Підозрюю, що Вільяму та його роботодавцю Джастісу Метісу стачило розуму встановити у всіх закладах приховані камери, аби відстежувати дрібні прийомчики на кшталт скидання лічильників у машинах і обміну готівки на жетони з власних кишень.

Навідавшись до низки пралень, ми з Вільямом прямуємо до точки обміну чеків. Біля дверей вишикувалася черга, здебільшого з латиноамериканців. Усі вони хочуть обміняти чек на готівку або ж узяти позику до зарплати.

Цей сектор економіки зав­жди мене дивував. У ході регуляторної реформи уряд спробував закрити точки видачі мікропозик під захмарні відсотки. Я розумію бажання захистити маленьку людину, та все ж не певен, що їй на користь закриття законних установ, яке розв’яже руки підпільним кредиторам. Втім, я біолог, а не економіст. Я лише знаю, що коли одна система йде на дно, на горизонті з’являється інша, жадібніша.

Так чи інакше, а точка обміну чеків, здавалося, переживає свої найкращі часи. Чистий діловий фасад, як у більшості банків. На прикриття для якогось підпільного бізнесу не схоже. Може, в цьому й суть, і саме тому я не коп.

Вільям сідає в авто, і за хвилину я отримую повідомлення:

«Ще на годину маю справи. На телефоні не буду».

Це вже цікаво. Якщо він, звісно, не зібрався до масажного салону.

Прямуючи за Вільямом на північ, я тримаюсь на безпечній відстані. Він заїжджає у глухий провулок і заходить крізь електронні ворота, за якими височіє двоповерховий будинок.

Попри сутінки, у будинку яскраво палахкотить світло, і мені видно, як повз горішнє вікно пропливає літня чорношкіра жінка. На ній модна блуза та капрі — такі полюбляє носити моя мати.

Я вводжу в пошук адресу й шукаю, хто тут мешкає. За реєстром нерухомого майна, будинок належить лос-анджелеській юридичній фірмі Ocean Dream Holdings.

Світло телефона геть засліплює, і в темряві я не помічаю чоловіка зі зброєю, аж доки він не стукає у моє вікно й не просить вийти з машини, світячи в очі ліхтарем.

Найперша думка — поїхати геть, та я зауважую, що попереду з телефоном біля вуха стоїть іще один тип.

Я відмовляюся виходити з машини, але скло опускаю. І тільки після цього бачу на чолов’язі, який стукав у вікно, форму охоронця.

— Я можу вам допомогти? — питаю, намагаючись поводитись якнайспокійніше.

— Дозвольте спитати: що ви тут робите? — ввічливо промовляє він, не відводячи ліхтаря.

Тим часом інший тип, у джинсах та мішкуватій футболці, підносить до мене телефон, робить знімок і йде геть.

Я ще раз оглядаю форму охоронця, аби переконатися, що він справді тут працює.

— Міркую про особисті справи. Якщо ви припините світити ліхтарем мені у вічі, я не викликатиму поліцію й не звинувачуватиму вас у нападі.

Трохи нахабно, але ж я у громадському місці.

— Ми отримали скаргу, що хтось заглядає у вікна.

— Ну так припиніть туди заглядати, — пережартовуючись із охоронцем, я не зводжу очей з іншого типа. Зараз точно щось буде. — Я б уже їхав.

Він просовує руку у вікно й хапає кермо.

— Не так швидко.

Трясця. Ситуація загострилася.

Інший шепоче йому на вухо щось дуже схоже на «не коп» — і до моєї голови вже приставлений пістолет.

— Вилазь!

Здається, йому легше було б пристрелити мене в машині. Отже, є крихітний шанс, що це непорозуміння. Я оптиміст.

Він відчиняє дверцята машини, а інший тип тим часом заводить руку за спину — імовірно, щоб ухопити зброю, якщо я раптом надумаю вирватися.

Охоронець розвертає мене й дістає з моєї кишені гаманець.

— Ану, гляньмо, хто цей виродок.

Не певен, добре це чи погано, та зараз він знайде федеральне посвідчення. У мене в сумці лежить пістолет, і, можливо, я навіть зміг би до нього дотягнутися. Та якщо чолов’яга за моєю спиною вирішить вистрілити, шансів у мене немає.

Я розвертаюся, і в обличчя знову вдаряє світло ліхтаря.

— Ти що тут робиш, дятел?

— Руки перевір, — каже інший тип.

— Підтягни рукави, — кричить на мене охоронець.

Я намагаюся вдавати спокійного.

— Не певен, що ви маєте на це право… — кажу, підтягуючи манжети куртки.

Він оглядає руки під світлом ліхтаря.

— Нічого, — каже іншому.

Промінь світла повертається на моє обличчя.

— Ти федерал?

— Вас би це втішило чи засмутило?

— Ліцензії приватного детектива немає? — питає інший.

— Ні.

— Тоді, гадаю, слід добряче надерти йому дупу.

— Зупиніться! — кричить із протилежного боку вулиці Віль­ям. — Відпустіть його!

— Ви знаєте цю нахабну наволоч? — питає охоронець.

— Так. Він зі мною.

— Метіс у курсі?

Вільям підбігає до мене.

— Так. Так. Він хотів поговорити. Тео, я перепрошую. Я забув… що ми з вами домовлялися тут зустрітися.

Він розуміє, що я за ним стежив, та не хоче, щоб вони про це дізналися. Не знаю, кому так буде краще, — мені чи йому.

— Ходімо, — каже він. — Зайдемо, познайомитеся з Джастісом Метісом.

Ворог народу номер один (за версією детектива Кормана) попиває мінералку «Смартвотер», сидячи по інший бік журнального столика, на якому лежить мистецький каталог робіт Джеймса Таррелла, а його юна донька на кухні разом із бабусею виконує домашнє завдання з європейської історії.

Цей чоловік атлетичної статури в обтислому чорному светрі цілком міг би бути заможним адвокатом чи успішним політиком-початківцем. Важко уявити, що ця людина, чиї формулювання думок чіткіші, ніж мої (за якими стоять роки освіти) — бандит із Південного централу, що проклав собі шлях до вершини безжальними убивствами.

Та я не сумніваюся в цьому ані на мить. Метіс — один із найрозумніших, найпильніших і найхаризматичніших людей, що я зустрічав у своєму житті. Кажуть, люди мліли, коли Білл Клінтон заходив до кімнати, а Бред Пітт усміхався. У Метіса саме такий шарм. І в Теда Банді.

У Джо Віка, коли вірити людям, — теж. Хоча мою з ним зустріч чарівною назвати було важко.

Я не кажу, що Метіс якось причетний до зникнення Кріса. Але, здається, це пояснює його сходження до влади, а також почуття детектива Кормана, який лютиться через те, що цей чолов’яга сидить собі в будинку за кілька мільйонів доларів, готуючи доньку до вступу в один із університетів Ліги плюща.

— Спершу, професоре Крей, попрошу вас викинути з голови те, що сталося на вулиці. У мене досі лишилися вороги з давніх бурхливих деньків.

Бурхливі деньки. Он як він це називає.

— Сподіваюсь, вони не схожі на мене.

— Ви б здивувалися. Деякі хлопці дивляться забагато «Синів анархії», і в голову їм лізе усіляка дурня.

Наскільки пам’ятаю, це серіал про банду білих байкерів. Невже ті двоє, так радісно мене вітаючи, думали, що я — теж байкер? Якщо так, то схоже, бурхливі деньки Метіса не такі вже й давні.

— По-друге, — продовжує він, — я б хотів подякувати вам за те, що допомагаєте Вільяму. Він мені мов брат, і втрата Крістофера… я ніби втратив власного сина.

Справді? Скільки зусиль Метіс вклав у його пошуки? І чи взагалі він щось зробив?

— Не знаю, скільки від мене буде користі. Але ситуація Віль­яма… чи радше Крістофера — вкрай невтішна.

— Так, — співчутливо киває він. — Вільям каже, ви навідалися в управління поліції Лос-Анджелеса, проглянули рапорти стосовно зникнення Кріса. Вдалося щось знайти?

Цілу купу. Та, мабуть, не варто всім ділитися.

— Так. Склалося враження, що розслідування проводили лівою ногою.

Я повертаюся до Вільяма.

— Я навіть поговорив із детективом, який це розслідування проводив.

— З Корманом?

— Так. З ним.

— Він перестав відповідати на мої дзвінки багато років тому.

— Гадаю, він опустив руки…

Я раптом розумію, що не знаю, що ще додати.

— Він звинувачував мене? — питає Метіс. — Натякав, що з Крісом це сталося, бо його батько працював на гангстера?

В яблучко.

— Тільки іншими словами.

— Він поклав перед вами теку і сказав, що я комптонський Аль Капоне?