Едді підстрибує і вилітає назад на подвір’я, переслідуючи щось надзвичайно важливе.

— Поліція сюди часом не навідувалась?

— Чого б це?

— Запитати про попереднього пожильця.

Я досі не знаю його імені. Хіба, може, його й справді звуть Джеффері Л. Вашингтон.

— Ні, не пригадую такого. У цього чоловіка якісь проблеми?

— Мені майже не дають інформації, тож я не знаю. Ви не помітили у будинку нічого дивного? Може, бачили щось незвичне?

Вона дивиться на мене скоса.

— У вас дуже своєрідні запитання, містере Крей.

Едді повертається до її ніг із палицею в пащі.

— Вибачте, місіс Ґрін. Ці своєрідні запитання мене змушують ставити.

Вона відмахується.

— А, байдуже. Люди в новинах постійно щось таке виробляють. Хоч не починайте про нашого президента.

— Не хвилюйтесь, не буду.

Я дивлюся на сарай у глибині подвір’я.

— А що ви там тримаєте?

— Старий мотлох. Здебільшого, речі містера Ґріна.

Хотілося б глянути, але важко придумати привід, який не звучатиме дико.

— А чим займався містер Ґрін?

— Двадцять років прослужив у морській піхоті. Потім працював на пошті. Гарна людина. Гарний годувальник.

— Маєте дітей?

Вона хитає головою.

— Ні. Тільки ми з містером Ґріном, — вона пестить Едді. — І Едді.

Я нахиляюся, щоб краще роздивитися заслинений предмет, і раптом пригадую сенсаційне спостереження, яким зі мною поділився один палеонтолог: у книжках описано значно більше видів динозаврів, ніж їх було насправді.

Проблема коріниться в тому, що ми колись вважали всіх динозаврів гігантськими рептиліями. У ящірок доволі лінійний цикл життя. Дитинча крокодила виглядає майже так само, як доросла особина.

Знайшовши два абсолютно різні набори кісток, які вважають рештками рептилій, палеонтологи роб­лять висновок, що це кістки двох абсолютно різних динозаврів, хоча насправді вид був той самий, але одні кістки належали дорослій особині, а інші — дитинчаті.

Моя спеціальність — обчислювальна біологія, та я надто добре знайомий з людською анатомією. Я чудово розумію, що кістка, яку гризе Едді, не лежала на кухонному столі й не залетіла випадково на подвір’я з дороги.

Вона схожа на ребро дитини.

Я дістаю з кишені пальчатку й тягнуся до кістки. Едді гарчить, та зрештою ховається за місіс Ґрін.

Підношу темно-коричневий черепок до тьмяного ліхтаря на ґанку, аби краще роздивитися, і відчуваю, як холоне кров у венах.

— Я вже не раз сповіщала відповідні служби, — каже місіс Ґрін. — Пояснювала, що після дощу на моєму подвір’ї щораз випливають кістки.

Я вдивляюся в тіні її подвір’я і помічаю, що з землі стирчать нерівні уламки.

Усюди.

Займаючись пошуками Джо Віка — чоловіка, чиє ім’я дізнався лиш за годину до того, як він ледве мене не вбив, — я зрозумів, що життя аж ніяк не схоже на кіно. Поліційні розслідування можуть тривати страшенно довго. Щоб із кимось поговорити, часом доводиться чекати багато годин чи навіть днів. І навіть якщо у вас на руках усі шматочки головоломки, навіть якщо ви виклали їх напоказ, можуть минути місяці, перш ніж хтось це помітить.

Щоб дістатися до Віка, довелося порушити кілька законів і вчиняти таке, чим я не пишаюся. Був момент, коли прокурори в Монтані, розчаровані, бо їхній підозрюваний мертвий і судити немає кого, на повному серйозі планували порушити проти мене справу, заявивши, ніби я заважав неіснуючому розслідуванню, і зробити цапом-відбувайлом. На щастя, завдяки тиску від сімей знайдених жертв (родичі дякували мені по всіх телеканалах, позаяк я приніс їм довгоочікуваний спокій) і допомозі губернатора мене не вдалося очорнити. Та, попри це, поганий післясмак лишився. Я розлютив кілька державних установ і здобув ворогів серед чималої компанії друзів Джо Віка. Деякі навіть працювали в правоохоронних органах — але не могли розпізнати в чоловікові за своїм обіднім столом жорстокого серійного вбивцю.

Я міркую над цим, набираючи номер детектива Кормана. Він ставився до мене як до надокучливого гівнюка, та все ж не як до особистого ворога. Трясця, та він сам дав мені всі ті папки зі справами, аби я пошукав там щось нове.

Я попросив місіс Ґрін завести Едді в будинок, аби він не чіпав доказів. Хтозна, скільки людських кісток він уже встиг погризти.

У слухавці я чую голосову пошту Кормана.

— Це Корман. Ви знаєте, що робити.

Я кілька разів поспіль прокручував цю розмову в голові. Та до такого виявився не готовий.

Набираю ще раз. І знову голосова пошта.

Боюся, він міг вимкнути телефон на ніч. Телефоную 911.

— Дев’ять-один-один, чим можу допомогти? — питає жінка.

— Вітаю, я зараз за адресою Вімблдон, 17658. Тут із землі стир­чать кістки. Чи не могли б ви надіслати патрульну машину?

— Вімблдон сімнадцять-шістсот-п’ятдесят-вісім?

Я чую, як вона набирає.

— Правильно.

— Гаразд. Здається, вам слід звернутися до служби контролю за тваринами. Можу переадресувати ваш дзвінок.

— Стривайте… Що?

— Якщо у вас проблема з твариною, необхідно зателефонувати до служби контролю за тваринами, — повторює вона.

— Хіба я щось казав про тварину?

— Ми зареєстрували вісім дзвінків з приводу надокучливої тварини за адресою Вімблдон, 17658. Тварина перетягувала кістки у двір.

Я дивлюся на Едді, який уперся носом у скло. Місіс Ґрін поглядає на мене з розумінням.

Я зриваюся.

— То вам байдуже, що це людські рештки? Вас цілком влаш­товує, що просто зараз переді мною кістки, яких вистачить на три чи чотири повноцінні тіла?

Вона змінює тон, та не так, як я сподівався.

— Сер, ми вже надсилали туди патрульних. Попрошу вас не розмовляти зі мною таким тоном. Чи, може, ви достатньо кваліфіковані для проведення судово-медичної експертизи?

Я більше не маю сили стримуватися.

— Як гадаєте, сраного ступеня доктора біологічних наук із Массачусетського технологічного інституту вистачить? А як щодо робіт, надрукованих у триклятому журналі «Витоки людства»? — я свічу ліхтарем на маленьку щелепну кістку, що стирчить із землі. — Якщо у вас нема власного визначення людини й ніде, на хрін, не загубилось плем’я неандертальських дітей, то я зараз дивлюся саме на людські рештки! Правда, може, поліція Лос-Анджелеса хоче приїхати й переконати мене у протилежному!

Місіс Ґрін киває головою і показує великого пальця.

Детектив Корман не надто зрадіє, коли ця бесіда спливе у пресі. Я поводжуся мов справжній придурок, та диспетчерка вкрай некомпетентна.

— Сер, ми надсилаємо до вас патрульне авто. А доти я прошу вас заспокоїтися.

Я ледве стримуюсь, щоб не швиргонути телефон на сусідське подвір’я.

Я досі стою на подвір’ї й фотографую кістки, коли на будинку і кронах з’являється синьо-червона заграва.

Обережно намагаюся ні на що не наступити, нічого не зламати. Та треба зробити якомога більше знімків, перш ніж до роботи візьмуться криміналісти.

Мене манить гараж, але я не насмілююся увійти, доки поліція ретельно його не обстежить.

Досить лишити свою ДНК десь на підлозі, як адвокати Іграшкового Майстра заверещать від радості.

Я вже пройшов крізь пекло з адвокатами, що представляли Джо Віка. У нього було повно активів і людей, які до останнього захищали його майно й репутацію. Знайомий прокурор розповів, що на Джо та його друзях могла бути зав’язана місцева торгівля метамфетаміном. Це мене майже не здивувало. У тій справі все було чудернацьке.

Доки я, присівши, оглядаю край тазової кістки, що стирчить із землі, за спиною прочиняються скляні відсувні двері. Здається, рясні дощі за останні тижні розмили подвір’я, яке, певно, не поливали, відколи в Каліфорнії почали економити воду під час засухи. Цікаво, скільки часу мине, перш ніж почнуть спливати на поверхню інші таємниці.

— Це ви дзвонили? — питає молодий поліціянт.