— Я читав статтю, яку ви написали про МААТ, але поясніть, будь ласка, принцип роботи простому бухгалтеру, — каже Вільям.

— Знаєте, як комп’ютеру вдалося виграти в шахи у Гаррі Каспарова?

— Голими цифрами?

— Не зовсім. Можливих п’ятиходових шахових комбінацій стільки ж, скільки частинок у космосі. Тому, хоч у декількох партіях комп’ютер і здатен виграти, гросмейстери все одно можуть дати йому гідну відсіч. Deep Blue, комп’ютер, що переміг Каспарова, вмів розвивати стратегії. Він вираховував не всі можливі ходи, а лише ті, які могли б призвести до його поразки. Якби того дня за дошкою сидів гросмейстер, на перемогу над яким Deep Blue не програмували, результат міг би бути протилежним.

— Отже, у людства досі є шанс, — відповідає Вільямс.

— Нема. Ані найменшого. Комп’ютери перевершують нас у шахах, го й сотнях інших речей. Зрівнявшись із нами, вони не зупиняються, а продовжують розвиватися. Єдине, що нам лишається, — зрозуміти, як із ними співпрацювати, і вкласти в них якнайбільше людського, щоб вони лишались нашими друзями. Я навчив «Предокс» мислити по-науковому. Коли я вводжу набір даних, він використовує їхні фрагменти й будує гіпотези, засновані на кореляції: всі руді — ірландці. Створивши гіпотезу, він перевіряє її, використовуючи інші набори даних. Підтвердившись, гіпотеза стає теорією, яка існує, аж доки він не натрапляє на руду ліванку і мусить цю теорію модифікувати.

— Щось на кшталт Баєсової статистики? — питає Вільям, який цілими днями має справу з цифрами.

— Дуже схоже. «Предокс» набагато краще розуміється на даних. Він отримує фото й розпізнає, що на ньому, скоріше за все, зображена жінка. Робить певні висновки — навіть неочевидні. З високою ймовірністю може припустити, хто зробив фото — друг чи незнайомець, якому ви дали камеру. Друзі стають ближче. За кутом огляду може визначити зріст фотографа. Мовчу вже про міміку.

— Не думали продати цю технологію? — питає Вільям.

— Схожі інструменти вже існують.

Я не згадую, що отримував пропозиції чи що саме їх я й боюся найбільше.

— «Предокс» ідеальний, лише коли працює за призначенням.

— Коли шукає поганців.

— Ні. Коли допомагає мені думати.

— «Предокс» — це ви.

Вільям захоплює мене зненацька. Я ніколи про це не замислювався. Намагаючись створити універсальний дослідницький інструмент, я запрограмував комп’ютер на свій шлях до вирішення проблем.

— Докторе Крей, щось не так?

— Називайте мене Тео, до речі. Просто Тео. І ні. Все гаразд.

Я замовк, бо усвідомив, що «Предокс» може не тільки мислити, як я. У певному сенсі йому можуть заважати мої ж упередження. Можуть існувати кращі шляхи до вирішення проблеми, про які я не здогадувався. Слід було це враховувати.

Наступні кілька годин ми вводили дані зі статистичної бази міністерства юстиції й відкритої бази ФБР по вбивствах і злочинах сексуального характеру, налаштовуючи «Предокс» на пошук зв’язків та аномалій. Зі статистичного шуму не виділялося нічого надзвичайного.

Цього я й боявся. В Монтані живе значно менше людей, і серійний убивця стає білою вороною, якщо знати, де шукати.

Населення Лос-Анджелеса перевищує населення Монтани у двадцять разів. Отже, там можна сховати двадцять Джо Віків або ж сотню трохи менш плідних серійних убивць.

Якщо викрадач Крістофера не вирізнявся активністю, з моєю системою вистежити його майже неможливо.

Протягом кількох наступних годин я намагався промацати дані й витягти максимум зі звітів про зниклих безвісти. Я навіть продивлявся знімки, шукаючи те, що не вдається знайти «Предоксу».

Зрештою, це мій найбільший страх науковця: порожнеча. Жодних, навіть найслабших висновків для калібрування. Просто порожній набір даних.

Я витріщаюся поперед себе, в очах пливе. Вільям кладе руку мені на плече.

— Нічого. Перепочиньмо, і я покажу вам, як Кріс того ранку пішов до школи. Якщо нічого не зауважите, відвезу вас назад в аеропорт.

Цей чоловік давно змирився зі своєю втратою. І лиш бажає переконатися, що має повне право нарешті лишити все в минулому.

Я можу зробити ще дещо. Варіант небезпечний, проте наразі я перебуваю в стані «начхати».

Готовий заприсягтися, Парк іще не відсторонив мене. Отже, я можу покопирсатися в записах і надіслати запит до управління поліції Лос-Анджелеса та ФБР з приводу всього, що в них є по Крістоферу та інших викраденнях. Це поза правилами і, скоріше за все, нелегально, але хрін з ним.

Я входжу до системи запитів на отримання даних і додаю новий запит.

Завтра дізнаюся, пройшов він чи мене запроторять у в’язницю.

— Зазвичай Кріс сам прокидався й перед школою готував сніданок, — розповідає Вільям, доки ми стоїмо на його під’їзній доріжці. Холодний лос-анджелеський ранок, діти проїздять повз нас на велосипедах, прямуючи до школи.

— Він ходив пішки чи їздив? — питаю я.

— Їздив. Переважно.

Вільям відмикає двері гаража й підіймає їх, аби показати, що всередині.

Стіни заставлені металевими шафами. Він помічає, як я на них дивлюся.

— Бухгалтерія.

— Ви не тримаєте документи в спеціалізованих закладах?

— Більшість — тримаю. Але до документів деяких клієнтів мені потрібен безпосередній доступ.

Він підходить до велосипеда, спертого на купу коробок із файлами.

Це велосипед BMX із наліпками «Трансформерів».

— Знайшли на місці, де його викрали, — зітхає він. — Просто посеред вулиці.

Я фотографую велосипед на телефон. У ньому немає нічого незвичайного, але дуже часто саме серед пересічного й ховається те, що не очікуєш там знайти.

— І ніхто нічого не бачив? — питаю я, доки Вільям замикає двері гаража.

— Принаймні за словами поліції. І тих, із ким я говорив особисто. У нас є шанси отримати ті файли?

— Я надіслав запит. Після обіду матимемо відповідь.

Ми починаємо спускатися тротуаром, прямуючи до Крісової школи з украй пересічною назвою «Початкова школа на 134–й вулиці».

Автомобілів більшає, люди прямують до Лос-Анджелеса на роботу. Сусіди Вільяма — здебільшого чорношкірі або латиноамериканці, хоча я помічаю і кількох літніх білих.

— У Кріса були друзі, з якими він разом ходив до школи?

— Щоб якісь постійні — ні. У такому віці діти раз у раз змінюють компанії. До того ж Кріс був, якщо можна так сказати, одинаком. Сьогодні легше бути чорним ботаном… гадаю, легше, ніж раніше.

Я був самітником, іще коли був живий батько, а отримавши додаткову причину ховатися у власній голові, перетворився на цілковитого інтроверта.

Прямуючи тротуаром, я заглядаю у відчинені вікна й заува­жую будинки з потовщеними ґратами та камерами спостереження.

Ми дістаємося великої відкритої ділянки землі — зеленої зони для підключених до електростанції опор ліній електропередавання, що звиваються через увесь Лос-Анджелес. Віль­ям вказує на кущик бур’яну біля тротуару.

— Ось тут і знайшли його велосипед.

Машин їздить чимало, а от будинків поблизу майже немає. Легко уявити, що пообідні водії не звернуть уваги на машину, яка пригальмувала поговорити з малим хлоп’ям на велосипеді.

— Кріс міг говорити з незнайомцями? — питаю я.

— Він був обачним хлопчиком. Але дуже товариським. Говорити міг із ким завгодно, але ніколи б не сів у машину до чужого.

Отже, Кріса могли схопити на вулиці й закинути в авто прямо з велосипеда. Але тут, посеред білого дня, це привернуло б увагу. Одна справа — не надати значення дитині, що розмовляє з водієм, зовсім інша — не розповісти поліції, що ти бачив, як маленького хлопчика затягують у машину.

Того дня або ж викрадачам Кріса дуже пощастило, або ж вони скористалися фургоном, за яким можна було сховатися від водіїв на дорозі.

Утім, фургон чи інший заздалегідь обміркований спосіб викрасти дитину передбачає наявність досвіду й підкріплює Вільямові побоювання, що це був не поодинокий випадок. Я цього не дізнаюся, доки не отримаю більше даних.