Джеффері Вашингтон заплатив за будинок готівкою. Спроби бодай щось про нього нарити виявилися марними. Підозрюю, його взагалі не існує.

Мені не вдалося знайти жодної пізнішої згадки про купівлю Джеффері Вашингтоном іншого будинку в цьому районі. Може, він переїхав далі, але скоріше за все, просто вигадав ім’я.

Але не все так погано. Можна ще перелопатити цілу купу паперів — від комунальних платіжок до телефонних квитанцій. Я, правда, поки не маю такої можливості, та коли вдасться знайти вагомий доказ зв’язку Артіса й Крістофера з тим будинком — зможу переконати навіть такого циніка, як детектив Корман. Однак марними надіями я себе не тішу.

Безпрограшний варіант — поспілкуватися з сусідами. У Іграшкового Майстра є двоє сусідів, які могли б щось бачити, але, звичайно, в Південному централі є висока ймовірність, що ніхто мені нічого не розповість.

Закінчивши з пошуком даних, я телефоную Вільяму. Не хотілося б, аби він почав удиратися до будинків чи навіть гірше — сказав Метісу, що у нас з’явився підозрюваний. Тому я лиш повідомляю, що знайшов кілька зачіпок і незабаром зможу розповісти більше. Маю надію, вже зовсім скоро.

— А що з тим Іграшковим Майстром? — питає він.

Дещо все-таки можна розповісти.

— Це дитяча міська легенда. Він випливає кожні кілька років.

— То він якось пов’язаний з Крістофером?

— Можливо. Гадаю, це може бути реальна людина.

Не хочеться казати Вільяму, що цей тип — педофіл і убивця. Але він і сам уже заповнив пробіли.

— То, по-вашому, він міг спілкуватися з Крісом?

— Імовірно. Іноді такі типи обробляють дітей поволі. Спостерігають, хто з малих довіряє їм найбільше.

Він лиш зітхає, а тоді, після тривалої мовчанки, каже:

— Я сподівався, це просто випадковий мужик. Ну, знаєте, проїздив повз і помітив Кріса.

— Розумію. Може, так і було. Це лише байка.

Доки я не дізнаюся про болісну оповідку Артіса більше, ділитися нею не варто.

На прощання не зовсім щиро обіцяю тримати його в курсі. Сидячи за квартал від будинку, де могли вбити його сина.

Я катався туди-сюди й спостерігав, аж доки не увімкнулися поодинокі вуличні ліхтарі, заливши околиці жовтавим сяйвом.

Я помітив, що на решті подвір’їв є світлочутливі ліхтарі, а у дворі будинку номер 17658 — немає. Як не брати до уваги тьмяного світла, що ллється крізь завіси брунатного одноповерхового особняка, двір ховається в цілковитій темряві.

Та це не єдина його особливість. Найвища огорожа з бачених мною в окрузі сягає майже двох метрів. У номера 17658 — два з половиною, тож перехожим нічого не видно. З вулиці можна помітити хіба ряди дерев, що ростуть на задньому подвір’ї.

Цей будинок у серці передмістя — на диво ізольований і відлюдний. По обидва його боки до сусідів тягнеться три метри паркана.

На супутниковій карті видно, що будинок розташований на продовгуватій ділянці й тягнеться аж до під’їзної доріжки. Один гараж — той, який, певно, описував Артіс, — стоїть у глибині двору. На іншому, внутрішньому, висить замок, і не схоже, щоб його часто відмикали.

Найбільша таємниця для мене — особа власника. Будинок було продано в 2011-му майже на двадцять відсотків дешевше за середню ціну в районі. Це означає, що угода була приватною. Можливо, власник поспішав або покупець близько знайомий із продавцем. Може, це навіть одна й та ж особа.

Волосся стає дибки від думки, що Джеффері Л. Вашингтон досі може бути власником будинку. Можливо, він зараз навіть усередині.

Перш ніж вийти з машини, я обмірковую варіанти, яких не так уже й багато. Перший — поїхати в аеропорт і зателефонувати Корману, повідомивши все, що мені відомо.

Та якщо Іграшковий Майстер не відчинить голий, скривавлений і з ножем у руці, Корман лиш прискіпливіше перевірить документи.

Справді розумний Іграшковий Майстер знищив би все, що пов’язувало його з убивствами. Після втечі Артіса це було б мудро.

Звичайно, ми говоримо про серійного вбивцю. У нього може бути своє уявлення про мудрість.

Я вирішую зібратися з духом і постукати у двері. Ховаю пістолет у кобурі в задню кишеню джинсів і обсмикую куртку. Навіть після сутички з Джо Віком мене не тягне до зброї, але завдяки тому, що в OpenSkyAI вигідно тлумачать безпекові угоди нашого міністерства оборони, я маю дозвіл носити пістолет у будь-якій точці США. Хоч місцевий суд може з цим і не погодитись.

Питання в тому, чи хотів би я скористатися зброєю. Ще точніше — чи мені доведеться.

Я ще раз оглядаю подвір’я, а тоді підходжу до дверей будинку 17658 і стукаю.

Зсередини чути телевізор і собачий гавкіт.

Що ж, принаймні вдома хтось є…

Двері прочиняються, на поріг вичимчиковує маленька сіра хутряна кулька і зупиняється біля моїх п’ят, гавкотом попереджаючи про необхідність терміново покинути територію.

— Едді! — кричить ізсередини старечий голос. — Не чіпай його.

Пес стрімголов мчить назад, задоволений, що виконав свій собачий обов’язок. Двері відчиняються ширше, і мене вже роздивляється літня чорна жінка у великих окулярах.

— Слухаю вас? — каже вона.

Я мигцем зазираю вглиб — аби пересвідчитися, що, крім Едді, там немає голого серійного вбивці, готового на мене накинутися.

— Вітаю, я Тео Крей.

Я показую своє посвідчення, яке вона тягне, аби краще роздивитися.

— Не дуже гарна фотографія, містере Крей, — каже, повернувши його.

— Я не фотогенічний.

— Заходьте, заходьте, — кличе вона, притримуючи для мене двері. — Хочете чаю?

— Гм, не відмовлюся.

Я ступаю всередину, підозріливо позираючи за двері — чи не чигає на мене якась небезпека?

Схоже, меблі в будинку не міняли з часів президенства Клінтона. Стіни вітальні вкриті дерев’яними панелями. Широкий диван стоїть перед телевізором із великим екраном, що, певно, лишився з епохи Іграшкового Майстра.

Коли вона зачиняє двері, я помічаю три рядки засувів і одну замкову щілину. Це одразу ж мене насторожує. Такий замок використовують, щоб тримати когось усередині.

Я спостерігаю, як жінка прямує на кухню й наливає дві чашки чаю. Підлога в кімнаті подерта, а килим поплямований.

— Я саме збиралася піти посидіти на веранді, — каже вона, минаючи мене з двома чашками.

Я йду за нею на невеличкий бетонований майданчик із краєвидом захаращеного бур’янами подвір’я. Жінка сідає і жестом вказує на іржавий стілець навпроти.

— Ви чоловік, якого обіцяла прислати церква? — питає нарешті.

— Ем, ні… міс..?

— Місіс Ґрін, — каже вона, взагалі не переймаючись тим, що у неї вдома сидить абсолютний незнайомець.

Едді обнюхує мою ногу й вибігає у двір, аби проінспектувати шматок сухої трави та на щось погарчати. Я нервово озираюся, боячись, щоб містер Ґрін не накинув на шию дріт.

— Містер Ґрін удома, мем?

— Містер Ґрін тепер в обіймах Господа. Царство йому небесне.

— Мої співчуття. Ви жили тут удвох?

— О, ні. Ми з містером Ґріном жили в Лінвуді. Сюди я переїхала невдовзі після його смерті.

Здається, її геть не цікавить причина мого візиту, та все ж треба перейти до запитань.

— Я держслужбовець. Проводжу перевірку осіб, які подавали резюме на роботу. Чи не могли б ви мені розповісти про чоловіка, який жив тут до вас?

Едді знаходить нову мішень і вовтузиться в грязюці, а тоді хапає свою жертву й несе жінці до ніг. Вона нахиляється і чеше йому за вушком. Здається, на відповідь у неї йде ціла вічність.

— Я не була знайома з цим паном. Спілкувалася лише з ріелтором. А щойно ми купили будинок, він виїхав.

— Розумію. Він залишив якісь речі?

— Лише телевізор.

— А сусіди нічого про нього не розповідали? Може, чули щось цікаве?

— Точно не пригадую. По-моєму, казали, що він рідко бував удома, і всі здивувалися, коли я в’їхала.

Цікаво. Це може означати, що Іграшковий Майстер використовував будинок лише для своїх брудних справ — ну, якщо це взагалі був його будинок. Можливо, він лиш привозив сюди своїх жертв.