У мене закінчились варіанти. Наостанок я припаркувався недалеко від будинку Ойо і стежив за «Кадиллаком» на його під’їзній доріжці. Машина не зрушила з місця. Сумніваюся, що він узагалі вдома.

Він вислизнув.

Я чекаю до дев’ятої ранку і телефоную до церкви. Я у відчаї.

— Церква друзів спасіння, — каже привітна жіночка.

— Вітаю. Хотів поцікавитися — пастор Крістіан на місці?

— Вибачте, та він на релігійній конференції в Денвері.

— Он як. А коли він поїхав?

— Здається, вчора ввечері. Має повернутися за тиждень. Ви з приводу духовних питань?

— Можна і так сказати. Дякую.

Релігійна конференція. Гарне прикриття. Кажеш усім, що їдеш у справах, убиваєш, повертаєшся.

Якщо хтось розпитуватиме, людські спогади будуть такими туманними, що годі точно встановити, де ти на той час був. І хай тільки слідчі спробують щось довести.

Це також пояснює, чому його «Кадиллак» спочиває на під’їзній доріжці. Ойо не можна світитися в місті, коли насправді він має бути деінде. Атланта величезна, та її жителі досі поводяться так, ніби це маленьке містечко. Чутки ширяться швидко.

Скоріше за все, в Ойо є ще одна машина чи ще одна особистість, пов’язана з таємним лігвом, яку я не в змозі знайти.

Як завжди, найголовніше — те, що лежить прямо під носом.

Сім’я, що телефонувала з приводу Джона Вейна Ґейсі до поліції понад сотню разів.

Лаоський хлопчик, який, волаючи, втік із квартири Джеффрі Дамера, щоби копи, які вважали, що це звичайна родинна сварка, повернули його назад.

Одна з жертв Лонні Франкліна ледве не привела копів до його порогу, та помилилася на один будинок.

Попереджувальні знаки Теда Банді були всюди. Та щойно поліція наближалася, він переходив під іншу юрисдикцію. На піку його кривавих злодіянь існували поліціянти, які точно знали, хто він такий, проте були обмежені у своїх діях.

Комусь зав­жди щось відомо, і в моєму випадку єдина людина, яка, здається, знає більше за інших, — це Роберт.

Є мізерна ймовірність, що він поплічник Ойо. Або ж звичайний очевидець, який намагається триматися від нього якнайдалі.

Не маючи іншого плану, я телефоную йому на мобільний.

Потрапляю на голосову пошту.

За кілька хвилин пробую ще раз. Голосова пошта.

Зволікати не можна, тож я їду до будинку міс Вайолет.

Я бачу Роберта на ґанку. Він розмовляє з літньою білою жінкою з чорним пуделем на колінах. Перед домом Вайолет припаркований БМВ, який, як я розумію, належить цій пані.

Щойно я під’їжджаю, він помічає мене й змінюється на лиці. Він смішив і розважав жіночку, доки та чекала своєї черги увійти й отримати вигадану версію власної долі.

Роберт прямує через газон і зустрічає мене, коли я виходжу з машини.

— Містере Тео, ви на сьогодні не записані.

Я вже не містер Крейґ. Очевидно, він таки зазирнув у мій гаманець.

— Я приїхав не до міс Вайолет. Я хочу дізнатися про чоловіка, від якого ви й Моховик тримаєтесь якнайдалі.

Роберт зиркає через моє плече на жінку на ґанку, впевню­ючись, що вона не звертає уваги на нашу активну бесіду. Отже, цінна клієнтка.

— Не розумію, про що ви.

— Той, хто практикує дуже поганий вид магії. Із людськими жертвоприношеннями.

Роберт шукає, що відповісти.

— Я не маю з цим нічого спільного.

— Але знаєте того, хто має.

Його обличчя незворушне.

— Ойо, або ж, як його тут кличуть, Джон Крістіан.

При згадці імені Роберт блимає й хитає головою.

— Не розумію, про кого ви.

Він тягнеться до ручки моїх дверцят.

— Будь ласка, приїжджайте іншого разу.

Я киваю на жінку.

— Важлива клієнтка? Може, вдова, чи в неї дитина померла? Ви дуже її цінуєте?

— Місіс… — він змовкає, перш ніж вимовити її ім’я. — Це стара добра подруга міс Вайолет. А тепер, прошу, поговорімо іншим разом.

— Може, мені з нею поговорити? Що вона та її багаті друзі думають про вашого знайомого, який убиває діточок? Як вони до цього поставляться?

Він хапає мене за руку.

— Містере Тео, не робіть цього.

— Тоді скажіть мені дещо. Бо людина, яку ви захищаєте, ось-ось уб’є чергову дитину.

Він хитає головою.

— Цей чоловік дуже сильний. Ви навіть не уявляєте, з ким маєте справу.

— То скажіть мені, Роберте. Скажіть, щоб, коли глянете богу у вічі, були певні, що не чинили зла.

Він починає вагатися.

— А я скажу вам так: скоро весь світ дізнається про містера Крістіана. На чий бік ви хочете стати в цій історії?

Він чухає потилицю, не впевнений, як слід вчинити.

— Гаразд. Я можу лише сказати, що є місце, куди б я ніколи не пустив своїх дітей.

— Літній табір? Я був там. Там нічого немає.

— Більше я сказати нічого не можу, — відповідає Роберт. — Може, ви погано дивилися. А тепер, якщо не поїдете, я буду змушений викликати поліцію.

— Дуже оригінально.

Він махає рукою й похнюплено прямує до будинку. Ця розмова явно його зачепила.

Я вирішую лишити його в спокої. Він уже не переймається клієнтурою. Тепер його значно більше турбує власна бепека.

Я дивлюся на інший бік темного поля зі своєї засідки поміж дерев, чекаючи, доки з’явиться Ойо. І сонце, і місяць уже зайшли, тож єдине джерело світла в моїх окулярах нічного бачення — це світло зірок.

У дитячому таборі немає нікого, крім опосума, що час від часу прогулюється територією, перевіряючи, чи не повернулися люди й чи не принесли нових дарів.

Я припаркувався за кількасот метрів звідси й дійшов пішки, сховавшись за рядом дерев, щоб Ойо не помітив мене з дороги. За останню годину повз проїхало всього чотири машини. До табору не заїхала жодна.

Не знаю — можливо, Роберт навмисно повів мене хибним шля­хом, а може, я просто неправильно його зрозумів. Наразі в мене закінчилися варіанти, і я намагаюся зрозуміти, що робити далі. Не знаю, що я очікував тут побачити. Як Ойо приїжджає й відчиняє двері до таємного підвалу? Затягує дитину в один із будиночків?

Я прогулююся навколишнім парком. Простір між деревами тут досить розчищений, стежки добре позначені.

Це не лиховісний ліс із моторошної казки. Тут важко було б щось сховати. Уявляю, як у минулому, ще до того, як цей район почали забудовувати, тут тулилися самогонні апарати й дерев’яні хижки. Тепер тут щодня гуляють десятки туристів.

Нема відчуття, що хижаку тут було б зручно. Як і люди, котрі тяжіють до безпечних місць — невеликих водойм, оточених деревами, відкритих просторів, — хижаки шукають середовище, де почуватимуться комфортно.

Для серійних убивць це зазвичай дім чи авто. У Ґейсі був підвал. У Банді — мобільність.

Що ж має Ойо? Два сусідні життя? Здатність бути на людях святим і божим, а на самоті — посіпакою зла?

У тому, як він поєднав два світи, є щось надзвичайно майстерне. Звірства з минулого наділили його владними повноваженнями, якими скористалися агенти спецслужб, намагаючись вирішити нібито важливішу проблему.

Після зустрічі з Трухляком Біллом я підозрюю, що Ойо не простий інформатор. Його пасторство може бути однією з тих загадкових справ, якими користуються підпільні елементи нашого уряду, аби переправляти зброю і гроші до тих частин світу, де ми ведемо таємні війни.

Це означає, що ті, хто віддає накази, буквально працюють на передовій. І моє втручання сприймають як акт державної зради. Хай навіть не з погляду закону, а суто патріотично.

Важко повірити, ніби їм відомо про справжню сутність Ойо. Підозрюю, ніхто й не хоче так глибоко копати. З їхньої точки зору, це лиш побічний збиток у значно важливішому конфлікті.

Я перевіряю годинник. Уже дуже пізно. Чаклунський час іще не настав, та Ойо, скоріше за все, вже пропонує своїй жерт­ві снодійний настій.

Де б вони обидва не були.

За годину я можу доїхати до його будинку, та певен, що там його нема.