відкриваю документ із описом знахідок у кожному шарі ґрунту, схожий на звіт про археологічні розкопки.

Окрім тіл, знайшли рештки спаленого сміття, здебільшого — обвуглений папір та биті пляшки.

Ні закривавленого ножа, ні іншої зброї. Лиш звичайний мотлох, який можна побачити на багатьох подвір’ях.

Я вже готовий закрити ноутбук і спробувати ще трохи подрімати, та все ж вирішую повторно глянути на звіт — і маю винагороду: дещо дуже важливе стирчало прямо перед носом.

Перегортаю сторінку з описом сміття й бачу фотографію розбитої пляшки. Одразу ж упізнаю форму. Це через неї в мене досі розколюється голова.

Іграшковий Майстер також полюбляв «Зміїний укус». Дуже полюбляв. Звіт показує, що ледь не кожне вбивство супроводжувалося пляшкою тої гидоти.

Із Моховиком чи Робертом це пов’язано не більше, ніж «Над прірвою у житі» — з серійними убивцями. Але інстинкти мене не підвели.

Я натягую джинси, аби ще раз навідатись до ботаніки. Лізу в кишеню й помічаю дещо дивне: хтось чіпав мій гаманець.

Перевіряю вміст. Гроші на місці, але водійське посвідчення лежить в іншому відділенні.

Здається, Роберт не тільки фахівець із підсовування в Біб­лію фальшивих грошей замість справжніх, а ще й досвідчений кишеньковий злодій.

Він знає, хто я. Питання в тому, кому ще він про це розповів.

У 1889 році пенсильванський адвокат Джордж Ширас розробив нову технологію, що змінила біологію як науку й наші нинішні спостереження за дикою природою.

Ширас, який виріс біля поселення індіанців оджибве, дізнався від них про цікавий стиль нічного полювання — так зване засліплення.

Мисливець сідає позаду, в тіні, з рушницею, а його напарник розводить у каструлі багаття і стає на носі каное. Помітивши вогонь, тварини на березі завмирають. Мисливець прицілюється поміж яскравих цяток очей і вбиває здалеку.

Ширас застосовував цю техніку значно гуманніше. Замість каструлі з жаринами він використовував яскраву гасову лампу, а замість рушниці — фотоапарат.

Установивши камери на березі й використавши розтяжку для магнієвого спалаху, він створив абсолютно новий метод дистанційної фотографії, який навіть не потребував присутності людини.

Його світлини, опубліковані в журналі National Geographic на початку двадцятого століття, демонстрували дивовижний погляд на дику природу, раніше майже недоступний широкому загалу. Знімаючи єнотів на берегах річок і розмитих гризлі, що стрибають повз об’єктив, Ширас показав нам, чим займаються тварини, коли поруч немає людей.

Цей метод побутує в фотографії дотепер. Нещодавно ним скористалися, щоби відкрити рідкісну димчасту пантеру в Борнео й новий вид оленів у В’єтнамі.

Науковцю цей інструмент дозволяє перебувати одночасно в декількох місцях. Заміть бродити навколо однієї водойми чи місцини, сподіваючись зустріти бажаний об’єкт, можна розмістити декілька камер і натрапити на золоту жилу.

Я гадки не маю, де Іграшковий Майстер, куди прямує чи що планує зробити далі. Мовби фотограф, який без упину шукає невловного звіра, я маю встановити якомога більше камер і впіймати свою здобич на плівку — точніше, на SD-картку.

Інтуїція підказує, що у своїх ритуалах він використовує «Зміїний укус», приправу місцевого окультизму.

Поцікавившись виробником, я дізнаюся, що «Зміїний укус» розливають у В’єтнамі й продають по всьому світу. Офіс американського дистриб’ютора — в Лос-Анджелесі.

Я телефоную туди й дізнаюся, що вантажівка виїхала зі складу в Теннессі і вже прямує до Атланти. Мені ввічливо надають інформацію про всі чотири крамниці, де можна прид­бати «Зміїний укус».

Позаяк він вважається не алкогольним напоєм, а «гомеопатичною настоянкою», виробнику вдалося обійти цілу купу місцевих законів. Їхня правда: як на мене, жодна жива душа взагалі не повинна вважати це напоєм.

Роберт (а потенційно й будь-хто інший у маленькій спільноті окультних практиків) уже знає, хто я. Тому обходити решту крамниць і питати у власників, чи не купував «Зміїний укус» високий чорний чоловік, схожий на дітовбивцю, — може, й не найкраща ідея.

Не хочеться, щоб Іграшковий Майстер дізнався про виявлений зв’язок між ним і моїми знахідками. Він може змінити поведінку.

На столі в номері лежать п’ять камер, не більших за брелоки для ключів. Замовив учора, наступного ж дня доставили. Кожна робить знімок щоразу, як помічає рух, а в режимі спокою фотографує щохвилини.

Я планую розмістити по камері біля входів до всіх крамниць і  щодоби їх забирати, коли заповнюватимуться SD-картки.

Окрім того що Іграшковий Майстер може так і не з’явитися, існує ще й ризик, що коли я встановлюватиму чи забиратиму камери, мене впіймають.

Але фото Іграшкового Майстра — це лиш початок. Як визначити свою здобич з-поміж сотень людей на знімках? А коли він полишить крамницю, без поліційного ордеру годі переконати її власника надати інформацію про підозрюваного. Якщо, звісно, власник узагалі володітиме такою інформацією.

Мені треба можливість стежити за клієнтами.

Тварини лишали на землі та в багні сліди, за якими Ширасові можна було їх відстежити. З клієнтурою ботанік так легко не вийде.

Я маю знати, чи бував покупець «Зміїного укусу» в якійсь із точок Іграшкового Майстра. Маю надію, що таким чином вдасться вистежити, де він живе.

В ідеалі цей план може стати ще одним вектором, який слід розвинути до нового місяця. За найгіршим сценарієм (бук­вально найгіршим), якщо Іграшковий Майстер обере нову жертву й нам вдасться знайти тіло, потрібно якось пов’язати його з однією з ботанік.

Як вистежити людину, з якою ніколи не мав жодних контактів?

Мій варіант трохи зловісний і потенційно незаконний — залежно від трактування певних федеральних актів.

Ще мені видається доволі кумедним, що все це відбувається на відстані витягнутої руки від Центру контролю та профілактики захворювань.

Учора, придбавши брелоки для стеження, я зробив іще одне замовлення. Точніше, декілька.

Вони приїдуть не з Amazon, а з лабораторії в Північній Кароліні, що займається продажем медикаментів оборонній промисловості. Це якщо вірити їхній легенді. Насправді ж там продають спеціально розроблені бактерії для конкретних цілей.

У Іграшкового Майстра переді мною безліч переваг. Я не слідчий, не патологоанатом і навіть не здатен помітити, коли хтось бреше в обличчя. Однак я досить нетрадиційний вчений із певним набором інструментів. Один із них — уміння влаштовувати бактеріологічні війни.

Коли сидиш у барі готелю з групою передових воєнних стратегів, чоловіків і жінок, які півжиття проводять у кампусах, а інші півжиття — на закритих засіданнях у Пентагоні, й питаєш, що лякає їх найбільше, у відповідь чуєш не про ядерну валізку. За рік на наших дорогах помирає більше людей, ніж така ядерна бомба здатна знищити в густонаселеному місті. Найстрашніша загроза — біолог, який працює на терористів чи неконтрольовану наддержаву, створюючи в чашці Петрі речовину, здатну стерти з лиця Землі велику частину людства.

Така загроза не нова. В далеких 1940–х уряд витрачав мільйони доларів, намагаючись розібратися з загрозою біологічної війни. Наші бактеріальні засоби навіть розпорошували в дикій природі, аби спостерігати за їхнім поширенням.