Оскільки двері рухалися, обличчя було знято з декількох ракурсів, ніби сканером, для створення тривимірної моделі голови.
Я вже отримав тривимірну модель, скориставшись стандартною програмою.
Витягти форму було неважко, бо голова пройшла близько до скла. Значно складніше отримати чітке зображення папірця на панелі приладів — це двовимірний об’єкт, сфотографований із шістдесяти ракурсів, і кожен новий дещо відрізняється від попереднього.
Та не все втрачено. Частина магії вейвлет-перетворення полягає в тому, що я можу ввести певні відомі показники й надати програмі більше інформації, ніж вона сама отримає з зображення.
Для алгоритму решітка «Кадилака» — просто прямокутник, але я можу точно вказати її ширину й вирахувати, як далеко від дверей і лінзи вона була в момент зйомки.
Стабілізувавши маленький паперовий квадратик у 3D-просторі, я можу накласти інші зображення, зробити поправку на віддзеркалення, оцінити рефракційність паперу й навіть трохи скористатися штучним інтелектом для ймовірнішого припущення про певні форми на знімку.
Через п’ять годин я тримаю в руці копію того, що лежало на панелі приладів. Ну, майже. Можна було б спробувати відновити штрих-код квитанції, якби я мав зразки таких кодів, а також зрозуміти, що то за розмиті смужки, але головне — логотип, а його видно чітко.
Двадцять хвилин я ґуґлю атлантську парковку, в логотипі якої використано дві літери Е, і вже збираюся розширити пошук на цілий штат, коли усвідомлюю, що за своїм самозакоханим математичним чаклуванням забув перевернути дзеркальне фото.
Підправляю знімок нашого Іграшкового Майстра й додаю шрам над оком, де він має бути.
Пічтрі-стрит, 33 — адреса парковки, де стояла його машина, перш ніж він лишив її біля входу до ботаніки. Це частина сорокаповерхової офісної будівлі. Якщо з крамниці він повернувся туди, мої мікробні нишпорки про це повідомлять…
Розділ 48. Фотобудка
Зачинившись у готельному номері й складаючи детальну схему спостереження за своїми крихітними бактеріями в польових умовах, я не врахував, як складно це виявиться зробити о сьомій годині вечора в залюдненій офісній будівлі.
Моя мета — глянути, чи не проявилися мікроби на кнопках ліфта та дверних ручках на поверхах, до яких ведуть укриті бактеріями кнопки. Проблема в тому, що крихітки світяться, лише якщо обробити їх спеціальною треоніно-глюкозною сумішшю і піддати впливу ультрафіолетового світла. Оскільки світяться вони надто слабко для нормально освітленого приміщення, зразки необхідно помістити у темну кімнату й спостерігати за ними очима або телефонною камерою.
У якомусь фантастичному світі я мав би купу часу, аби залити в їхню протипожежну систему свій каталізатор, а тоді розробити вірус, що вимкне світло по всьому місту. Та насправді слід вигадати щось трішечки простіше.
Вирішення проблеми спадає на думку, коли я дивлюся на одну з безлічі коробок з Amazon Prime, які скоро витіснять мене з готельного номеру, мов трибли[20].
Вирізаю дно середньої коробки, а тоді знову приклеюю скотчем, мов дверцята. Всередину чіпляю ультрафіолетовий ліхтарик.
Так я зможу відкрити коробку, притиснути до будь-якої поверхні й зазирнути всередину.
До того ж, оскільки фірма співпрацює з різними доставками, я можу зійти за кур’єра і вдати, ніби просто несу посилку. Поспішно друкую наліпку з адресою компанії Tompson Consulting, розташованої на двадцятому поверсі.
Перед виходом іще раз дивлюся на себе в дзеркало. Необхідно впевнитися, що ніщо не видає обчислювального біолога, який маскується під кур’єра, аби таємно розповсюдити серед населення неперевірений генетично модифікований мікроб.
* * *
Коли я зупиняюся за адресою Пічтрі-стрит, 33, автомобілі ще заїжджають у підземний гараж і виїжджають із нього, але всередині вже здебільшого порожньо.
Автомат на в’їзді видає мені чек, і я відчуваю приплив гордості, позаяк він дуже схожий на той, що надрукував я. От тільки в цьому можна чітко роздивитися штрих-код без необхідності звертатися до криптографії.
Я паркуюся поруч із парадними ліфтами, але стримуюся й не перевіряю їх. Якщо за мною стежить охорона, попастися не хочеться. Треба принаймні встигнути перевірити основні ліфти.
Заходжу, натискаю кнопку вестибюлю й відчуваю, як зростає тривога. Я не ознайомився з планом будівлі й гадки не маю, чи охороняється вхід і чи треба там реєструватися.
Двері відчиняються, і крізь довгий коридор я дивлюся просто в очі охоронцю, який сидить за столом.
Ліфтів по два ліворуч та праворуч, але наразі його увага зосереджена на мені. Я махаю коробкою, ніби це якась універсальна перепустка.
— Знаєте, на який вам поверх? — питає він.
Я починаю затинатися, а тоді згадую, що можна прочитати з наліпки. Це додасть моєму бурмотінню трохи правдоподібності.
— Ем, двадцятий.
— Підіймайтесь на одному з тих, що ліворуч, — каже він мені.
— Ем, дякую, — відповідаю я з ввічливістю тринадцятирічки, який ось-ось прокрадеться на дорослий сеанс.
Стою перед дверима кольору бронзи й чекаю, доки вони відчиняться. Ліфт обслуговує поверхи з одинадцятого по двадцятий. Це означає, що, заглянувши в обидва ліфти горішніх поверхів, доведеться спуститися сходами і скористатися тими, що обслуговують нижні.
— Треба натиснути кнопку, — вигукує мені охоронець через фоє.
— Ем, точно.
Я натискаю кнопку, і за мить двері відчиняються.
Заходжу, натискаю «20» і полегшено видихаю. Доки ліфт підіймається, я згадую, що маю не просто стояти, а зайнятися важливою справою. Я витер і дезінфікував руки ще в машині, аби впевнитися, що не принесу з собою бактерій, тому принаймні можу не перейматися, що забрудню кнопки. Дістаю з кишені пляшку активатора, пшикаю на кнопки й виходжу в коридор. На випадок, якщо послужливий охоронець стежить за мною через камеру спостереження, прогулююся до дверей Tompson Consulting і повертаюся.
Намагаюся не роззиратися в пошуках камер. Один із головних прийомів маскування в місті — поводитись якнайнудніше. Незабаром людям набридне на тебе дивитися.
Підходжу до інших ліфтів, натискаю кнопку «Вниз», а коли двері відчиняються — засовую всередину руку й обробляю кнопки.
У голові тим часом проноситься думка: а раптом охоронець дивиться через камеру ліфта? Чи зможу я пояснити таку чудернацьку поведінку ексцентричною гермофобією?
Краще б не довелося.
Я натискаю кнопку одинадцятого поверху, відступаю й викликаю ліфт, на якому приїхав.
Коли він прибуває, я вже тримаю наготові свій ультрафіолетовий ліхтар і відкриту коробку. Якщо хочеться перевірити всі чотири ліфти, слід бути максимально швидким.
Зайшовши всередину, одразу ж стаю навколішки, притискаю коробку до кнопок і радію, що не встиг імпульсивно щось натиснути, адже світіння зруйнувало б ефект маленької темної кімнати.
Зазираю в коробку і бачу лиш пурпурове світло своєї ультрафіолетової лампи. Жодних контрольних плям.
Звичайно, проблема може бути в тому, що підозрюваний зайшов у ліфт, попросив когось іншого натиснути його поверх і не лишив сліду.
Я спускаюся на одинадцятий поверх і виходжу.
Чекаючи на інший ліфт, міркую, скільки часу мине, перш ніж охоронець помітить, що я не повертаюся. Він зателефонує копам чи піде шукати мене сам?
Мене влаштовують обидва сценарії. Головне — отримати дані. Насправді нічого незаконного я не роблю, якщо, звичайно, вони не надто добре знаються на мікробіології чи статуті Нюрнберзького трибуналу.
Я заходжу до другого ліфта, де наніс реагент, знову стаю навколішки й притуляю коробку до кнопок.
Мене вітають яскраві плями.
Привіт, маленькі.
Сумували за мною?
Усі… дві колонії?
Він натиснув дві кнопки, «14» і «17». Мабуть, комусь допоміг. Як мило.
Це означає, що я маю перевірити два поверхи. На кожному від десяти до п’ятнадцяти офісів.