З комп’ютера чути дзвінок, і переді мною з’являється понуре обличчя Артіса. Це вже не той незворушний юнак, я кого я бачив раніше.

— Артіс?

— Йоу, Тео.

Зиркає вбік. Зазвичай під час таких розмов у кімнаті стоїть охоронець, тож, напевно, він просто мені про це нагадує.

— Як ти?

— Так… ем… нещодавно приходила детективка Чанґ.

— Чен?

— Так, вона і якийсь чувак, прокурор, із яким я раніше не говорив. Мені показали фотографію і спитали, чи то не Іграшковий Майстер.

— І що?

Артіс нахиляється і шепоче в телефон:

— Тільки між нами. Ні. Я того типа ніколи не бачив. Але вони дуже, дуже, дуже сильно хотіли почути від мене «так».

— Вони назвали ім’я?

— Так. Якийсь там Сімс.

Очевидно, тиснуть на єдиного свідка, аби назвав прізвище покійного бразильського найманця Ордаво Сімса. Але як далеко вони хочуть зайти?

— Чуваче, вони добряче на мене натиснули. Хотіли, щоб я перед присяжними засвідчив, що то був він. Без ніякого суду.

Так неправильно накидатися на Артіса з оцим усім. Я ледве стримую гнів.

— Але я сказав, що не певен, а вони відповіли, що я тоді був малим пацаном і спогади згодом могли перемішатися.

— То чим усе закінчилося?

— Послав їх під три чорти. Я через таке вже проходив, коли мене запевняли, ніби я вигадав Іграшкового Майстра. Тепер вони вірять, що він існує, але будуть вказувати мені, хто він, а хто не він? Та пішли вони. Мені начхати, що вони обіцяють і чим залякують. Якщо це не Іграшковий Майстер — це не він, і все, розумієш? Я їм так легко не здамся, знаючи, що він десь там кривдить чергову дитину. Як узагалі нормальна людина може з таким жити?

Точно. Навіть Артіс, який і сам не раз порушував закон, це розуміє.

— І що тепер?

— Сказали, що дадуть мені подумати й повернуться завтра.

— Тобі запропонували щось конкретне, якусь угоду?

— Ні. Але, здається, той чувак, прокурор, хоче побалакати з суддею про мою справу і якось допомогти. Хтозна. Я їм не довіряю. Пофіг, а в тебе що?

— Теж кілька фотографій. На жаль, твоїй справі я мало чим можу зарадити.

Артіс киває.

— Розумію. Та якщо все закінчиться так, як і минулого разу, коли ти вистежував схожого виродка, — мене це влаштує.

Я кахикаю.

— Ну, я все ж сподіваюся, що до такого не дійде.

Дістаю з папки фотографії, тримаючи зворотами до себе. Я добряче їх перетасував, аби не знати, де яка. Я хочу почути від Артіса його думку й не впливати на неї своїми реакціями. Нам усім здається, що ми добре вміємо їх приховувати, та часто що вправнішим ти собі здаєшся, то гірший ти насправді.

— Показуватиму по черзі. Коли побачиш когось схожого на Іграшкового Майстра, дай знати, і я відкладу знімок. Попереджаю — деякі кадри досить розмиті.

— Зрозумів.

Він підсовується ближче.

— Ні. Ні. Ні. Ні.

Навіть не вагається.

— Може, тобі треба більше часу подумати? — питаю я.

— Руки втомилися?

— Вибач. А ця?

— Ні. Ні. Ні. Ні. Ні…

Артіс завмирає.

Я несвідомо відвернувся від монітора, щоб не бачити віддзеркалень.

— Артісе? — Я опускаю знімок.

Він ніби під гіпнозом. Очі широко розплющені, рот розтулений.

— Артісе?

— Це він.

— Я її відкладу про всяк випадок, і пройдемося по решті.

— У цьому немає потреби.

Він повільно хитає головою.

— Це він.

— І все ж давай закінчимо.

Він покірно киває.

— Добре, але це точно він. Клятий виродок.

Я показую йому решту знімків і отримую у відповідь нетерплячі «ні». Нарешті остання.

— Ні. Він був на тій першій.

Я перевертаю фото.

Те саме, яке відібрав я сам. Іще раз показую йому.

— Ти впевнений, що це він?

Артіс дивиться просто в камеру, а не на зображення на екрані, його погляд спрямований чітко на мене. В очах читається байдужість і образа. В ньому так довго сумнівалися. А тепер ще й я перепитую.

— Сучий син досі їздить на білому «Кадилаку», — відповідає Артіс.

— «Кадилаку»? — питаю я, перевертаючи фото.

Це одне з відображень на дверях. І справді, в горішньому кутику я помічаю решітку й лобове скло «Кадилака», які не сплутаєш ні з чим іншим.

У голові крутиться запитання: я обрав фото через вираз обличчя й Артісове графіті, чи річ у тому, що мій тваринний мозок, моя система аварійного сповіщення, яка дослухається до звуків і шукає ознаки присутності хижаків, помітила «Кадилак», але не донесла це до свідомості.

— Агов, докторе Крей?

Я дивлюся у веб-камеру.

— Так?

— Ти знаєш, як його звати?

Я хитаю головою.

— Це непросто. Не хотілося б, аби він довідався про моє розслідування. Якщо власник крамниці з ним знайомий — може попередити.

— Ясно… то який у тебе план? Надіслати поліції анонімну наводку? — саркастично питає Артіс.

— Ні.

Я роздивляюся знімок і шукаю ще якихось деталей. На жаль, номерний знак не видно з-за куща, але у верхній частині можна розгледіти дещо на панелі приладів. Схоже на квитанцію за паркування.

— Спробую дізнатися, що це таке.

Я підіймаю фотографію, аби Артіс роздивився.

— Без блейдраннерської[19] примочки нічого ти там не побачиш. Звідси виглядає просто як розмита пляма.

Я дивлюсь на SD-картку, з якої дістав фото, і починаю обмірковувати алгоритм перетворення фото на відео і той, яким я скористаюся для очищення знімка.

— Вейвлети, Артісе. Вейвлети.

На початку ХІХ століття французький математик і фізик Жан-Батіст Жозеф Фур’є, який свого часу супроводжував Наполеона під час експедиції до Єгипту, захопився концепцією теплопередачі й енергообміну. Чому один предмет не віддає все своє тепло іншому? За цим запитанням з’явилося багато інших.

Люди давно замислювалися, чому Земля — не гігантська сніжка. Розрахувавши відстань до Сонця, Фур’є зрозумів, що тепла, яке звідти доходить, замало, аби нас зігрівати, дослідив вплив атмосфери й водяної пари на пом’якшення температури і зрештою відкрив парниковий ефект.

Але перетворення Фур’є з’явилося завдяки роботі вченого над описом математичних функцій передачі енергії. Грубо кажучи, там ішлося про використання арифметики для відновлення сигналу з його невеликої частини.

Перетворення Фур’є стало основою комп’ютерного стиснення, і саме завдяки їм я можу втиснути всі фотографії й відео на крихітну SD-картку. Процесор не має записувати на чип пам’яті абсолютно все. Він пише стільки, скільки необхідно, аби я отримав пристойне зображення.

Недолік такого стиснення у втраті інформації. Навіть крихітний об’єктив моєї шпигунської камери переніс чітке зображення панелі приладів «Кадилака» на ще меншу матрицю із втратами. Імовірно, на цих стадіях іще можна було роздивитися, що написано на папірці. Та після того, як зображення стиснув процесор, будь-які корисні дані могли зникнути.

Однак саме завдяки втратам, які супроводжують перетворення Фур’є, математики почали шукати інші техніки стиснення та відновлення. У ході вейвлет-перетворення з повної хвилі сигналу за допомогою функції, яка її створила, виникає версія без втрат. Навантаження на процесор більше, ніж за перетворення Фур’є, але пам’ять використовується набагато ефективніше.

На жаль, мої шпигунські камери використовують для стиснення саме алгоритми, засновані на перетворенні Фур’є, і багато інформації я з фотографії не отримаю.

З іншого боку, принципи теорії вейвлетів можна використовувати для відновлення сигналу крізь час.

Програми, здатні витягти чисте зображення з фотографії, розмитої від тремтіння камери, вираховують, як довго був відкритий об’єктив, і визначають приблизну кількість його рухів. Обробляючи розмитості, як мазки фарби, вони фактично можуть відкотити час назад і з’ясувати форму кінчика пензля — чи вашого ока.

Коли наш підозрюваний вийшов, на шпигунській камері спрацював детектор руху і знялося чотирисекундне відео. Для відео я використовував метод стиснення JPEG, п’ятнадцять кадрів на секунду. Це означає, що моя камера впіймала шістдесят фотографій його обличчя й передньої частини автомобіля.