— А кістки, які ви знайшли, були з’єднані між собою?

— Ні. Майже всі були розділені й лежали окремо.

— Дуже цікаво… — каже вона. — Дуже цікаво.

— Що саме?

— Звучить так, ніби тіла порубали.

— Справді. В принципі, так їх легше позбутися.

— Але якщо маєш величезне подвір’я, де можна їх закопувати, — рубати необов’язково. Цих дітей могли розчленувати.

Мені починає зводити живіт.

— Навіщо?

— Він не просто вбиває чаклунів. Він забирає певні частини тіла для магічних ритуалів.

Мене ось-ось знудить.

— То це ритуал? Щось на кшталт культу?

— Ритуал, так. Культ? Навряд. І все значно гірше, ніж вам здається.

— Що, на біса, може бути гіршим за розрубування хлопчиків задля магічних заклять?

Від її відповіді я німію.

— Він їх іще й поїдає.

Ми сидимо в тиші. Все сказане нею має сенс, та факти здавалися надто розрізненими й були надто закоріненими в людську поведінку, аби я міг дійти тих самих висновків.

— Сподіватимемося, що його впіймають. Хіба в Бразилії не заарештували підозрюваного?

Я повільно хитаю головою.

— Так, там може бути якась зачіпка, але не думаю, що це він. Остання дитина зникла, коли той чоловік уже був за ґратами.

— У новинах я про це не чула.

— Бо про це не повідомляли. Вони гадають, що всі вбивства сталися в Лос-Анджелесі.

Її очі впиваються в мої.

— О господи, не тут… Тільки не знову…

Розділ 39. Ботаніка[17]

Я все життя стикався з різними формами магічних вірувань — від техаських церков, куди мене намагалися затягти далекі родичі, до шаманів і цілителів, яких зустрічав під час досліджень у джунглях Південної Америки. Якось я навіть випив чарівного зілля, аби втішити місцевих, вийшов за межі реальності й прокинувся на дереві, волаючи, мов мавпа. Десять років по тому колеги займалися польовими дослідженнями в Гондурасі й розповіли, що місцеві досі запитують, коли повернеться американський мавполюд.

Утім, прогулюючись ботанікою, нью-ейджівською крамницею в бідному районі Атланти, я розумію, що неодноразово стикався з магією й навіть брав участь у символічних церемоніях, та ніколи насправді в цю тему не заглиблювався.

Крамничка заставлена спеціальними молитовними свічками, порошками, оліями з назвами типу «Кров голуба» чи «Порошок удачі містера Ґаєра», а також різноманітними тотемами — від пір’я до каменів із приклеєними очима-­мушлями.

Я й гадки не маю, що означають усі ці предмети. За ними стоїть якась первісна історія чарів? Чи містер Ґаєр — підприємець, який уміло вигадує новий асортимент?

На багатьох товарах я помічаю етикетки з лос-анджелеськими адресами й розумію, що проґавив там украй важливий вектор.

Власник — жилавий дідок зі шкірою кольору червоного дерева. Я б сказав, що у нього вест-індське коріння. Коли я увійшов, він розмовляв по телефону, пояснюючи клієнту, що в них уже кілька тижнів тому закінчився якийсь «Зміїний укус», та незабаром очікується нова партія. Слава богам, нарешті.

Я прийшов до цієї крамниці, аби зрозуміти, в якому світі живе Іграшковий Майстер, і спробувати дізнатися, частиною якої мережі він може бути.

Я вже зрозумів, що серійні вбивці, зосереджені на одному чи двох регіонах, зазвичай пов’язані з соціальними групами своїх жертв.

Серед жертв Джона Вейна Ґейсі було багато молодиків, яких він наймав працювати на будівництві. Крім того, він часто спілкувався з сутенерами й проводив чимало часу з поліціянтами. Батьки зниклих підлітків не раз розказували про чоловіка, кот­рий товаришував із хлопцями, яких брав на роботу.

Лонні Франклін любив тусуватися з повіями, підсадженими на крек. Друзі знали про цю частину його життя — деякі навіть підозрювали про його нечисті наміри. Задовго до того, як поліція вийшла на нього, проститутки попереджали одна одну про чувака, схильного до жорстокості.

Серійний убивця з Атланти Вейн Вільямс називав себе музичним продюсером і навіть мав любительський радіопередавач. Пізніше стало відомо, що багатьом жертвам він обіцяв можливість стати зіркою музичної сцени. Коли поліція вперше його затримала, він сказав, що прямує на прослуховування співачки, якої насправді не існувало.

Усі троє терлися в колах, де могли зустріти жертв, і при цьому спілкувалися з тими, ким самі прагнули бути.

Ґейсі тусувався з копами. Франклін любив компанію інших «гравців». Вільямс намагався заводити знайомства з музичними продюсерами.

Якщо Іграшковий Майстер справді вважає себе причетним до окультного світу — він знайомий із відповідними колами людей у Лос-Анджелесі й Атланті.

Біля входу до крамниці висить дошка оголошень із флаєрами, що рекламують молитовні групи, екстрасенсів, цілителів та всілякі інші надприродні промисли.

— Я можу вам чимось допомогти? — питає власник.

Я намагаюся дібрати слова так, щоб не звучати, мов цілковитий профан.

— Я… я шукав… я на цьому мало знаюся…

— Я теж — навіть після п’ятдесяти років роботи. Що у вас за проблема?

Я відвертаюся від флаєрів.

— Останнім часом мене дехто турбує…

Краще говорити загальними фразами, ніж вигадати брехню і заплутатись у ній.

— Багряна. Дехто з клієнтів каже, що допомагає.

Він показує на полицю, заставлену різнокольоровими свічками.

Я беру багряну і кладу на його прилавок.

— Ще щось?

— Може, талісман? — він розуміє, що перед ним чистої води простак. — Подивимось, — обводить поглядом крамницю й зупиняється на полиці з найдорожчими товарами, що висить у нього за спиною. — Кажуть, ось цей кристал може допомогти. Здається, це онікс.

Продавець кладе на прилавок гранований шерл, і близько не схожий на онікс, та я не сперечаюся.

— Скільки?

Якусь мить він пильно мене вивчає, намагаючись вирішити, на якій ціні зупинитись торгуючись, і озвучує спершу геть смішну суму.

— Сотня. Та вам продам за сімдесят п’ять доларів.

Я підіймаю кристал, удаючи, ніби оцінюю його вартість.

— Гаразд… якщо ви кажете, що спрацює.

Він знизує плечима.

— Я можу сказати лише про себе.

Не найкращий хід, як на продавця, та я тут не для скепсису. Виймаю пачку стодоларових банкнот і кладу одну на прилавок.

Він помічає гроші. Цього я й хотів.

— Не знаю, як краще спитати, — заводжу, — та чи не могли б ви допомогти мені декого знайти? Людину, котра б зналася… як би це краще сказати… на закляттях?

Він киває на флаєр з дошки.

— Вам до міс Вайолет. Кажуть, вона найкраща. До речі, як вас звуть?

Потім точно скаже міс Вайолет, що це від нього приходив дурник із товстою пачкою банкнот.

— Крейґ, — відповідаю я.

Він дає решту й пакет із моїми покупками.

— Візьміть флаєр собі. Гадаю, вона та, хто вам потрібен.

Я в цьому більш ніж певен. Якщо до неї він надсилає найбагатших клієнтів, дуже ймовірно, це одна з головних осіб у мережі. І, можливо, Іграшковий Майстер їй колись зустрічався.

Я зупиняюся біля офісу міс Вайолет. На вулиці на пластикових стільцях сидять люди — очевидно, чекаючи на прийом.

Будинки в цьому старому кварталі зведені в середині ХХ століття. Доріжки до них посипані гравієм, а газони трохи порослі бур’яном.

Моє орендоване авто найдорожче серед припаркованих перед будинком, як не брати до уваги «Мерседеса» у відкритому гаражі.

Дорогою до входу мені міцно тисне руку високий чорний чоловік років сорока в класичній сорочці й камуфляжі.

— Містере Крейґ, міс Вайолет дуже рада вашому візиту.

Певно, це Роберт, із яким я розмовляв по телефону. Він пояснив мені, що міс Вайолет віддана богові і свої послуги надає безкоштовно. Якщо ж я запропоную гроші, вона образиться.

Я спитав, коли зможу з нею зустрітися, і він повідомив, що на прийом у цієї дивовижної жінки чекає багато людей. Після тривалої паузи я поцікавився можливістю зробити пожертву, й за щедрість мені призначили зустріч наступного дня.