— Були якісь зачіпки?

Вільям хитає головою.

— Нічогісінько. Принаймні поліція мені ні про що не пові­домляла.

— І де це трапилось?

Настає помітна пауза.

— У Віллоубруку. Біля Лос-Анджелеса.

— Південь Лос-Анджелеса?

Він киває.

Я дещо пригадую про цей район, більш відомий як Південний централ. Біля Комптона. Територія банд — принаймні якщо вірити фільмам, які я бачив. Та на цьому підозри не збудуєш. Хоч я й помічаю його вагання. Це район із надзвичайно високим рівнем убивств.

— Кріс був хорошим хлопчиком, — каже він, остерігаючись моїх упереджених висновків.

— Я вам вірю. То його викрали? Просто так?

— Ага. Ані записки про викуп. Ані погроз. Він просто зник.

Сама згадка про можливий викуп породжує підозри. Я чув, що кожного дня викрадають сотні людей, пов’язаних із наркотиками. Членів їхніх родин тримають у заручниках, бо одна сторона вимагає чогось від іншої. Родини не поспішають звертатися до поліції й розповідати, що їхнього сина викрали, бо батько вчасно не повернув борг за кокаїн.

— Боюсь, я мало що можу зробити. Я навіть не знаю цієї місцевості. Якби ж я міг допомогти. Ви ще живете з матір’ю хлопчика?

— Вона померла. І ні, її сім’я не викрадала Кріса, — додає він, припускаючи, що я міркую про проблеми з опікою.

— А вам це відомо, бо..?

— Бо Кріс мертвий.

— Чому ви такий упевнений?

Розмова повертає кудись не туди.

— Бо Кріса немає вже дев’ять років. Я знаю, що додому він не повернеться.

— Дев’ять років?

Слід не просто охолонув. Він зник цілком і повністю.

— Я знайомий зі статистикою, докторе Крей. Я бухгалтер. Рахувати вмію. Кріс не втік і не зник безвісти. Хтось його викрав і вбив. І бозна-що ще…

Він кидає погляд на другу пляшку пива, яка стоїть передімною. Я вагаюся: підсунути до нього — чи піти вилити в раковину?

— Отже, минуло майже десять років. Чого ви хочете від мене?

— Хочу знайти вбивцю. Знайти людину, що забрала мого хлопчика.

— Та людина могла давно померти.

— Або ж це хтось із сусідів. Хтось, із ким я бачуся кожного дня. Він може бути прямо у нас під носом. Як Лонні Франклін.

Лонні Франклін, знаний як Безжальний Сплюх, — серійний убивця з Південного централу Лос-Анджелеса, був активним протягом цілих трьох десятиліть. Його жертви, здебільшого наркозалежні повії, були невидимками. Їхні вбивства списували на наркотики, а провину цинічно звалювали на самих загиб­лих. На десятки змучених життям жінок просто не звертали уваги, і все це під носом у поліції та сусідів Франкліна.

— У вас є підозрювані?

— Ні. Я обійшов усіх, стукав у кожні двері. Я бачив підозрілі речі, докторе Крей, та ані натяку на те, що сталося з моїм хлопчиком, не отримав. Показати пальцем не було на кого. Я говорив з учителями. З кожним дорослим, що міг би контактувати з моїм сином. Нікого.

Я роблю ковток і обдумую відповідь.

— Не думаю, що можу чимось зарадити, — я вирішую не повторювати, що набір даних занадто малий. — У регіоні зникали інші діти?

— Було декілька випадків. У поліції кажуть, що для схеми цього замало. Звісно, сім’ям жертв Франкліна казали те саме. Мовляв, немає причин вважати, ніби на волі розгулює активний серійний убивця, — він випереджально підводить руку. — Я не кажу, що з Крісом сталося те ж саме. Але якби хтось зробив таке з дитиною, хіба б він зупинився? Хіба був би цьому край?

— Гадаю, в поліції підняли імена відомих їм педофілів, — кажу я.

— Я в ті двері теж стукав, — він відхиляється, хитає головою. — Купа збоченців. Але я жодного не запідозрив би у викраденні Кріса.

— Містере Бостром, у мене нема знарядь чи ресурсів, щоб зай­нятися вашою справою.

— А в Монтані були? Ви заздалегідь знали, що вам там знадобиться?

— У мене була ДНК. Я біолог. Були кров та волосся. Те, з чим можна працювати.

— Але ви ще й математик, — каже він. — Спеціалізуєтеся на інформатиці. Умієте бачити в даних те, чого не бачать інші.

— Я не екстрасенс. Я лиш умію ставити запитання.

Бостром підводиться.

— Я безмежно вдячний вам за те, що вислухали мене. Повідомте, будь ласка, якщо раптом у вас виникнуть запитання, до яких не додумалися інші.

Ми чекаємо на вулиці, доки приїде убер і відвезе його в аеро­порт. Він розповідає про улюблені фільми Кріса. Розказує про те, як колись Кріс намагався приготувати йому пиріг на день народження у мікрохвильовці. З великою гордістю говорить про проєкти, над якими працював Кріс, і про його мрію стати астронавтом.

Малий хотів бути вченим. Хотів щось винаходити. Хотів допомагати людям.

Коли машина з Бостромом розчиняється в темряві, мене жахає думка, що людина, яка загасила цей яскравий маленький вогник, досі може бути на свободі.

Статистично Кріс не єдиний і не останній. Статистично в мене більше шансів знайти у Чикаго живого Аль Капоне, аніж упіймати вбивцю Кріса.

Керрі перехиляється через край кабінки й спостерігає за мною. Вона вже зрозуміла, що іноді мені треба кілька секунд, аби повернутися з внутрішнього світу в довкілля.

— Над чим працюєш?

— Нічого особливого, проходжуся по цифрах. Щось сталося?

— Просто хотіла попередити. Парк точить на тебе зуба. Нещодавно щебетав про те, як погано ти взаємодієш із клієн­тами.

— З клієнтами? У нас тут не рекламна агенція. Ми квазілегальна консалтингова група, якій люди, що шукають причини натиснути на гачок, дали забагато повноважень. Я більш ніж певен: Кавано не залишить про нас поганий відгук на Yelp[4]. Якщо це те, що так турбує Парка.

Вона падає на незайнятий стілець і підкочується до мене.

— Він переймається, що ти погодишся на пропозицію Кавано. Парк у курсі, що в РУМО знають: усю роботу робиш у нас ти.

— Твої графи дуже стали в пригоді.

— Та то маячня, — стогне Керрі. — Я їх вигадала, аби втекти з Кремнієвої долини й не гарувати по вісімдесят годин на тиждень. А твій «Предокс» вразив усіх без винятку. Потенційний квиток на мільйон.

— Квиток куди?

Вона здивовано зиркає на мене.

— Ти й справді дивак.

— Бо не хочу вішати людям локшину на вуха, як Парк? Досить уже того, що я працюю на фабриці.

— Може, якби ти цією фабрикою володів, усе було б інакше. Біркетт підтримала б тебе обома руками. Як і я.

— Що ти таке говориш? Попросити Кавано виділити мені трохи антитерористичних грошей, аби ми переїхали в інший офіс і переймалися, що робимо добрі справи, насправді ризикуючи життями безневинних людей?

— І мали кращі паркомісця, — додає вона.

— Це не про мене Парку слід турбуватися. Ти навіть не ховаєш ножа.

— А навіщо, коли вся увага зосереджена на тобі?

Вона підморгує й повертається до своєї кабінки.

Звучить спокусливо, та я поки не готовий викинути морального компаса, хай навіть і перестав його розуміти.

За кілька хвилин надходить повідомлення від Парка. Він просить зайти.

— Як справи? — питаю я з порогу.

— Зачини двері й сідай.

Одразу видно важливий кабінет у підрядній розвідувальній організації: найбільший і взагалі без вікон.

У Парка на стінах висять десятки роздруківок зі всілякою статистичною фігнею. Їхня мета — вразити урядових цабе, що приходять сюди поцікавитися, куди йдуть їхні гроші. Чого вони не знають, так це того, що коли Парк вважає, ніби ніхто не дивиться, він вмикає консоль і грає в Overwatch.

Бос відкидається назад і потирає очі.

— Що мені з тобою робити?

— Може, виділити кабінет, де я також спокійно зможу грати в ігри?

У відповідь — різкий погляд. Я точно натиснув не на ту кнопку.

Він тицяє на мене пальцем.

— У цьому й проблема. Ось чому зараз тебе не візьмуть у жоден університет.

— Якщо чесно, мені й раніше відмовляли. Не візьмуть мене тому, що хом’ячкам, звиклим до безпечного простору кампусів, трохи незручно з професорами, яких виправдали за викрадення трупа та звинуватили у холоднокровному вбивстві людини.