Середнього віку, лисий, з густими чорними вусами, помережаними сивиною, одягнений у чорну теніску поліційного управління Лос-Анджелеса. З одного боку на ремені значок, з іншого — пістолет. Цей чоловік — справжнісінька квінтесенція копа.

На мить я задумуюся, чи не за цими критеріями до академії приймають новобранців.

— Знайшли, що шукали, містере Крей?

Раніше під час таких зустрічей я поводився значно гірше. Та це було до лісу. Я не кажу, що став ідеальним співрозмовником, та все ж навчився не стояти роззявивши рота.

Відповідаю йому широкою усмішкою і простягаю руку.

— Вітаю.

Він інстинктивно її тисне. У його поведінці я помічаю незначну зміну. Очі досі зосереджені на мені, але тепер намагаються прочитати, а не диктують, як слід поводитись.

— Перепрошую, як, кажете, вас звуть? — я вдаю, ніби ми друзі. — Ми не зустрічалися в Сан-Дієго на антитерористичній конференції?

Так я сигналізую, що ми працюємо в одній сфері.

— Ви слухали мою лекцію? — тепер я даю зрозуміти, що я рівня йому — якщо не вищий за нього.

Він повертає собі самовладання.

— Ні, ми ніколи не зустрічалися. — маленька пауза. — І вам це відомо.

Мої навички соціалізації вичерпано, лишається останній варіант. Слід з’ясувати справжню мету цієї зустрічі. Доведеться бути доктором Тео Креєм.

— Що ж до вашого запитання — ні. Я не знайшов, що шукав. А що тут шукаєте ви?

Він трохи пом’якшує тон.

— Хотілося з вами поговорити. Мій кабінет через дорогу. Не проти прогулятися?

— Мені треба буде адвокат для цієї розмови?

— А ви без адвоката зазвичай узагалі з людьми не спілкуєтеся?

— Враховуючи те, що сталося минулого разу, коли офіцер поліції раптом запросив мене на розмову, — адвокат мені б не завадив.

— Розумію. Скажу прямо: проблем у вас немає. Я лиш хочу допомогти вам їх уникнути.

— Звучить лиховісно.

— Повірте, я не маю жодних лихих намірів.

Зі свого небагатого досвіду перебування під пильним оком правоохоронних органів я дізнався, що більшість копів — хороші люди, які займаються неймовірно складною роботою. Навіть ті козли, з якими мені доводилося мати справу, до кожного ставилися з підозрою. На жаль, саме в мені вони вбачали загрозу.

А ще завдяки детективу Ґленну, який пожертвував собою заради мене й Джилліан, я дізнався, що справді хороші копи працюють на двох рівнях.

Мов актор, що цитує Шекспіра в тисячний раз і, стоячи на сцені, думає, чим би поласувати на обід, або хірург, що може зашивати вас, ширяючи думками ген далеко, на зелених полях для гольфу, вмілий поліціянт може ставити запитання, підштовхувати до розмови і при цьому майстерно вами маніпулювати. Він не обов’язково шукає крихітну зачіп­ку чи якусь невідповідність. Часто він просто хоче краще вас зрозуміти, з'ясувати, чи ви щось приховуєте, і дізнатись, як саме ви це робите.

Немов учені, вони збирають елементи даних. Запитують те, що їм заздалегідь відомо. Ставлять незручні запитання. Дають вам можливість підбрехнути, аби зрозуміти, як узагалі ви брешете.

Ось чому при розмові з поліціянтом адвокати зав­жди радять мовчати. Якщо пощастить, це ваша перша й остання розмова з копом. Єдина розмова у форматі «хороший хлопець / поганий хлопець». А от копи займаються цим щодня. Вони мали справу з тисячами брехунів і чули тисячі вигадок. І ваша — не спрацює. Ніхто не скаже, що вашу маячню викрито: вам дадуть говорити далі. Ви збрешете знову й знов. І доки ви вважатимете себе найпереконливішим сучим сином на планеті, вони уважно все занотовуватимуть. Їм треба, щоб ви повірили, ніби вийшли сухими з води, або щоб запанікували, повністю себе викривши. Залежить від того, наскільки добре вас вдається читати.

Ідучи до його офісу, я раптом усвідомлюю те, що мало бути очевидним, тільки-но цей поліціянт мене зупинив. Це детектив Корман. Той, хто написав рапорти.

Я здивований, адже жінка з архіву навряд чи стала б йому телефонувати й розказувати, що якийсь тип порпається у справі майже десятирічної давнини.

Корман знав про мій візит іще до того, як я сюди зайшов. Мабуть, навіть до того, як я вирішив сюди зайти. І це не дає мені спокою.

Корман ставить переді мною пляшку води, кидає на довгий стіл стос папок і сідає навпроти. За скляною стіною поліціянти у формі й цивільному займаються своїми справами, розмовляють по телефону, набирають щось на комп’ютерах, доки штатні працівники походжають від кабінки до кабінки, доставляючи повідомлення й ліниво заводячи пустопорожні балачки. Приберіть уніформу, і матимете звичайнісінький офіс із підвищеною концентрацією вусів і м’язистих рук.

— Випадок у Монтані. Я про нього читав. Схоже, справжнє пекло, — каже Корман.

— Так, — сухо відповідаю я.

— Що вам відомо про Вільяма Бострома? — питає він, готуючись розповісти те, чого я не знаю.

— Нещасний батько, вдівець і бухгалтер. Приємний чолов’яга.

— Так, Вільям такий. Більшість із них такі.

— Із них?

— Вільям не розповідав вам про свого найбільшого клієнта?

— Про роботу ми не говорили, — відповідаю я.

— Його найбільший клієнт — чоловік на ім’я Джастіс Метіс. Тримає десяток пралень по Лос-Анджелесу, три точки обміну чеків і кілька центрів продажу вживаних автомобілів.

— Схоже, успішний бізнесмен, — відповідаю я, не заводячи розмови про те, що один бухгалтер би з цим усім не дав ради.

— О, так. Але колись Джастіс був відомий під іншим ім’ям. Його називали Вбивчий Майстер. Він керував гілкою «Моторошних»[6], що називалась «Дев’яносто дев’ять». Рівно стільки членів конкурентної банди вони нібито вбили, коли ватажків «Моторошних» і «Кривавих» запроторили до в’язниці й почалася боротьба за контроль над вулицями.

— Найсмішніше те, що хоч Джастіс і виріс неподалік, родом він зовсім не звідси. Його батько був юристом. Він навчався в Університеті Південної Каліфорнії, грав за університетську команду і був трохи розумнішим за більшість тих клоунів. Він умів поводитись по-вуличному, а думати як бізнесмен.

Замість давати гроші друзякам-головорізам, він підшукав трохи освіченішу компанію, хлопців без кримінального минулого, і вклав через них гроші у нерухомість і бізнес — абсолютно не привертаючи уваги.

— До чого ви хилите? — питаю я.

— Вільям — шахрай, який працює на іншого шахрая. На небезпечну людину, на вбивцю.

— То чому його не заарештують?

Тепер стає трохи зрозуміліше, навіщо Бострому замкнений кабінет і запечатані шафки. І все ж…

— Ну, це не мій відділ. Такі речі потребують часу.

Підозрюю, причиною нашої розмови стало те, що за Вільямом стежать і хтось накопав інформації про його білого немісцевого гостя.

— Усе це… неприємно, та насправді мені байдуже, чим він заробляє на життя і на кого працює. Я приїхав допомогти дізнатися, що сталося з його сином.

— Так.

Корман дістає зі стосу паперів конверт і підсовує до мене.

Востаннє, коли коп так робив, у конверті лежали знімки тіла.

— Хто жертва? — питаю я, не торкаючись конверта.

Корман киває, злегка всміхнувшись.

— Не вперше маєте справу з поліцією. Це дружина Вільяма. Він розповідав, як вона померла?

Чекає, доки я відповім або ж відкрию конверт.

Я намагаюся бути поміркованим, та з моєю допитливістю шансів, що конверт так і лишиться лежати на столі, просто немає. Я виймаю фотографію і одразу ж про це шкодую. Знімок молодої чорношкірої жінки, яка лежить на боці в калюжі крові, з кульовими отворами в голові й тулубі.

— Це сталося за рік до зникнення Крістофера. Знімок було зроблено в підсобці лінвудської клінінгової компанії, яка насправді слугувала бухгалтерією. Газети охрестили цей випадок пограбуванням конкурентної банди.

— А ви що думаєте? — питаю я, клюнувши на приманку.

— Бухгалтерія точно належала Джастісу. Проте, за однією з наших теорій, саме він і замовив напад, унаслідок якого було вбито трьох людей.