Здається, світить довга подорож. Нарешті він просить звернути через маленьке місто, чиї два основні джерела заробітку — аквапарк і крамничка «Все за долар».

Непокоїтись я почав, коли ми з’їхали на темну ґрунтову дорогу.

Від самого початку він частує мене історіями про те, як Моховик зціляв людей і воскресив немовля, і про те, як колись до нього по допомогу приїздив губернатор штату.

Я не питав, звідки губернатор брав на це гроші — з бюджету штату чи зі своєї передвиборчої кампанії.

Роберт просить не хвилюватись, хоча, побачивши Моховика, дехто застигав від жаху.

До всього, Моховик, здається, розмовляє мовою, якої ніхто, крім Роберта й кількох інших людей, не розуміє, бо язиком його заволодів диявол.

Я слухаю ці пояснення, і в моїй голові лунає пісня «The Devil Went Down to Georgia»[18]. Якщо Моховик раптом дістане скрипку й зіграє, в мене гарантовано поїде дах.

Якщо дев'ятсот доларів — це остаточна сума, наразі переді мною влаштовують досить непогане шоу. Мій друг венчурний капіталіст Джуліан та його тусівка за таку розвагу точно віддали б значно більше. Коли все закінчиться, можна буде запропонувати Роберту послуги менеджера.

— Якісь хлопаки було вирішили, що годі з них Моховика, й пішли на нього з собаками й рушницями, — каже Роберт, розбудовуючи легенду. — Минає три дні, а про них нічого не чути. Через деякий час шериф надсилає своїх людей. Усе, що їм вдалося знайти, — гори попелу та рушниці. Кажуть, біля Моховика потім терлася пара псів. Коли його спитали, звідки собаки, — відповів, що їх привів диявол.

Роберт стежить за моєю реакцією і продовжує:

— Розумію, люди й не таке балакають. Та тут у всіх є історія про Моховика. Хоч мало хто його й бачив. Вам пощастило, що він погодився прийняти білого хлопця з Чикаго. Зазвичай він незнайомців не приймає.

Цікаво, він зателефонував Моховику напряму, чи обмін інформацією відбувався в корпоративному месенджері?

— Ось тут зверніть, — каже мені Роберт, коли ми, здається, наближаємося до чергової низки дерев.

— Не певен, що там є дорога.

— Є.

Він вказує на невеличкий білий камінь обіч стежки.

Я звертаю, і по машині ляскають гілки. Добре, що погодився на повноцінне страхування. Зазвичай я відмовляюся, та цього разу не хотілося платити зайве, якби повернув автомобіль із отворами від куль чи запахом трупів. Обидва випадки трап­ляються з моїми авто частіше, ніж хотілося б.

Фари розрізають темряву, і в їхнє світло потрапляють великі комахи, яких можна сплутати з птахами, а також нові й нові гілки, що деруть дах, мов лісова автомийка.

— Ми на місці. Візьміть Біблію, — командує Роберт.

Дочекавшись, поки він вийде, хапаю з заднього сидіння коричневий паперовий пакет. Не хочу, аби він помітив пістолет за поясом джинсів. Хоча, може, так було б краще.

Заспокоюю себе, що в пограбуванні немає сенсу, позаяк я вже й так погодився дати гроші.

— Сюди, — показує Роберт на тонку стежку попід густими деревами, ледве помітну у світлі місяця. Місяць іде на спад, отже, часу знайти Іграшкового Майстра лишилось небагато.

Я дістаю маленький ліхтарик, та Роберт майже вириває його з руки.

— Хіба я не сказав вам про ліхтарі? Через них нас знаходить диявол. Треба лишатися у світлі господа, — каже він, указуючи на місяць.

Отже, коли місяць новий — чи, радше, коли його нема — бог не дивиться… Цікаво.

Роберт упевнено веде мене ледь помітною стежкою вниз. Я озираюся й шукаю орієнтири, перевіряючи, чи він нічого не мудрує. Тіні лишаються з одного боку, і відчуття, що ми ходимо колами, немає. На цьому я собаку з’їв. Щоразу, вибираючись у похід, подумки складаю гідрологічну мапу і звертаю увагу на типи каміння й флору. Туристичні маршрути зазвичай пролягають вигинами ерозії від проточної води або стежками, які витоптали тварини у пошуках струмків.

— Прийшли, — каже Роберт, коли ми підходимо до невеликої галявини.

Білі камені, як той, що ми бачили на дорозі, викладені ідеальним колом, діаметром близько шести метрів.

Він сідає на колоді всередині кола і жестом кличе мене до себе.

— Це безпечне місце. Тут диявол нас не знайде, доки ми самі його не покличемо.

Доки? Тепер, на моторошному тлі кумкання жаб та стрекотіння цвіркунів, посеред туманного лісу, я налаштований уже не так саркастично.

Місячне світло пробивається крізь гілки дерев, створюючи маленькі осяяні озерця, що зникають удалині. Таке враження, ніби ми за тисячу кілометрів від цивілізації. Чи за тисячу років. Не чути навіть усюдисущого звуку автомобілів на шосе.

— Тепер чекаємо Моховика. Побачимо, чи з’явиться він.

Десь за двадцять хвилин Роберт указує на рух кущів оддалік.

— Це він, — шепоче.

По спині пробігає морозець, коли навколо нас хвилею круж­ляє листя.

— Що він робить? — питаю я.

— Упевнюється, що за нами слідом не прийшов диявол.

Мене раптом осяює розуміння, від якого стає ще моторошніше. Роберт і міс Вайолет свідомо беруть участь у шоу і роблять свою роботу — але це не значить, що вони насправді не вірять у все, що кажуть.

Рухлива хвиля листя спадає переді мною, і я раптом помічаю, що жаби перестали кумкати.

Таке відчуття, ніби за мною стежать.

Коли я дивлюся під ноги, на наші з Робертом тіні, — помічаю, що тепер між ними стоїть хтось третій.

Ми розвертаємось цілу вічність. У цю сповільнену мить мій мозок працює на максимумі, намагаючись задіяти якомога більше нейронних зв’язків і оцінити потенційні загрози.

Загроза номер один полягає в тому, що, озирнувшись, я побачу не чергового актора Робертового вечірнього окультного шоу, а людину, на пошуки якої приїхав в Атланту.

Тепер я розумію, як тупо було їхати в таку далечінь. Якщо Іграшковий Майстер — це Моховик, він може не знати, хто такий Крейґ із Чикаго, та йому напевне відомо про Тео Крея, людину, що знайшла його дім жахів.

Побачивши, хто стоїть переді мною, я відчуваю хвилю полегшення. Ні, він справді моторошний, але з першого погляду зовсім не загрозливий.

Моховик сліпий. Це помітно з непрозорої білої рогівки його очей, хоч його обличчя й лишається в тіні. На зріст метра півтора, вдягнений у поношені коричневі штани з очкуром і розхристану білу сорочку. Дерев’яна палиця в його руці ледь не вища за мене.

Він передає палицю Роберту, а мені жестом наказує підвестися й вийти в центр. Потім починає ходити навколо й витріщатися, оглядаючи кожен сантиметр мого тіла. Не питаючи, хапає мій лівий зап’ясток і розкриває кожен палець, роздивляється долоню й невиразно звертається до Роберта мовою, що нагадує креольську.

— Моховик каже, що у вас щось у лівій руці.

Я дивлюся на порожню долоню, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі.

— Таємниця. Каже, ви бережете страшну таємницю.

Моховик підходить до мішка, який скинув біля колоди, копирсається там і нарешті дістає пляшку.

Нагадує вона пляшку з-під віскі, але наповнена прозорою рідиною. На чорній наліпці — закручена в спіраль кобра й слова «Зміїний укус».

Моховик дістає з-за пояса ніж, хапає кінчик мого великого пальця, проколює його й стискає над горлечком пляшки.

Моя кров скрапує в алкоголь, розчиняючись темними згустками.

Після цього Моховик дістає з задньої кишені хустинку й зав’язує навколо мого пальця так, що болить сильніше за надріз.

Закручує пляшку, трусить її й підіймає до місячного сяйва, на щось чекаючи.

Я не розумію, звідки він узагалі знає, де місяць. Хіба що він не повністю сліпий або бачить якось інакше.

Вдовольнившись побаченим, відкорковує пляшку, ковтає, а потім знову хапає мене за руку й виливає суміш крові з випивкою на мою ліву долоню.

Гадаю, саме це й вирішить мою проблему.

Я зацікавлено зиркаю на Роберта, але Моховик дивовижно міцно хапає мене за підборіддя і вдивляється в очі, ніздрі, а потім і в рота.