Я заговорюю вперше за кілька хвилин.

— Вибач, що тобі довелося знову все це пережити. І тоді ти намалював графіті?

— Гадаю, так я намагався попередити дітей. Та насправді я мало що з того пам’ятаю. Почасти щось пригадую, навіть через стільки років… типу запаху в тому гаражі. Там ніби лайно якесь здохло. А ще там уздовж стін стояли банки з лайном. Ну, точно не з арахісовим маслом, — він робить довгий видих. — От тобі й маєш. Артіс проти Іграшкового Майстра.

— Господи.

Це все, що я можу сказати.

— Не жалій мене. Пожалій усіх тих малих братків, які не хотіли махлювати в «Маріо Карт».

— То ти так і не знайшов того будинку?

Він хитає головою.

— Уже старшим я їздив округою й намагався його знайти. З пістолетом на колінах видивлявся білий «Кадилак». Але так і не знайшов. Не знаю, скільки я пробіг того вечора. Далеко б не пробіг. Я добряче стікав кров’ю. Втім, виявилося, що я пробіг достатньо, аби копи не змогли його знайти.

— Ти щось пригадуєш? Будинки? Якісь орієнтири?

— Ніби й так. Але все воно перемішалося.

— А якби можна було відтворити твій маршрут?

— Тобто?

— Навряд чи там багато будинків із гаражем та огорожею.

— Якщо в тебе є фотографії, я б на них поглянув.

Якусь мить я міркую.

— Можливо, у нас є дещо краще.

За годину їзди на північ від Барстоу, що у Каліфорнії, є місто, де почуваєшся, ніби в Афганістані. Попри ринки, мечеті й навіть футбольний стадіон, його можна сплутати з тисячею близькосхідних пустельних поселень.

Це поселення поблизу Форт-Ірвіна було побудоване для тренувань американських солдатів перед відправкою за кордон. Схожі навчальні полігони існують і на інших базах — приміром, стодвадцятигектарове місто у Вірджинії, призначене для відпрацьовування антитерористичних тактик і навіть частково облаштоване метрополітеном.

Відколи почалася війна з терором, ми витратили мільярди доларів, будуючи симуляції точок, куди, можливо, доведеться посилати війська. Деякі з цих симуляцій віртуальні.

Улаштувавшись в OpenSkyAI, я отримав доступ до інструменту оцінювання міських загроз — такого собі Google Earth із майбутнього. Десь на північному сході країни стоїть серверна ферма з високоякісними зображеннями кожного квадратного метра Америки (та інших країн). До них додаються детальні описи. З них можна створити тривимірну модель будь-чого, на що вам би хотілося подивитися.

Я можу завантажити програму на телефон. Доки Артіс пригадує деталі, я вводжу скрипт, який шукає збіги. Нам відомо, на якій зупинці його знайшли. Наступний крок — визначити будинок.

Я знаходжу шістьох імовірних претендентів і створюю тривимірну модель. Перспектива спостерігача настільки точна, що навіть враховує його тогочасний зріст.

Я притискаю телефон до скла і прокручую йому локації. На перші чотири він особливо не реагує. А от на п’ятій зіниці розширюються, і я розумію, що ми натрапили на слід.

— Ось той сраний будинок! — вигукує він, отримавши у відповідь суворий погляд охоронця, який уже приготувався закінчувати нашу зустріч. Артіс стишує голос.

— Чорт. Якби я не сидів тут…

Мабуть, добре, що він таки сидить. Хтозна, що б він зробив із людиною, яка б йому відчинила. Хоча хтозна, що на його місці зробив би я.

— Артісе, — кажу я, щоб привернути його увагу. — Може, це й не той будинок.

Він зиркає на мене.

— Не будь як вони. Не будь як вони.

— Я просто кажу, що з часом усе могло змінитися. Може, Іграшковий Майстер давно звідти виїхав.

А ще існує ймовірність, що Артіс усе вигадав. Її також не можна виключати.

Він не злиться — просто киває.

— І що тепер? Зателефонуєш копам? Тобі вони повірять.

— Ти переоцінюєш їхню довіру до мене. Я не можу просто подзвонити 911 і повідомити місцезнаходження комптонського Фредді Крюґера на основі свідчень в’язня з окружної тюрми.

Він виснажено зітхає.

— Із Безжальним Сплюхом, який порішав усіх повій, те саме було. Якась навіть показала копам, де це відбувалося.

— Вона помилилася на один будинок, — уточнюю я.

— Ніби це щось міняє. То що ти робитимеш? Напишеш гнівний твіт? Розкажеш усім своїм білим ліберальним друзякам, як допоміг бідному чорному хлопчику?

— Збираюсь постукати в ті двері.

Артіс витріщається на мене своїми проникливими сірими очима.

— У тебе що, блін, геть дах поїхав?

— Я не дев’ятирічний хлопчик. Якщо він запросить мене увійти, я відмовлюся. Але готовий закластися, що його там давно вже немає.

— Чому це?

— Бо ти втік. Розумний би якийсь час не з’являвся вдома, а тоді за кілька місяців переїхав.

— Куди?

— Гадаю, недалеко. В межах району.

— І як нам його знайти?

— Реєстр домовласників. Комунальні рахунки. Якщо це був його будинок, він мав лишити сліди.

— Так…

Артіс замислюється.

— Ще така штука. Коли я був малим, я не міг цього описати, та зараз починаю розуміти.

— Що?

— Він смішно говорив. Типу як білий, але наче й ні. Ніби не з цих країв.

— Нью-Йорк?

Він хитає головою.

— Я тоді ще не розрізняв акцентів. Була лиш вулична говірка і та, якою розмовляють по телевізору. Я вивчив обидві. Одну — щоб спілкуватися з друзями. Іншу — щоб спілкуватися з дорослими, які могли ускладнити життя.

Він знову змовкає.

— Чуваче, не думаю, що тобі слід їхати туди самому. Почекай, доки я вийду, і навідаємось разом.

— І коли це має статися?

— Може, й скоро — якщо скажеш, що я допоміг упіймати Іграшкового Майстра. Ніхто ж не постраждав. Сталося звичайне непорозуміння.

Навряд чи я на це куплюся, та й узагалі — не мені вирішувати.

— Мушу здобути якийсь вагомий доказ. Інакше це нічого не означатиме.

— Ну, що ж. Треба буде — покажемо ось це.

Артіс задирає футболку й показує велетенський рубець від стегна до самого плеча.

— Чорт забирай.

— І не кажи.

— Як, на біса, тобі вдалося втекти?

— Страх, чуваче. Страх. Він твій найкращий друг,  — на якусь мить Артіс змовкає. — Але тобі це відомо. Правда ж?

— Свій я покажу іншим разом.

Артіс хитає головою і потай зиркає навколо.

— Тут такого краще не казати.

— Ой, вибач.

— Тримай мене в курсі подій. Якщо від тебе не буде звістки, я вважатиму, що Іграшковий Майстер тебе таки дістав. Як би там не було, не пий червоного пуншу.

Артіс повернувся до свого жартівливого «я». Певно, це йде на користь його здоровому глузду.

— Тобі ніколи не перемогти Боузера в «Маріо Карт».

— Матиму на увазі.

— Я серйозно. Пильнуй. Не думай, що лиш тому, що ти пережив одного монстра, тобі вдасться пережити наступного. Я живий, бо невпинно від нього тікав. А не біг йому назустріч.

Коли він виходить із кімнати для побачень, я обмірковую його пораду. За декілька днів Іграшковий Майстер перетворився з математичної аномалії на цілком реальну ймовірність.

Артіс може водити мене за носа, як ті хлопаки в будинку Ріко. Він може бути вправним брехуном, який уміє говорити те, що ти хочеш почути. Хоча, гадаю, йому самому користь буде, лише якщо все сказане — правда.

Знайшовши Іграшкового Майстра, я можу допомогти Артісо­ві вийти. Не знаю, скільки користі це принесе суспільству, але маю відчуття, що якби його життя з самого початку не повнилося лайном, він би тут не сидів.

Будинок за адресою 17658, Вімблдон змінив чотирьох власників. З 1986 до 2005 року ним володіли Кевін і Труді Гаррісони. З 2005 по 2011-й, у часи Іграшкового Майстра, власником був Джеффері Вашингтон. Наразі будинок належить компанії «Нью Касл проперті менеджмент».

Після відкриття імені домовласника мені пасувало б відчути радість перемоги. Проте, досліджуючи архіви нерухомості Південного централу, я встиг помітити, що ім’я в акті не зав­жди відповідає справжньому імені людини, яка придбала будинок. Багато будинків належать фіктивним компаніям і людям — чи то зовсім вигаданим, чи тим, які навіть не здогадуються, що їхнє ім’я фігурує в документах.