«Вір­туальний тактичний театр воєнних дій» мав сучасне про­грамне забезпечення, здатне збирати дані про книжки з полиці потенційного терориста й повідомляти, чи не мають вони радикального змісту й чи не знаходили таких у інших підозрюваних. Однак чи вирізали з них сторінки, аби сховати одноразовий телефон, про який нам нічого не відомо, — воно не сповіщало.

Усім тут, здається, досить весело. Біркетт дивиться на Кавано, чекаючи, що ж він скаже.

Він підсовує мені конверт із написом «Таємно».

— Французи з Генерального директорату внутрішньої безпеки надіслали. Гадаю, тобі варто знати, що ти зробив.

Я обережно витягаю фотографії, очікуючи побачити наслідки удару в Ємені, але бачу заповнений футбольний стадіон. Сотню людей обведено колом.

— Це радіус вибуху бомби, яку ми знайшли в Ніцці. Її було вшито в куртку колеги Йосефа Аміра. Він мав квитки на цю гру, ось у цей сектор. Фото зроблене минулого вечора, після рейду на його квартиру.

Я роздивляюсь обличчя колег і раптом уявляю альтернативний перебіг подій: читаю про трагедію, на кілька секунд відчуваю щось типу провини й переходжу до іншої статті, від якої стане краще… Модель поведінки, про яку я дізнався від Керрі Сандерс.

Кладу фото назад.

— А що з Єменом?

— Перепрошую? — каже Кавано.

Я помічаю, як напружується Парк. Йому не подобається, коли я лізу сперечатися, втім, він чудово розуміє: мені достатньо одного слова, щоб отримати власну лабораторію й бюджет.

— У новинах повідомляли про єменський удар. Загинуло кілька ватажків ІДІЛ, члени їхніх сімей та прислуга.

— Там більше року триває громадянська війна. Таке трапляється постійно. Не впевнений, що розумію, до чого ти ведеш.

— Стріляли не їхні військові чи повстанці. Було залучено французів чи американців.

Кавано повертається до Парка й Сандерс.

— Можете лишити нас із доктором Креєм на хвилинку самих?

Вони ніяково виходять із кімнати. Парк кидає на мене розлючений погляд: через мене його щойно випхали з власної зали засідань.

Кавано чекає, доки зачиняться двері.

— Докторе Крей, я навіть не здогадуюсь, як працює ваш мозок, але біда в тім, що, дивлячись на світ із вежі зі слонової кістки, неможливо зрозуміти, як усе влаштовано внизу.

Я б із ним погодився, та не хочу втручатися.

— Чи пов’язаний цей удар із нашим учорашнім відкриттям? Не знаю. Зате знаю, що правила гри відрізняються від тих, до яких ви звикли. Якщо вони спробують перемістити конфлікт на нашу територію, ми не можемо просто перебити нещасних виродків, яких надсилатимуть робити брудну роботу. Ми маємо знайти керівників та ідеологів. Знайти, а не вистежувати тижнями чи місяцями. Реакція має бути миттєвою.

— То в таких ми і влучили? А як щодо жінки?

— Жінки?

— Тієї, яку показують по всіх арабських новинах. Жінки, світлину якої я знайшов на холодильнику Йосефа.

Кавано киває.

— Тієї? Цивільної? Я молюся за неї. Я молюся за всіх дітей, які постраждали від наших бомб. Хотілося б, аби все було інакше.

Він вказує пальцем на фотографію натовпу на стадіоні.

— Сто людей вижило. Півдесятка померло. Самі порахуйте.

Бог свідок, я старався. Як порівняти те, що знаєш, із тим, що тобі невідомо? Ніяк. Усе зводиться до статистики, якій вирішуєш вірити.

— Докторе Крей, я був би радий відшукати альтернативу. Я запропонував вам бюджет. І навіть передав вашу ідею про ген тероризму куди слід. У нашій мерилендській лабораторії над цим уже працюють.

— Ген тероризму? — зриваюсь я. — Це ще що за маячня?

— Ви про це якось згадували. Генетичні фактори ризику, які призводять до радикалізації. Самі ви не захотіли цим займатися, тож знайшлася команда людей, готових попрацювати над профілем та польовим набором.

Я напружуюсь, але голос тримаю під контролем.

— Дурниці. Ми навіть не знаємо, чи є там якийсь взаємозв’язок. А якби й був, невідомо, активний той ген чи ні. Є мільйони інших чинників. Не можна криміналізувати цілу групу людей, просто відштовхуючись від їхнього генотипу.

— За більшість смертей, пов’язаних із тероризмом, відповідають прихильники релігії, яку сповідує п‘ята частина населення планети. Це просто збіг?

— А чиказькі вбивства — причина подвоєння кількості вбивств у США за останній рік. Як гадаєте, проблема в їхній місцевій піці чи в тім, що там просто хріново жити?

Кавано не втримується й сміється.

— Ох цей ваш мозок. Я певен, ви просто вигадали порівняння — і ось тобі маєш. Нам треба більше такого. Я тут, щоб привітати вас, адже ви врятували сотню життів. Маєте кращий спосіб порятунку — давайте втілимо його в реальність. Нещодавно ви згадували про нову версію штучного інтелекту, який використовували, щоби зловити вбивцю-ґризлі. Як там вона зветься? «Предокс»? Хотілося б із нею попрацювати. Є прогрес?

— Ні. Я зіштовхнувся з технічними проблемами і, прийшовши до вас, припинив розробку.

— Дуже шкода, — відповідає він. — Якби для полювання на терористів ви могли робити те, що й для моделювання поведінки серійних убивць, наш світ став би значно ліпшим.

Я б теж цього хотів, але все частіше опиняюся в такій непроглядній темряві, що навіть власного морального компаса не бачу, а про його стрілку годі й казати. Одна справа — упіймати терориста, перш ніж він підірве натовп мирних жителів. Інша — знати, що твоїм успіхом виправдають напад на людину, яка може бути безневинною. Ось чому я боюсь уявляти, що такі добродії, як Кавано, зробили б з інструментом, здатним викривати потенційних поганців.

— Просто подумайте про мою пропозицію, — каже Кавано. — Чи принаймні про те, щоб повернутися до викладання.

— В університеті?

— Ні. Я про тренування військових та агентів розвідки. Можливо, вдасться комусь передати дещицю вашого розуму.

— Я подумаю.

Він і гадки не має, як спокусливо для мене звучить можливість отримати власну лабораторію чи знову взятися викладати.

А може, й має. Чим би мені довелося пожертвувати? Про що я мав би собі брехати?

Варто впіймати одного з найпродуктивніших серійних убивць усіх часів, як у житті починаються несподівані повороти. Спочатку правоохоронці, які навіть не вірили в існування убивці, несподівано створюють абсолютно нову легенду про те, як вистежували його та ледве не впіймали. Гаразд, нехай розповідають ЗМІ, що їхні оперативники працювали й були за крок від арешту.

А я з крикуна у пустелі перетворився на квазізнаменитість і отримую більше запитів, ніж фізично міг би розглянути.

Моя пошта завалена теоріями змови й повідомленнями про зниклих безвісти від їхніх сімей. Раз на кілька тижнів якийсь пришелепок обов’язково пише, що це він — справжній убивця-­ґризлі, й обіцяє скоро до мене навідатися.

Я пересилаю такі листи до ФБР і всюди, куди їду, пред’являю свій дозвіл на приховане носіння зброї.

Серед шуму чується безліч відчайдушних голосів — це люди, які втратили близьких і не мають до кого звернутися. Матері зниклих дітей, чоловіки дружин, які так і не повернулися додому, і всі, хто пережив інші втрати, які тільки можна собі уявити.

Раніше я відповідав майже на кожен лист, ділився посиланнями на національну організацію зниклих безвісти та відповідні правоохоронні канали.

Але одного дня покинув це діло. Намагаючись відповісти всім, я гаяв цілі години, і на решту справ часу майже не лишалося.

Проблема в тім, що кожен вважає свій випадок особливим. Немов шанувальники, які переслідують знаменитостей, намагаючись узяти автограф, вони переконані, що їхня ситуація унікальна. Вони уявляють, що кумиру зустріч видасться такою ж особливою, як їм самим.

Будь-якої миті в США набереться дев’яносто тисяч зниклих безвісти — і це лише зареєстровані випадки. Після «убивств ґризлі» ми виявили категорію, якою раніше нехтували: зниклі особи, про яких ніхто не заявляє. Тому справжня кількість жертв Джо Віка може перевищувати сотню.