— Але навіщо?

— Бо вони крали його гроші.

— Дружина Вільяма обкрадала найбільшого чоловікового клієнта?

— Бренда. Її звали Бренда. І — так. Ми підозрюємо, що Вільям також може бути до цього причетним.

Я намагаюсь обміркувати цю ницу теорію.

— Але ж ви кажете, Вільям досі на нього працює.

— Ага. І розуміє, що на цьому фото міг бути він. Він облажався й отримав по заслузі. Як він досі може працювати на Джастіса? Страх? Можливо. Може, в нього в голові не вміщалося, що саме його бос замовив убивство. Трясця, може, у Вільяма з Брендою були складні стосунки. Вони обоє тоді висіли на наркоті й трахалися наліво-направо. Може, він сам і натиснув на гачок.

Корман стежить за моєю реакцією.

У мене в голові не вкладається, що чоловік, якому я допомагав, — холоднокровний убивця. Корман розкрив мені чимало інформації, та нічого зі сказаного не пов’язано з метою мого візиту до Лос-Анджелеса.

— Хай там як, але хлопчик зник. Гадаєте, він також крав у Джастіса? — питаю я саркастично.

— Гадаю, у малого були відбиті на всю голову батьки, через яких він і зник.

Не знаю, що й робити з думкою про можливу причетність Вільяма до вбивства дружини. Сумніваюся, що він і далі працював би на Джастіса, якби вважав, що той убив його сина. У спокійному бухгалтері ховається чоловік, який ледве стримує гнів. Упевнений — якби хтось відібрав найважливіше в його житті, він би це просто так не лишив.

— У вас є діти? — питає Корман.

— Ні.

Досі ніяково говорити на цю тему.

— Ну, ви, певно, можете припустити, що якби хтось скривдив ваше дитя, заради помсти ви б зробили все. Є лише одне «але»: відчуття провини. Якби ви розуміли, що самі в усьому винні, ви б гаяли час, бігаючи за власним хвостом, а провина пожирала б вас ізсередини. Вільям шукає пояснення всюди, крім одного місця, де шукати не хоче: у власних діях.

— Ви хочете сказати, що до цього причетні банди? — питаю я.

Корман киває.

— Це найімовірніша теорія.

— У такому разі дайте мені відповідь на одне запитання…

— Слухаю вас.

— Що, на хрін, сталося з Крістофером? Просто приплівши до справи наркозлочинність чи банди, ви її не розплутаєте. Факти лишаються фактами. Дитину викрали, і ми не знаємо хто.

Корман не реагує. Лиш підсовує стос папок сантиметрів із двадцять заввишки.

— Обирайте будь-яку.

Він висмикує випадкову папку і дістає поліційне фото молодика неприємної зовнішності з витатуйованою гранатою на обличчі.

— Як щодо Малого Дінала? На його рахунку принаймні три трупи, про які нам відомо. Крім того, він причетний щонайменше до десятка збройних нападів — звідси й аж до Лас-Вегаса.

Він дістає ще одну папку.

— Це Чімчі Парк. Милий хлопчина. Уб’є навіть вашу золоту рибку. А може, Джейсон Карвер? На одній вечірці він пристрелив двох десятиліток. Деякі з цих типів працюють на Джастіса. Інші — найманці. Убити Крістофера міг будь-хто з них.

— А тіло?

— Можливо, лежить на дні бочки з нафтою десь у Бейкерсфілді або попеліє у печі однієї з Джастісових автомайстерень. Є ймовірність, що від хлопчика не лишилося й атома. А може, Джастіс узагалі ні до чого. У нього чимало ворогів, які без вагань ударили б по найближчому оточенню. Я веду до того, що…

Я не даю йому договорити.

— Ви готові ховатися за тисячею відмазок, а насправді вам начхати. Все зрозуміло. Для вас справа закрита, дарма що не за документами. І нікого не покарано.

Я підсовую папки з потенційними підозрюваними до себе й роздивляюся обличчя.

— Ще одне запитання. Невже хоч хтось із цих джентльменів здається вам схожим на інтелектуального гіганта?

— Ясно, що ні. До чого ви хилите?

— Його велосипед знайшли далеко від дороги зі школи додому.

Корман знизує плечима.

— Перш ніж повідомили про його зникнення, минуло вісім годин. На той час малий міг бути вже в Анагаймі.

Я дістаю з кишені телефон і відкриваю фото Крістоферового велосипеда. Відколи я його вперше побачив, щось не давало мені спокою, та що саме — я зрозумів лише тепер.

— Погляньте.

Я підношу телефон до його обличчя.

— Велик. І що?

— Ви зняли відбитки?

— Зник не велосипед. Зникла дитина.

— Гаразд. Схоже на недбальство. Та справа ваша. Я просто вчений. Але погляньте ще раз.

Корман підводить на мене погляд.

— Що ще?

— Ви знайшли велосипед, але знаєте, чого не знайшли? Можливо, саме тому вам і слід було зняти відбитки.

— Ви випробовуєте моє терпіння.

— Велосипедний замок, — я вказую на свій телефон. — Немає велосипедного замка. Важко уявити, щоб дитина в Південному централі не мала на велосипеді замка.

Я збільшую зображення гачка під сидінням.

— Навіть подряпини від металевого ланцюга видно.

— Ну, я б не назвав це моментом прозріння. Ми ж не в кіно.

— Ні, це не прозріння. Це вказівка: ви, народ, абияк виконали свою роботу і викинули єдиний доказ, який мали під носом. Не знаю, чи здатен хоч хтось із підозрюваних, яких ви мені тут підсунули, розпланувати все наперед або приховати сліди, перемістивши велосипед. Можливо, я помиляюся. Та Крістофер — не свій батько і не Джастіс. Хлопець не заслуговував на таку долю.

— Гаразд, розумнику. Тобі явно подобається вказувати, як нам слід виконувати свою роботу. Я передбачав, що так воно й станеться.

Він кидає на стіл іще один стос папок.

— Чому б тобі не глянути сюди? Більше сотні зниклих дітей за останні десять років. Раджу повернутися з цими справами до Техасу і триматись якнайдалі від містера Бострома. Але обов’язково перекажи йому, що ми мали розмову.

Така відверта пропозиція свідчить про те, що вони пильно стежать за Джастісом та Вільямом і незабаром щось може виплисти на поверхню.

Я не сумніваюся в тому, що мені розповів детектив Корман. Але він бачить лише те, у що хоче вірити. А відбувається дещо значно більше. Але я поки не можу зрозуміти, що саме.

Маю для Вільяма кілька запитань, але спершу необхідно зібрати про нього трохи більше інформації.

Хто ж такий Вільям Бостром насправді? Скорботний батько чи банкір Пабло Ескобар з Південного централу?

Корман лишив мені чимало поживи для міркувань і, на диво, той стос папок із даними про зниклих безвісти дітей. Я розцінюю це лише як спробу показати, що він страшенно завантажена людина, й заздалегідь заготовлене виправдання на випадок якоїсь знахідки. Втім, після того що він мені розповів про Вільяма, на знахідки я не споді­ваюся.

Настав час самотужки зібрати інформацію про Бострома.

Я орендував авто й припаркувався оддалік від його будинку. Потім зателефонував йому й пояснив, що затримаюся ще на кілька годин.

Ставлячи експеримент, намагаєшся звести ефект спостерігача до мінімуму. Чи то підраховуючи популяцію вовків на Алясці, чи то перевіряючи, як фотон проходить крізь ґратки арсеніду галію, ви прагнутимете, аби суб’єкт поводився так, ніби вас немає поруч.

За двадцять хвилин Вільям виїжджає і прямує в протилежний бік.

Поки він їде до Комптона, я намагаюся триматися на відстані кварталу, аби лишатися непоміченим. Його перша зупинка — одна з пралень, про які згадував Корман.

Вільям проводить усередині близько п’ятнадцяти хвилин. Він нічого не заносить і не виносить.

За вісім хвилин ми зупиняємося біля іншої пральні. І знову він виходить за п’ятнадцять хвилин.

За дві години він відвідує ще десять пралень. Спостерігаючи, як Вільям блискавично відвідує всі ці заклади, я міркую, скільки з них працюють законно, а скільки, можливо, слугують прикриттям для відмивання грошей від торгівлі наркотиками. Дрібними купюрами й монетами, якими користуються у пральнях самообслуговування, навряд можна відмити двадцятки й сотні, за які купують наркотики.

Я припускаю, що він просто довільним чином перевіряє рахунки. Більшість пралень працюють лише з готівкою, тому нечесні працівники без проблем можуть красти з каси.