Повертаюся до ґрат і застібаю наручники, ніби й не відмикав їх ключем, який тримаю при собі, відколи мене мало не вбив Джо Вік.

Поліціянти заходять лише через десять хвилин. Не знаю, так задумано, чи офіцери тут зав­жди погано працюють.

Голений підняв голову з підлоги і спирається на лавку в дальньому кінці камери.

Охоронці відмикають двері й підбігають до стриженого.

Один із них звертається до мене.

— Що трапилось?

— Він напав на того, іншого. Але програв.

Крізь натовп поліціянтів проштовхується літній чоловік у костюмі. Він підходить до мене.

— Хто ви?

— Тео Крей, — відповідаю я.

— Той, що знайшов будинок із трупами?

— Так.

— Що ви, на біса, тут робите?

Я лиш хитаю головою.

— Трапилася плутанина, — каже поліціянт. — Ми гадали, що на нього є ордер, а ордера не було.

— Тому ви зачинили його в камері з цими тваринами?

— Вибачте, — каже офіцер.

Чоловік у костюмі тягнеться мені за спину й відмикає наручники. На кінчиках пальців лишається кров, яку він витирає об чорні брюки.

— Сюди, докторе Крей, — каже він. — Обережно, тут кров.

Два парамедики намагаються зупинити кров, що хлище стриженому з ока.

Здається, я мав би відчути якесь каяття. Але зараз мені просто хочеться, щоб на його місці був Ойо.

Чоловік у костюмі обережно бере мене за руку.

— Мені дуже шкода, що вам довелося це побачити, докторе Крей. Прийміть мої вибачення. Зазвичай у нас у в’язниці нічого такого не трапляється.

Я озираюся на голеного. Парамедик накладає на його закривавлену скроню бинт. За нього можна не перейматися.

Ненадійний свідок для них — ненадійний свідок для мене.

Тепер слід переконатися, що наступний удар я зроблю до того, як той, хто за цим стоїть, знову до мене добереться.

Коли я повертаюся в номер, на годиннику вже майже четверта ранку. Останні кілька годин я викладав усе, що знаю. Плутано пояснив, яким чином вдалося отримати відбитки Ойо на ручці дверей офісу міністерства нацбезпеки, та поліціянтів, здається, це мало цікавило. Загалом я спілкувався з двома детективами з департаменту шерифа округу Даґлас, з агентом ФБР із Атланти, а також із агентом бюро розслідувань штату Джорджія. Усе це записували на диктофон.

Мені ставили запитання, досі намагаючись зрозуміти, що, на біса, сталося в будинку на Світвотер-роуд. Протягом нашої розмови час від часу заходили поліціянти й передавали записки.

Якоїсь миті я запитав:

— Скільки вже нарахували тіл?

Фактично криміналістичне дослідження ще не розпочалося, але серйозність ситуації мали оцінити якнайшвидше.

Шериф Арт Дуейн, чоловік у костюмі, який витягнув мене з камери, відповів:

— Чотирнадцять, і це лише ті, що стирчать із землі.

Один із детективів запитав, чи чув я колись про щось схоже. Як Ойо вдалося скоїти стільки вбивств під пильним оком байдужого уряду.

Спершу я хотів відповісти «ні», а тоді пригадав історію Андрєя Чикатила, Ростовського Різника. Він понад двадцять років активно діяв у Радянському Союзі, позаяк комуністична партія не вірила, що таке можливо. Нагорі вважали, що серійні вбивці — симптом відсталих суспільств, таких як американське, і, звісно ж, ніколи б не запідозрили одного зі своїх членів партії.

У випадку з Ойо його наглядачі не могли усвідомити, що дозволили монстру вільно ґвалтувати і вбивати. Тепер вони настільки відчайдушно намагаються це приховати, що спробували вбити мене. Або принаймні заткнути мені рота. Не знаю, чи планував стрижений убивати. Може, просто мав покалічити як попередження. Можливо, в його плани не входили такі серйозні травми, які він отримав від мене.

Я радий, що усвідомлюю це зараз, а не тоді, бо інакше б завагався й сидів би зі складеною щелепою, а Таємнича Жінка в кутку казала б, що так трапляється з тими, хто відмовляється співпрацювати.

Пішла вона. Пішли вони всі. І стрижений — пішов він до біса.

Я мав повне право розтрощити йому череп.

Цей кипучий гнів не дає мені заснути, і я сиджу у своєму готельному номері спиною до стіни, обличчям до дверей.

Я навіть подушки поклав під простирадла, якщо Трухляк Білл раптом вирішить прокрастися й пристрелити мене. Я на дев’яносто дев’ять відсотків упевнений, що тепер цього не станеться. Я вже розповів місцевим правоохоронцям усе, що їм треба знати. Полюючи на мене, вони лиш зроб­лять мою історію правдоподібнішою. А я не згадав у ній ані про Трухляка Білла, ані про Таємничу Жінку, ані про стриженого. Змовчав, бо через такі деталі виглядав би ідіотом.

Я намагаюся зосередитись на головному й лютую, бо вони нахабно вдираються в моє життя, а Ойо досі на волі.

Він у бігах, і сумніваюся, що вони йому допомагають. А якщо й так, то, скоріше за все, готують пастку. Але він надто розумний, щоб у неї втрапити.

У нього точно був план на випадок, якщо все піде шкереберть. Частиною цього плану був виїзд із країни. Може, саме зараз він і виїжджає?

Я надав копам, які приїхали до будинку на Світвотер-роуд, його опис. Найімовірніше, за кілька годин його розіслали кожному офіцеру в штаті.

Люди в бігах зазвичай тікають якнайдалі або знаходять місце, де можна перечекати.

Якщо розсадник був єдиним безпечним сховком Ойо в Атланті — куди ще він подався б, якби довелося імпровізувати? Якби він заселився в мотель, його б уже спіймали.

Чи є в нього поплічник у цьому регіоні, до якого він би міг податися? Асистент міс Вайолет, Роберт, його боявся, і сумніваюся, що він повернувся б до своєї церкви.

То куди ще?

Можливо, у мене вже є відповідь…

Я відкриваю мапу, яку сформував за даними маячка. Один будинок я позначив як місце вбивств, та, можливо, туди б він поїхав, якби хотів на декілька днів залягти на дно.

Це будинок у затишному передмісті, який належить корпоративному адвокатові. Не думаю, що той охоче ховав би в себе втікача, та хіба є для африканського воєнного злочинця у розшуку щось краще, аніж будинок у багатому білому районі?

Я під’їжджаю до будинку на орендованому авто й вилажу, абсолютно нічим не переймаючись і тримаючи в руці пакунок, ніби я зі служби доставки.

Люди їдуть на роботу, з під’їзних доріжок виринають автомобілі.

На дорозі, біля поштової скриньки, припаркований «Мерседес». Це дивно, якщо врахувати, скільки біля особняка вільного місця.

Будинок із сірого каменю на вершині невеличкого зеленого пагорба, найімовірніше, був зразком, який забудовник демонстрував потенційним покупцям ділянок у районі.

Я підіймаюся сходами і стукаю. Крізь віконце у дверях видно килимок, сходи і світло, що лине крізь скляні двері з іншого боку.

Ніхто не відповідає.

Може, це лише передчуття, та я не готовий усе покинути й попросити копів перевірити будинок. Можливо, так слід було вчинити з самого початку, але тепер я вже в режимі мисливця.

Спускаюся й зазираю у віконце дверей гаража.

Усередині стоять універсал «Вольво» й темно-синя «Тойота Королла» з тонованим склом.

Одній з них точно тут не місце.

Я помічаю ще дещо підозріле — великий пакет корму для собак.

Три машини, а песик — єдиний, хто пішов на роботу?

Знову повертаюся до парадних дверей і натискаю кнопку дзвінка.

Я чудово розумію, що він не відповість. Скоріше за все, думає, що я коп. Перевіряю, чи є хтось удома.

Ще раз заглядаю у дверне віконце й помічаю на сходах те, що цілком може виявитися кров’ю. У будинку бездоганна чис­тота, тому, найімовірніше, це справді кров.

Її небагато. Не схоже, щоб Ойо прострілив господарю мізки, коли той відчинив.

Можливо, Ойо зв’язав їх із дружиною в спальні на випадок, якщо знадобляться заручники. Я б зробив саме так.

Вибивати двері — не варіант, тому мені потрібен інший план.

Я обмірковую ідею зателефонувати до пожежної частини і глянути, що станеться, якщо пожежники приїдуть до сусідського будинку. А тоді усвідомлюю, що Ойо з тих, хто, перш ніж покинути вечірку, обов’язково вб’є заручників.