Убивалося легко, мордувалося безтурботно – потаємно та «in ricenti», на очах у суспільства, адже навіть якщо суд усе-таки відбувався і вирок виносився, то засуджений не мусив обов'язково і слухняно сідати у вежу, а найчастіше йшов додому чи з друзями на вино. Справа в тому, що хоч судова і виконавча влади були відокремлені, проте, виконавча нічого, зрештою, виконати не могла, оскільки їй завше катастрофічно бракувало самих виконавців, себто міліціантів, натомість майже кожен підсудний приходив у такому товаристві озброєних до зубів шаблями, мечами, ланцюгами, палицями, киями, кастетами, галябардами й палашами друзяк, родичів і слуг, що лишень збезумнілий фанатик правосуддя або самовбивця наважився б спробувати силоміць привести його до в'язниці – спроба така, безперечно, мала би сумовиті наслідки для правосуддя та його охоронців.
Таким чином, коли в липні 1612 р. добрі знайомці зустрічають Немирича в замарстинівській корчмі Макольондри при доброму гуморі, зі шклянкою хересу в руці та тлустою хвойдою в самих лише турецьких панчохах при боці, то на їхнє запитання, а що він тут робить, чують у відповідь: «Ге-ге, відсиджую вежу, панове! Вбив-їм теперечки старшого Ісаковича та й дістав-їм три тижні і рік. Мушу сидіти, бо нема на то ради!»
(Ісакович – вихрещений караїм, гендлював підробними львівськими килимами, які видавав за перські, бо в дійсності вони таки нічим від перських не різнилися. Одного разу Немирич разом із найближчими товаришами-шибайголовами Яцьком Бородавкою, Геником Шулерманом і португальським мурином Жоеліньйо піймали Ісаковичевого сина Захарію в борделі «Чотири цицьки», де юний караїм процвиндрював татусеві набутки, силоміць стягнули його з працівниці борделю Сусанни Валігури і потягли у винниківський ліс, де зв'язаного покинули в печері, лишивши на варті підсліпуватого ліліпута Птушека. Тим часом потелефонували до старого Ісаковича, вимагаючи з нього п'ять тисяч золотих австрійських цехінів, у противному разі погрожуючи розчленувати молодого Захарка на одинадцять рівних частин, приславши згодом старому його (синову) голову, шлунок і статевий член. Старий Ісакович, прихопивши куфер з цехінами, поквапно рушив у бік Чортової скелі, де було домовлено про зустріч з Немиричем та його командою. Тим часом молодий Ісакович зумів виплутатися з пут (цей номер він не раз бачив у мандрівних штукарів і тому легко виконав його), приголомшив, тобто вбив сплячого ліліпута каменюкою, і пішки, проминувши ліс та Галицьке передмістя, попрямував назад до борделю «Чотири цицьки», оскільки ще як слід не нагулявся. Розлючені його втечею, Немирич і товариство зрешетили старого Ісаковича, потративши на нього цілих вісім обойм. На довершення виявили у куфрі зовсім не цехіни, а всього лишень таляри, які старий, очевидно, у темряві й поспіху переплутав з цехінами. Закінчення цієї історії читачеві вже відоме – гродський суд і банкет Немирича з друзями у замарстинівській корчмі Макольондри).
У проміжку між убивством старого караїма Ісаковича та пограбуванням волоської дипломатичної місії на чолі з боярином Георгіцою, що рухалася в розташування шведського короля восени 1615 р. , везучи цінні папери з приводу трансільванської спадщини, Самійло Немирич віддався науці та мистецтвам. 1614 р. він видав у Дрездені віршований латиною трактат «Про лікування маком і природу коноплі», дуже високо поцінований сучасниками, та, на жаль, безповоротно втрачений сьогодні. Багато музикував, їздив околицями Львова на винайденому ним же праобразі нинішнього ровера, зрідка полював і писав полемічні листи проти уніатського єпископа Іпатія Потія.
Пограбування волоських послів виявилося найголоснішою справою за участю Немирича, коли не брати до уваги відому вже нам історію зі зґвалтуванням жіночки і пляцками, що завершилася для Немирича вежею. Влаштувавши засідку у славетному своєму дрімучістю Чорному лісі, котрий починався тоді майже від Галича й Тисмениці на сході і тягнувся з незначними прогалинами аж до Мюнхена на заході, Немирич і товариство підстерегли там волоську валку і, зустрівши її сльозоточивим газом, добилися того, що боярин, решта послів, а також охоронці лягли обличчями вниз просто на розгрузлу осінню дорогу і не рухалися. Наповнивши свої бесаги волоськими дукатами, топазами й аметистами, і таємними паперами, що були запечатані в окремій шкатулі з горіхового дерева, інкрустованій перламутром і слоновою кісткою, поздиравши з послів хутра і шовки, Немирич та його друзі зникли у нетрях Чорного лісу. Португальський мурин Жоеліньйо прихопив був іще дев'ятилітнього погонича мулів, який йому страшенно сподобався, але невдовзі помер від зловживань.
Таємні дипломатичні папери Немирич спритно повернув трансільванському дворові, правлячи за них двадцять тисяч швайцарських франків, але князь Ракоцій не виявив особливого ентузіазму щодо такої домовленості, тож довелося погоджуватися лише на вісім з половиною тисяч.
До цього моменту король і сейм Рес Публіки вже тричі проголошували Немирича інфамісом (позбавленим громадянської честі та шляхетства) і двічі – банітою (позбавленим будь-яких прав і захисту з боку держави й суспільства). Це означало, що будь-хто і будь-якої хвилі міг його закатрупити і не ніс би за це перед законом ніякої відповідальності, а навіть заслужив би подяку Його Королівської Милості. Однак охочих до такої подяки щось не надто було видко, і Немирич презухвало розгулював собі площею Ринок у золотистому кунтуші та в супроводі бездоганних зарізяк Шулермана, Жоеліньйо і відрахованого з колегіуму за онанізм спудея Інокентія Сильвестра Коцького (Яцько Бородавка на той час уже був у Січі, де невдовзі стане гетьманом, скинувши Сагайдачного, однак під Хотином поплатиться за це головою, довівши, яко гетьман, славне Військо Низове Запорозьке майже до цілковитого розвалу).
Останню з черги баніцію Немиричеві було проголошено за т. зв. «справу звіринця». Історія ця має дуже колоритний екзотичний посмак. 1616 р. , у травні – червні, на Погулянці спинився мандрівний бестіарій такого собі Мікельаньойоло Романо (під цим іменем ховався від інквізиції відомий фальшивомонетник і отруювач Густав Зуппе, до речі, виходець із Тюрінгії): чотирнадцять кліток з усілякою індійською звірнею, а саме левами, пантерами, лемурами, носо- і єдинорогами, жирафами, антилопами, річковими кіньми гіпопотамами, павіанами, зебрами, єхиднами, вампірами, інкубами та ін. Щодня, а особливо в неділю найдобірніше львівське панство сходилося на зелену Погулянку, де можна було за порівняно високу платню роздивитися всю цю дивовижну фауну, від якої, щоправда, добряче таки смерділо. Однієї з неділь Немирич та його друзі, вихором налетівши на бестіарій, повідчиняли в ньому всі клітки і повипускали негодованих звірів на волю. При цьому загинув португальський мурин Жоеліньйо, котрого розтоптав випущений ним же носоріг, до якого він, старий ловелас і зоофіл, цілком необачно спробував позалицятися. Перелякані, ледь живі громадяни «найвірнішого з міст коронних Леополіса» кинулися врозтіч, а випущені звірі, загризши декотрих і вгамувавши перший голод, помчали вулицею Леніна (тепер Личаківська) вниз, до центру, і невдовзі цілком окупували збезлюдніле місто, бавлячись у квітниках, водограях та монастирських садах і ласуючи окремими перехожими. Власник звіринця Мікельаньйоло (він же Густав Зуппе) божеволів з розпачу, і тут Немирич заправив з нього тисячу сіцілійських дукатів, аби звірі знову були повернуті у клітки. Зуппе з радістю погодився і тут-таки виплатив триста дукатів завдатку. Наступного дня увесь бестіарій і справді було повернуто до кліток. Використовуючи бразилійську отруту кураре, куплену напередодні в аптеці ван дер Вандена на Гетьманських валах, Немирич та його гурт поприсипляли геть усіх монстрів влучними пострілами з луків і сплячих привезли на Погулянку. Це одна версія, але є ще інша, згідно з якою звірі самі покірно вернулися до кліток, скорившися лагідно й сумирно від музики, яку Немирич виконав для них на поздовжній флейті. Як би там не було, але Зуппе таки виплатив усю решту дукатів Немиричеві й того ж дня разом із усім караваном квапливо виїхав зі Львова.
