Повз нас проїздить машина, і я переводжу погляд. На якусь мить мене засліплюють фари.

— Трясця. Втекла.

З появою автівки єнотиха зникла.

— Спробуймо знову? Підкинемо ще картоплі? Чи, може, купити малим «Хеппі Міл»?

З останніми словами його голос м’якшає. Певно, через болісний спалах спогаду.

— Ні. Двічі вона не бігатиме. Різниця між твариною — наприклад, єнотом — та рибою полягає в тому, що за кілька хвилин риба повернеться до того ж гачка. І повертатиметься знову, доки її не впіймають. Єнот обережніший.

— Та ви ходячий канал «Дискавері».

— Чесно кажучи, мені пропонували там вести телепередачу на тему біології та серійних убивць, — відповідаю я.

— І що?

— Я ввічливо порадив їм забиратися під три чорти.

— Пропонували більше грошей?

— Ні…

Я помічаю дещо на краю тротуару.

— Почекайте тут, — кажу, вискакуючи з автомобіля.

Я зауважив невеличку прогалину між бордюром і дорогою, щось типу дощоприймача. Для Лос-Анджелеса це рідкість.

Присідаю і свічу ліхтарем. На мене витріщаються три пари яскравих очей і шипить мамця-єнотиха.

Сімейство сидить на купі сухої трави та гілок і на чомусь схожому на стегнову кістку.

Не хочеться виселяти спрацьовану матір-одиначку, та цього вимагають обставини. Я дістаю з кишені водяний пістолет, лишаю їй місце для втечі і бризкаю в морду.

Вона вискакує зі свого кубла, малеча біжить слідом. Усі перетинають вулицю, прямуючи до чергового безпечного сховку.

Коли я знову оглядаю водостік, на мене зиркає пара оченят. Я повертаюся й бачу, як мати визирає з нової місцини, порахувавши і зрозумівши, що когось бракує.

На її щастя, я прихопив пару зварювальних рукавиць. Нахиляюся, хапаю малого й відношу до матері. Єнотеня мчить у кущі, й щаслива родина гуртом утікає.

Родичів того, що лишилося в сухому дощоприймачі, щасливими, мабуть, не назвеш.

Вільям підігнав машину, аби прикрити мене від поліціянта. Я збираю вміст кубла у великі білі відра з-під фарби, які саме для цього й прихопив.

Доводиться тягнути руку до самого низу, аби зібрати якнайбільше. Навіть маленька четверта дистальна фаланга, кінчик мізинця, може містити ДНК жертви. А коли ще й ніготь на місці, можна дізнатися щось про вбивцю — якщо його цим нігтем подряпали.

Я особливо не роздивляюся, що кладу у відра. Надто зосереджений на тому, щоб поліціянт не підійшов і не почав розпитувати.

Як мені відомо, технічно я закон не порушую. Але коли виявиться, що я забрав у них важливі докази, мої дії можуть інтерпретувати інакше.

Самі, чорт забирай, винні, що я не вірю їхньому підходу. Огорожі можуть щось значити для людей, та для моїх приятелів-єнотів і песика місіс Ґрін це лиш ілюзорні конструкції.

Те, що Іграшковий Майстер убивав жертв на своєму подвір’ї, не означає, що всі вони залишились у його межах.

Безпринципний посмітюх, який мусить годувати молодняк усім, що тільки зможе знайти, не має почуттів до кісток та гнилої плоті людської дитини.

Вільям запропонував провести аналізи в нього, та мене не полишала думка про податківців чи службовців Управління боротьби з наркотиками, які можуть увірватися в будинок. Не хотілося б, аби під час рейду вони зустріли мене зі збільшувальним склом в одній руці й дитячим черепом в іншій.

Тому я вирішив орендувати апартаменти в LAX Marriott. Готельний номер — не ідеальне місце для судово-медичної експертизи, та в мене вже був досвід облаштування собі чистого приміщення в полі, і я сподівався, що зможу витягти те, що треба, не зіпсувавши зразки.

На випадок, якщо покоївка вирішить проігнорувати табличку «Не турбувати», поруч зі своїми зразками я повісив у номері ще одну: «Реквізит: не чіпати».

У місті, де вигадали CSI та NCIS[16] і зробили гнилу плоть убитих жертв буденним матеріалом лабораторій, таке виправдання буде цілком прийнятним.

Спершу я мав висипати вміст відер на клейонку, яку натягнув над столом, і розкласти його в підписані подвійні поліетиленові пакети.

Якщо знайдуться інші кістки, крім тієї стегнової, яку я встиг помітити, хотілося б, аби медичний експерт розумів, звідки що взялося, коли я віддам йому матеріал (звісно, анонімно).

По черзі дістаючи знахідки з відра, я споліскував їх у раковині очищеною водою і просіював бруд і землю, шукаючи нігті та крихітні вушні кісточки.

Зрозумівши, що процес украй тривалий та стомливий, Вільям поїхав додому. Коли я пояснював, як вивести розташування стічних труб із карти ґрунтів, він іще вдавав зацікавленість. Втратив я його, щойно завівся про віднаходження старих струмків і озер у кардинально зміненому ландшафті.

До третьої години ночі я ідентифікував усі окремі кістки з дощоприймача. Їх виявилось одинадцять. Майже всі — пальці.

Здається, матері-єнотисі вдалося вкрасти дитячу руку або ж, можливо, кілька різних пальців.

Була там іще стегнова кістка, а також кілька фрагментів гомілки й ліктьової кістки, хоча щодо останніх я не зовсім певен.

Сфотографувавши все на цифровий фотоапарат, за яким теоретично на мене не вийдуть, я почав екстракцію.

За допомогою дрібного ювелірного свердла і спеціального полімерного ущільнювача, аби не допустити забруднення киснем, узяв по три зразки кожного фрагмента, лишивши достатньо матеріалу, аби медичний експерт міг отримати його з іншої частини кістки.

Глибоко в душі хотілося розіграти Санджея — додати зразки ДНК із секвенції неандертальця в желатин і замінити ним десь кістковий мозок.

Розум підказував, що це найгірша ідея з усіх можливих. Я вирішив, що на сьогодні досить.

Я поклав свої контрольні зразки в холодильник з льодом, а решту спакував у термопакет. Затим зателефонував до кур’єрської служби, що спеціалізується на доставці цінних паперів, криміналістичної інформації, яку використовують розвідувальні органи, та накопичувачів із надто важливими даними, аби надсилати їх через інтернет чи звичайними службами на кшталт FedEx або UPS.

У вестибюлі мене зустрів чоловік середнього віку в костюмі зі шкіряною сумкою на плечі, і я передав йому пакунок.

За сім годин зразки опиняться в лабораторії у Вірджинії, і до кінця дня я отримаю результати. На щастя, я кілька разів став у пригоді власнику лабораторії, тож платити не доведеться. Аналізи там коштують стільки, що за ці гроші можна клонувати динозавра. Якщо поліція Лос-Анджелеса виступить із обвинуваченням, я попрошу рахунок і розмахуватиму ним у судді перед носом.

Результати аналізу ДНК не скажуть мені майже нічого такого, про що не дізналися б поліціянти. Втім, у нас є кілька особ­ливих тестів, що показують активні гени, а також виявляють метилювання й певні інші способи вираження ДНК. Усе, щоб отримати точніші дані про зовнішність жертв. Власне, це й була одна з головних причин існування лабораторії.

Старі добрі ланцюги ДНК можуть щось сказати про зовнішність, але є ще півдесятка факторів, які впливають на вираження генів. Коротше кажучи, більшість коду — це внутрішні дорожні інструкції, але деякі елементи ведуть і на поверхню.

Я вирішую трохи подрімати, доки мозок не встиг вигадати чергову неймовірну ідею, через яку мене запроторять до федеральної в’язниці й заборонять на гарматний постріл наближатися до мікроскопа.

Я так стомився, що, поринаючи в сон, навіть не помічаю запаху смерті.

До того, як відкрили ДНК — молекулу, що слугує основним носієм генетичної інформації й самого життя, — спадковість була для біологів найбільшою таємницею. Від Дарвінових зябликів до Менделевих горошин ми припускали, що передачу батьківських рис дітям контролює якась невидима сила. Придивляючись, не бачили ніякої містичної сили, що диктувала свої умови, й дедалі більше усвідомлювали, що спадковість математична і часто дуже передбачувана.