На сайті сказано, що це християнський прихисток для бідних та малозабезпечених дітей. Звучить, як рай для дітовбивці, але на локацію з «П’ятниці, 13–го» табір не схожий. Парканів немає, будівлі нічим не захаращені, а навколо повно сусідів. Тут, як і в заміському будиночку, вбивці було б украй незручно бігати голяка за дітьми.

І все ж табір здається ідеальним місцем, аби знаходити та готувати потенційних жертв.

Доки Ойо в церкві, я вирішую навідатися до ще порожнього табору — принаймні згідно з розкладом — і роздивитися, що до чого.

Паркуюсь і обходжу територію. На ній — старі білі дерев’яні будівлі з запилюженими вікнами.

Зазираючи всередину, помічаю кафетерій та ігрову кімнату, полиці якої заповнені настільними іграми. Ще тут є чотири будиночки з десятьма двоярусними ліжками в кожному, а також окремий душ і вбиральня, як зазвичай буває у кемпінгах.

На фотографіях із таборового сайту дітлахи часто сидять у наметах або граються на свіжому повітрі. Озера чи інших принад звичайного літнього табору тут немає, та для дітей із бідних родин це місце — далеко не найгірше у світі… якщо не рахувати, що керує ним дітовбивця…

У глибині табору є парк. Із західного боку — ряд будівель, огороджених високим парканом. Як я розумію — щоб не було чути дитячого лементу. В інтернеті сусідня нерухомість значиться, як «Розсадник Макґентрі». З боку табору ніяких вивісок на загорожі немає. Зарості, що височіють над нею, давно ніхто не підрізав.

Я ще раз проходжуся табором, упевнюючись, що не пропустив якогось бомбосховища чи підземного бункера. Навіть стоячи над ним, я б не дізнався про його існування, та все ж я певен, що лігво Іграшкового Майстра не сховане під дитячим християнським табором.

Убивати він може й тут. Але навіть попри те, що у вімблдонському будинку вбивали й ховали заразом, навряд хтось настільки розумний, як Ойо, ризикуватиме, даючи юрбі гіпер­активних дітей гратися в купу малу на погано закопаних трупах. На відміну від більшості серійних убивць, він занадто обережний для такого.

Історії відомо безліч випадків, коли поліціянти з’являлися на порозі серійних убивць, доки їхні жертви кричали про порятунок із приглушених підвалів чи прихованих кімнат за кілька метрів звідти. Двадцятьох шістьох жертв Джона Вейна Ґейсі виявили закопаними під будинком. Те, що лишилося від жертв Джеффрі Дамера, знайшли в холодильнику й ледь не в кожній кімнаті.

Я минаю кільце з колод, що оточують кострище. Носком черевика копирсаюся в попелі, шукаючи те, чого там бути не має.

Трохи плавленого пластику й фольги, але на місце кремації не схоже. Все у цьому таборі виглядає так, як і має. А от від одного погляду на будинок у Вімблдоні я відчув напад тривоги.

Повертаюся до машини. Треба повернутися в готель, проглянути дані про розташування Ойо й вибудувати мапу його пересувань за останні години. Сподіваюся, так вдасться визначити його секретне місце. Знайти його зараз — питання життя і смерті.

Я лізу в кишеню по ключі від свого орендованого авто, і тут раптом дзвонить телефон.

— Алло? — відповідаю я, сідаючи.

— ЯКОГО БІСА, ТЕО? ЯКОГО БІСА?

— Біркетт?

Такою розлюченою я її ще не чув.

— Що ти накоїв?

— Тобто?

Я нервово озираюся, очікуючи поліційних сирен і гелікоптерів.

— Лос-Анджелес? Ти про це?

— Про це? Господи. Ні. Я зараз не про твоє дивакувате хобі. Я про те, як намагаюся владнати все з Парком, аби він не ускладнював тобі життя. Спілкуюся з подругою, яка займається внутрішніми справами підрядників РУМО. Прошу глянути, чи не написав Парк чого-небудь після вашої з ним, ем, суперечки, а вона каже, що хтось піднімав твій файл ОР.

— Мій що?

— Файл оцінки ризику. В ньому зберігаються всі твої потенційні безпекові зобов’язання. Так ми можемо стежити за всіма вами, ідіотами, аби ви не відчули себе Сноуденами й не побігли розпатякувати все росіянам. Тобою хтось дуже цікавився.

— Парк?

— Ні! Як настільки розумна людина може бути такою тупою?

— Раз на раз не випадає, — відповідаю я.

— Людина з іншого управління.

— З якого?

— Я не маю права тобі казати. Але уявімо, що це РУМО без двох останніх букв і з однією попереду.

ЦРУ.

— Якого хріна вони мною цікавляться?

— Якого хріна… стривай…

Вона замовкає, усвідомивши, що хотіла спитати те саме.

— То якого хріна?

— Якщо я скажу, що не маю жодного уявлення, ти мені повіриш? І взагалі — хіба тобі можна мене про таке питати?

— Якби зробили офіційний запит, я б не питала. Та запиту не було, тож це просто місцева чутка. Але серйозно, Тео. Якщо я дізнаюся, що ти записував секретні документи на диски Леді Ґаґи, я тобі яйця відірву.

— То була Меннінґ, не Сноуден.

— ЧОРТ ЗАБИРАЙ, Я РОЗУМІЮ РІЗНИЦЮ!

Вона глибоко вдихає і трішечки заспокоюється. Трішечки.

— Це не лише твої справи. Мої теж. Я по стількох кабінетах бігала, щоби влаштувати тебе на цю роботу. Стільки всього наобіцяла. Твої перепалки з Кавано мало чим допомагають, але принаймні він поважає людей, які виказують своє незадоволення. Якщо ти вплутався в якесь лайно, мені кінець. А я люб­лю свою роботу. Я особисто знайду тебе й відріжу тобі член або ж упевнюся, що, коли ти сидітимеш у федеральній в’язниці, за мене це зроб­лять якісь головорізи. Ти зрозумів?

— Так.

— ТИ ЗРОЗУМІВ?

— Господи, так! У чому б мене не звинувачували, за таке не садять до федеральної в’язниці й не відправляють доживати віку в Росії під пильним наглядом купки колишніх шпигунів КДБ.

— Гаразд. Рада, що ми одне одного розуміємо.

— Так. Довірся мені. Я б не зробив нічого такого, що могло б тобі нашкодити.

— Добре.

Вона ще раз глибоко вдихає.

— Я тобі вірю. Та от цікаво — ти соціопат?

— Я й сам себе часто про це запитую.

— Спокійніше мені не стало. Скажи, чи робив ти щось таке, що десь у когось могло б викликати підозри?

От гівно.

— Ем…

— Тео?

Я не розповідатиму про свій маленький експеримент із бактеріями, чи про те, що він допоміг виявити. Про те, як я буквально на порозі ДНБ лишав генетично модифіковані мікроби, точно мовчатиму.

Нічим хорошим це не скінчиться.

До того ж вона муситиме розповісти керівництву, а за сумісництвом тому, хто так раптово мною цікавився. Можливо, це Парк через посередника намагається мені нашкодити. Але якщо ні, не хочеться ризикувати.

— Бачила моє ім’я в новинах? — питаю риторично. — Може, хтось із іншого управління просто цікавиться? Мене вказали лиш як консультанта OpenSkyAI. Може, просто цікавляться, чим я там займаюся?

— Угу, – каже вона, не повівшись на моє пояснення. — Які ще варіанти?

— Не можу сказати…

— Ти, трясця, сама прозорість. Кажи вже.

— Можу сказати тільки… Пам’ятаєш той дім жахів у Лос-­Анджелесі? Підозрюваного, що помер у Бразилії? Головний не він.

— То це тому ти в Атланті?

— А ти звідки знаєш?

— Я працюю на спецслужби, дурнику. Крім того, я мала пересвідчитися, що ти не побіжиш у розпростерті руки китайців. Туди краще не перебігати. Господи.

— Зрозумів. Отже… що я можу розповісти… ну, той тип, який, на мою думку, винен… ем… він може бути… може бути інформатором.

— Добре, — терпляче каже вона. — Чиїм?

— Можливо, міністерства національної безпеки.

— Мусульманин?

— Ні. Все складніше. І інформатор не внутрішній.

— Чорт забирай, Тео. Ти взявся рознюхувати про захищеного інформатора?

— Не знаю, чи він захищений. Але поганий точно. Дуже поганий.

— Тому ми й використовуємо їх як інформаторів. Хороші типи не знають нічого корисного.

— Так, — відповідаю я. — Але цей убив у Лос-Анджелесі принаймні сімнадцять дітей.

— Якщо матимеш докази, надішли їх мені, і ми звернемось до ФБР.

— Я над цим працюю.

— Як це розуміти?

— Треба переконатися, що його одразу ж упіймають. Цей тип може планувати чергове вбивство дитини. Якщо я облажаюся, він зникне, а мені доведеться відповідати на незручні запитання.