Телевізор знову світить на повну, його більше ніщо не затемнює.

Тут, серед заростів, є ще хтось.

Я рухаюся ще обережніше, намагаючись відрізнити шелест лис­тя навколо від звуку, з яким людина пробирається крізь кущі.

Намагаюсь триматися якнайнижче, то опускаю пістолет на рівень стегна, то знову підіймаю, повільно рухаючись до нас­тупного каменя. Під ногою щось хрустить. Я опускаю погляд і крізь окуляри нічного бачення бачу дитячу щелепу. Неподалік із землі стирчить кістка пальця, моторошно вказуючи на небо.

Ось підтвердження того, що вже відчув ніс: це сад смерті. Бозна, що тут може бути ще. Чого варта лиш колекція трофеїв у сараї. Вуха сіпаються від звуку скреготу по бетону. Він перемістився й наближається ззаду.

Він на своєму полі. Я ж просто сліпо рухаюсь до нього в пастку.

Зважую ризик вистрілити з пістолета, втім, одразу ж відкидаю цю дурнувату ідею. Шанси влучити в когось майже нульові. Цим кимось може бути дитина.

Дитина, нагадую я собі. Я не маю права на невдачу. Все це — заради хлопчика.

Я прямую далі, на світло. Чую, як щось рухається в моєму напрямку все ближче й ближче.

Я можу опуститися на землю, лягти й почекати, тримаючи пістолет напоготові…

Та ноги несуть мене вперед. Телевізор більшає, вже можна прочитати кількість очок, які набрало жабеня.

Кроки.

Я виразно чую позаду кроки.

Починаю бігти, перестрибую через кущ і опиняюся у дворику.

Дитини на дивані вже не видно, та над підлокітником стирчить нога в білій шкарпетці.

Шум за спиною гучнішає — немов дика тварина несеться крізь кущі.

Я забігаю в будинок, скидаю окуляри й зачиняю скляні двері. Перше, що я бачу, — своє яскраве відображення.

Притуляюся до скла й бачу, що там хтось стоїть. Високий, сильний. На краю дворика.

Замикаю двері й оббігаю диван. Хлопцеві на вигляд років дванадцять. Він відключився й лежить головою на по­душці.

Склянка з фіолетовим напоєм зникла.

Міцно стискаючи пістолет і нервово зиркаючи на задні двері, я відкриваю малому повіки. На мене дивляться жовті очі.

Його зіниці розширені.

Я ляскаю його по щоці.

— Прокидайся, — шепочу.

— Ми підемо дивитися на форт? — питає він крізь сон.

— Малий, краще тобі туди не ходити.

Я саджаю його й дістаю телефон. Дзвоню 911 і кажу операторові адресу, потім кладу апарат, лишаючись на лінії.

Ігнорую прохання диспетчера повідомити більше інформації, позаяк моя увага повністю зосереджена на скляних дверях.

Він там…

Що ти робитимеш тепер, Ойо? Малий у мене, я знайшов це місце.

Перетворишся на озвірілого монстра, як Джо Вік? Чи розчинишся в темряві?

Відповідь надходить, коли у скло влітає статуя.

На мене летять уламки. Я присідаю й захищаю дитину. Скульптура вдаряється об скляний столик і падає на підлогу.

Я висовую пістолет за диван і стріляю у темряву.

БАХ.

БАХ.

БАХ.

Визираю й бачу лиш верхівки недоглянутих рослин на тлі нічного неба.

Якби це був Джо Вік, я б хвилювався, що він зайде через парадні двері.

Але ні.

Цей абсолютно інший.

Іграшковий Майстер знає, коли тікати.

Здалеку чути звук сирен. Я чекаю, доки вони наблизяться, а тоді ховаю пістолет назад у кобуру.

Сьогодні він мені більше не знадобиться.

Я вже чотири години сиджу в камері тимчасового утримання, і ніхто досі не прийшов зі мною поговорити.

Копи на місці зробили свою роботу. До мене ставилися з належною підозріливістю, хлопця відвезли до лікарні. Потім я провів їх устеленим кістками садом і показав сарайчик жахів, який удруге виглядав іще страшніше.

Ойо, певно, злякався й почав зривати полиці зі стін.

Усюди валялися частини тіл і смерділо ядучими рідинами.

Одного копа вирвало. Я обачно тримався подалі від дверей.

Коли ми приїхали у відділок, я був без кайданків. Але біля входу нас чекав лейтенант.

Він сказав щось копу, який мене привіз, і мене зразу закували й доставили в цю камеру.

Хтось із кимось поговорив.

Тепер цікаво, хто зайде в ці двері першим.

Білл із пістолетом та глушником?

Жорстокий колишній в’язень, якого «випадково» підселили до мене в камеру?

Чи я, чорт забирай, уже зовсім параноїком стаю?

Зате я знаю, що Іграшковий Майстер Ойо в бігах і, скоріше за все, перемістився на іншу свою точку для вбивств. Інтуїція підказує, що вона поза межами США. Не певен, як далеко можу його переслідувати. Я ледве сюди дістався.

Дзвенять ключі, двері відчиняються. До кімнати заходить невисока жіночка років тридцяти п’яти, вбрана у чорний піджак та спідницю, і сідає навпроти. У неї темне волосся й орлині риси. В очах читається розум.

Двері зачиняються, і вона кладе на стіл переді мною папку.

— Докторе Крей, пройдімося по вашій історії.

— Я маю свідчити?

— Ні, — відповідає вона. — Я розповім вам вашу історію. Що ви маєте казати. Як знайшли будинок.

— Перепрошую? Здається, я вже це розповів.

Вона постукує нігтями по металевому столу і якусь мить мене оцінює.

— Докторе Крей, є два типи фактів. Ті, які можна довести, і ті, які не можна. Байдуже, що вам там здається.

Вона розгортає папку і роздивляється її вміст.

— Ви отримали від когось в Атланті анонімну наводку, яка привела вас до будинку містера Баска.

— Баска? Хто це такий?

Вона дістає з папки знімок і показує мені. Крім чорної шкіри, цей чоловік не має нічого спільного з Ойо.

— Це містер Баск. Це він убив людей, знайдених за адресою Світвотер-роуд, 437.

— Ні, не він. Хто це? Якийсь простак із ваших запасів?

— Його ім’я є на квитанції про оренду. Дитина вже підтвердила, що це він.

— Малий досі під кайфом від навару, яким його напоїв Ойо. Він вам хоч на Санта-Клауса вкаже. Чому ви захищаєте цього монстра?

— Ми не захищаємо. Якщо є третя сторона, про неї подбають.

Повірити не можу.

— Я знаю, що ви, народ, полюбляєте тупити, але повірити не можу, що ви захищаєте дітовбивцю. Я чогось не розумію?

До мене нарешті доходить.

— Ви захищаєте себе. Бляха. Я все зрозумів. У вас не було зачіпок, або ж ви шукали зовсім не там. Виявилося, що ви допомагали і сприяли вбивці-педофілу, а тепер намагаєтесь прикрити власні сраки.

Я роблю глибокий вдих. Нарешті переді мною повна картина.

— Це, чорт забирай, серйозно. Тут не відбудешся одним керівником управління, готовим кинутись на власний меч. Це місяцями обговорюватимуть у новинах, у Конгресі подаватимуться запити. Скорочення фінансування і все таке. Правда ж?

Вона не реагує.

— То ми розібралися з анонімним дзвінком?

Я хитаю головою.

— Ні. Не розібралися. Брехнею провали не виправити.

— Докторе Крей. У мене є копія підписаного вами документа, де ви погоджуєтеся, що ознайомлені з покараннями за розкриття секретних даних.

— Так. А ще там сказано про конституцію. Ще є закони про інформаторів. Шановна, так воно не працює.

— У такому разі ваші дії буде розцінено як загрозу інтересам Сполучених Штатів.

Я намагаюся підвести руки, але вони пристебнуті до столу.

— Слухайте. Не треба тут розмахувати прапором. Такі слова китайський уряд каже людям, перш ніж відправити їх до фургона для пересадки органів. Такі слова кажуть поганці зі значком.

Моя таємнича відвідувачка дивиться на годинник, іще раз постукує пальцями по столу й відповідає:

— Ми закінчили.

Підводиться, стукає у двері й виходить.

Я кричу крізь прочинені двері:

— Мені можна зробити телефонний дзвінок?

Двері зачиняються без відповіді.

За півгодини по мене приходять два поліціянти. Я намагаюся розпитати, коли мені дадуть змогу з кимось поговорити, але мене ігнорують.

Ми минаємо ряд заповнених камер і опиняємося в іншій секції, де є одна порожня.