Я не фахівець із людського мозку й тим паче — з процедур, за якими детективи ловлять злочинців. Я вчений — із гнучкими межами, та все ж учений. І я звик, що зразки переді мною розкривають усю правду. Звісно, може трапитися мураха, яка маскується під павука чи навіть під листок. Та мураха не намагається надурити мене особисто.

А от Іграшковий Майстер — розумний незалежний агент, здатний змінювати поведінку поза своїм генетичним кодом і непередбачувано пристосовуватися до середовища.

Профайлери в ФБР мають тисячі справ, на які можуть спиратися. Можуть, скажімо, пов’язати вид ножової рани і одержимість жіночим взуттям. Моє ж дослідження поки базувалося лиш на тому, що я можу вписати в кола Ейлера й додати до електронної таблиці.

Сумна правда про більшість розслідувань серійних убивств полягає в тому, що їх навіть не розпочинають, доки убивця не сягне піку, чи навіть гірше — після початку розслідування доводиться чекати на нові тіла.

Мені б цього дуже не хотілося.

Сидячи на краю ліжка, я обмірковую дещицю фактів, які маю у своєму розпорядженні, та бажання упіймати Іграшкового Майстра, доки він уб’є знов. Доведеться виходити за межі логічної зони комфорту.

З Артісового опису зовнішності та згадки про немісцевий акцент починає вимальовуватися профіль цього чоловіка, але я не дуже ним задоволений. Його розум — для мене загадка.

Я живу у світі науки та передбачень, які можна перевірити. Він — у царині магії.

А правила магії передбачити годі.

Я сиджу в глибині аудиторії і слухаю професорку Міріам, тендітну чорношкіру жінку з коротким сивим волоссям. Її потужний голос розливається залою, а студенти слухняно занотовують і час від часу питають щось дотичне до теми — поширення п’ятдесятництва.

Я з насолодою слухаю, як вона розповідає про свій польовий досвід відвідування церков у Фінляндії, Бразилії та інших місцях. Це науковиця мого типу — вона виходить за межі кампусу.

Після закінчення заняття її пронизливі очі помічають мене, і вона киває на стіл попереду.

— Тео? Спускайтеся сюди.

Я чекаю, доки викладачка відповість на запитання пооди­ноких студентів, і зауважую, що вона запрошує їх у гості. Як я розумію, у себе на подвір’ї вона щотижня влаштовує пікнік, де відповідає на запитання й дає ще одну можливість взаємодії.

Коли ми лишаємось наодинці, вона запрошує мене до свого столу, і я сідаю навпроти.

— По-перше, я постійно повторюю, що нічого не тямлю в серійних убивцях, та ваш електронний лист був надзвичайно ввічливим.

— Дякую, професорко, — відповідаю. — Я про них теж знаю небагато.

— Кличте мене Міріам. Або ж Тітонька — якщо маєте прохідний бал із мого предмету, — каже вона, усміхнувшись, і я розумію, що такий привілей сам по собі слугує стимулом.

Я натрапив на неї, шукаючи фахівця з ритуалів та магії. Ця професорка написала доволі багато про американські традиційні вірування, її роботи регулярно цитують — отже, вони якісні.

— У мене виникло кілька запитань з приводу магії. Я проводжу дослідження щодо лос-анджелеського серійного вбивці.

— Дослідження? — питає вона скептично. — Як тоді, в Монтані?

— Маю надію, цього разу буде інакше.

— І ви прилетіли аж сюди, щоб зі мною поговорити? Гадаю, в Каліфорнії повно людей, які дали б вам значно кращі відповіді.

— Не зовсім. Я випадково тут опинився, тому й вирішив розпитати вас про ритуали.

— Як я писала у листі, час від часу мене просять проглянути справи, де поліція припускає можливу магічну чи ритуальну складову. Але проблема в тому, що нерідко ми бачимо зв’язок там, де його насправді немає. Звісно, деякі серійні вбивці люблять малювати пентаграми чи надсилати в редакцію листи, де називають себе демонами, — але частіше за все це просто хворі люди, які за всяку ціну намагаються виправдати свою поведінку.

Я киваю.

— Коли їх ловлять, вони вигадують власні історії з безліччю деталей, а не просто повідомляють, що мали стояк від маленької рудої дівчинки.

Вона сміється.

— Перепрошую, іноді я так привертаю увагу студентів.

— Мені здалося, вони й так не відводять від вас очей. Ви виняткова лекторка. Заздрю вам, — кажу я щиро.

— Розкрию секрет, — вона схиляється над столом. — Я люб­лю своїх студентів. Особливо складних. Мов рідних дітей. Навіть у такому віці вони шукають у нас батьківської поради. І я це приймаю. Коли люди запитують, чи є у мене діти, я відповідаю, що їх у мене тисячі. Отже, чому ви вирішили, що в цього вбивці якась незвичайна система вірувань?

— Є декілька схем. У всіх його жертв зелені очі або якісь інші незвичайні риси — скажімо, альбінізм.

— Цікаво. І як йому вдається їх відбирати? — питає Міріам.

— По-перше, всі вони бідні й походять із неблагополучних сімей. Можливо, він працює на посаді, яка дозволяє знайомитися з безліччю дітей, або має доступ до документів, які полегшують пошуки.

— На кшталт соціальних служб?

— Так. Оце мене й лякає найбільше. Він може мати доступ до небезпечно великої кількості інформації. Хоча, напевно, він таки не працює в конкретному окрузі, якщо полює в декількох штатах.

— А немає якоїсь компанії, яка обробляла б такі документи по всій країні?

Чудове запитання. «Предокс» вказав варіант консультанта з програмного забезпечення в державних установах.

— Можливо, підрядник, який працює в декількох штатах. А може, навіть субпідрядник, який виконує роботу для місцевої компанії. Це один із потенційних напрямів розслідування. Та зустрітися з вами я приїхав тому, що унікальних жертв таки дещо об’єднує: усі вбивства відбувалися за нового місяця.

Міріам напружується.

— У новинах про це не повідомляли.

— Не повідомляли. Я це зрозумів, почавши розглядати фактори, які міг би контролювати вбивця.

— А поліція в курсі?

— Я надіслав їм електронного листа…

На мій дзвінок Чен би навіть не відповіла. Щораз, як я намагаюся зв’язатися з кимось зі слідчих, мене переадресовують на голосову пошту.

Міріам постукує по столу золотавими нігтями.

— Це незвичайна. І взагалі-то міцно пов’язано з магією.

— Тому я й хотів поговорити з вами. Я читав про вуду.

Вона сміється.

— Вуду? Докторе Крей, говорити про «вуду» — це ніби називати юдаїзм язичництвом. Римляни теж називали християнство «тією новою єврейською штукою». Слово «вуду» стало настільки поширеним, що втратило своє значення.

— Тому я й приїхав. Я лиш нетямущий вчений у пошуках просвітлення.

— Я вам пробачаю. Вуду, про яке ви знаєте, — певно, варіація, в якій африканські раби змішали свій фольклор із католизмом. Але левова частка того, що ми звемо «вуду», — насправді система вірувань африканців, які живуть не в Африці.

Системи вірувань без свого ключового священного тексту типу Корану чи Старого Заповіту переважно стають надзвичайно прагматичними й переймають абсолютно все, що їм пасує. Вуду в Новому Орлеані містить чимало елементів французького католицизму, а бразильські форми багато взяли з тубільних вірувань.

Упевнена, вам відомо, що ледь не в кожній культурі зелені очі та альбінізм свідчать про надприродність. Зеленооких і альбіносів позначив бог. Проблема в тому, що в деяких культурах це погані прикмети, і їх носіїв зневажають. В Африці їх називають «дітьми-чаклунами». У глухих поселеннях щороку вбивають більше тисячі таких дітей. Утім, в Америці ще зовсім недавно достатньо було мати незвичайну родимку, аби тебе назвали відьмою.

— Чи може вбивця вважати цих дітей чаклунами?

Якийсь час Міріам обмірковує моє питання.

— Може. Але в громадах, де стаються такі ритуальні вбивства, їх майже зав­жди вчиняє зурочений знайомий. А ці діти, припускаю, раніше з убивцею не зустрічалися.

— Імовірно.

— У якому стані було знайдено тіла?

— Я бачив лише кістки та фрагменти зв’язок. Не знаю, що знайшли під землею. У поліції про це нічого не казали.