Нарешті ми дістаємося Крісової школи. Діти відпочивають на майданчику, намотують кола довкруж стадіону, штурхають червоного м’яча, сміються та верещать, розливаючись усіма тими дивовижними звуками, які ми, подорослішавши, забули.

Вільям спирається на огорожу. Я відчуваю, як боляче йому тут стояти. Лиш богу відомо, що в нього на душі.

Я роблю кілька знімків школи крізь огорожу, потім підходжу до клітки.

— Раніше тут лишали велосипеди, — каже Вільям. — Тепер дітям забороняють приїжджати на них до школи.

— Через Кріса?

— Ні. Через водіїв. До того ж дитячі велосипеди постійно крали.

Позаду лунає жіночий голос:

— Я можу чимось вам допомогти?

Я повертаюся й бачу міцну афроамериканку у формі управління поліції Лос-Анджелеса, яка прямує до огорожі, що відділяє нас від школи.

Вільям і досі стоїть до огорожі спиною. Я вирішую говорити правду. Принаймні частково.

— Я Тео Крей.

Дістаю з кишені й показую своє федеральне посвідчення. Його видають цивільним підрядникам, яким потрібен доступ до урядових установ.

— Я тут займаюся додатковим розслідуванням у справі викрадення Кріса Бострома.

Якусь мить вона роздивляється посвідчення.

— Перебувати на території школи можна лише з дозволу директора Еванса.

Я не звертаю уваги на її помилку, адже фактично перебуваю за межею школи. Який сенс вигравати битву, якщо через це можна програти війну?

— Без проблем. Ми саме збиралися йти.

Вона помічає обличчя Вільяма.

— А йому треба забиратися негайно ж, інакше я його заарештую.

Це для мене несподіванка. Щойно я зібрався питати, за що, як Вільям ухопив мене за рукав.

— Ходімо.

Поліціянтка не відводить від нас очей, аж доки ми не дістаємось перехрестя, а тоді повертається до школи. Я зупиняюся біля світлофора.

— Що це в біса було?

Вільям уникає мого погляду.

— Після того, як Кріса забрали, я… я приходив сюди кілька разів і лаявся з його вчителями. За це дістав попередження.

Он як. Ясно. Це можна зрозуміти.

— Гаразд.

— Давайте просто повернемося, — каже він, явно приголомшений, і починає переходити вулицю.

— Стривайте. Хіба так не буде швидше? — я вказую на кінець кварталу.

— Буде. Але цією дорогою Кріс повертався додому. Я думав, ви захочете ще раз усе оглянути.

— А звідки ви знаєте, що саме цією?

— Тут знайшли його велосипед.

Я помічаю, як у його очах щось пробуджується.

— Стривайте…

Вільям переводить погляд на коротший шлях.

— То він міг..?

Для нього це означає, що багаторічні розпитування й гупання у двері могли відбуватись не там, де слід.

— Не знаю. Але припустімо, що розташування велосипеда не свідчить про шлях, яким він їхав. Чому б нам не обрати коротший маршрут і все там не оглянути?

Він киває, і ми спускаємося кварталом до його помешкання.

Прямуючи можливим альтернативним шляхом Кріса, Віль­ям роздивляється кожен будинок із відродженою підозріливістю, а кожного перехожого — з ледь стримуваною злобою. Для нього кожен із цих людей — можливий свідок подій. А хтось, певно, навіть викрадач.

Я роблю знімки й по змозі зазираю в будинки. Заразом граюся у психологічну гру, якої навчився, вистежуючи Джо Віка, і яка відтоді допомагала мені працювати в OpenSkyAI. Називається «думай як хижак». Замість того щоб намагатися уявити думки Кріса (як, скоріше за все, робить Вільям), я уявляю, що я викрадач, і шукаю підхоже місце, аби непомітно викрасти дитину.

Якщо велосипед покинули не на фактичному місці викрадення, викрадач Кріса планував відвернути від чогось увагу. Від того, що може досі лежати на цьому шляху.

На момент, коли ми повернулися до будинку Вільяма, я обміркував три можливі сценарії викрадення — кожен зі своїми змінними.

За першим сценарієм, Кріса викрала людина, яка просто скористалась нагодою, натрапивши на вразливого хлопчика, і буквально запхала його у свою машину там, де було знайдено велосипед.

За другим сценарієм, викрадач Кріса не жив поруч. Він стежив за хлопцем, і, скоріше за все, не один день. Чекав нагоди схопити малого, а тоді перемістив велосипед, щоби приховати місце стеження — раптом якийсь свідок опише машину.

За третім — викрадач Кріса жив по дорозі до школи — по тій, якою ми пройшли спершу, або по коротшій — і перетягнув велосипед, аби відвернути увагу від себе та свого будинку.

На основі того, що нам відомо, можна скласти десятки інших перестановок. Коли якесь наше базове припущення виявиться хибним, перестановок стане нескінченно багато. Наразі ж маємо для опрацювання три теорії, і кожна — зі своїми недоліками.

Розслідувати перший сценарій без додаткової інформації майже неможливо. Другий цілком залежить від того, чи зможуть свідки подій десятирічної давності пригадати хоч щось із одного конкретного дня. Коли врахувати, що під час розслідування їх опитували, шансів на великий прорив відверто небагато.

Деталі поліційного рапорту на кшталт підозрілого зеленого фургона обіч супермаркету можуть стати у пригоді, але надій на це я не покладаю.

Останній і, певно, наймоторошніший сценарій — той, де викрадач жив дорогою до школи. Доки поліція стукала у двері й опитувала сусідів, Кріс міг бути живий і неушкоджений — за кілька кроків від порятунку.

— Про що думаєте? — питає мене Вільям, коли ми опиняємося на його порозі.

— Найкоротша дорога для Кріса — через алею. Якби я був дитиною, зрізав би саме так. Територія біля баптистської церкви не проглядається. На розі 117–ї вулиці немає будинків із вікнами на дорогу. На ці місця я б звернув увагу в першу чергу.

— Гадаю, зараз ми там уже нічого не знайдемо.

— Я зробив кілька знімків. Та минуло надто багато часу, аби на щось сподіватися. Якщо отримаю доступ до поліційних рапортів — пошукаю там можливі зв’язки.

Він киває.

— Ще можна пройтися по всіх, хто жив на вулицях між школою та вашим будинком.

— Реєстр домовласників?

— І дані з поліції. Треба лише скласти список адрес.

Завдяки державному рівню доступу в моєму розпорядженні страшенно багато особистих даних, але ті, які ми шукаємо, можна відносно недорого отримати від приватних організацій, які спеціалізуються на наданні інформації кредитним компаніям і роботодавцям. Державні реєстри зазвичай неточні — звісно, якщо справа не стосується грошей. Саме тому податківці чи кредитори можуть знайти вас швидше за поліцію.

Доки Вільям складає список будинків, які слід перевірити, я знаходжу на пошті відповідь на свій запит щодо поліційних рапортів.

Гарна новина: необхідний доступ мені дадуть. Погана: на збір інформації їм знадобиться від чотирьох до шести тижнів.

Вільям схиляється над кухонним столом і позначає на мапі всі ті будинки.

— Нестерпно думати, що він може жити десь тут…

— Так. У нас проблема. Мені дадуть доступ до рапортів, але чекати доведеться щонайменше місяць.

Я вже змирився з тим, що у справі десятирічної давнини один місяць нічого не змінить.

Він сідає і складає руки на грудях.

— Місяць?

Я вказую на його мапу.

— Зате ми можемо пройтися по цих будинках, глянути, хто в них тоді жив. Може, вдасться на щось натрапити.

Він киває, безмовно приймаючи від долі чергове розча­рування.

Я засовую руки в кишені, й пальці натрапляють на твердий пластик посвідчення. Вільям якусь мить усвідомлює ситуацію, а тоді повертається до записів і списку адрес.

— А пішло воно все! — вигукую. Я міг би поплатитися за це роботою — якби вже її не втратив. Міг би загриміти за ґрати. Я дістаю посвідчення. — Сходжу в управління поліції Лос-­Анджелеса і прогляну рапорти на місці.

— А вам так можна? — питає Вільям.

— Доки не зупинять.

Я можу вигадати якесь ідіотське виправдання. Ніби працюю над дослідницьким проєктом РУМО чи щось типу того. Насправді вийти сухим із води вдасться, лише якщо ніхто не зчинить ґвалт. А як комусь не вгоджу — матиму проблеми. Отже… краще Парку не знати, що я затіяв.