Між першим і другим поверхами був майданчик, на який виходили непробивного вигляду двері з лев'ячою мордякою замість ручки. Слуга натиснув на бульку левового носа, і двері прочинилися.

– Пане Немирич, – звернувся доктор. – Прошу зайти до гардеробної і вибрати для себе відповідне убрання. Ви маєте вигляд недостатньо прийнятний для гостини. Я зачекаю тут.

Юрко зайшов до кімнати з шафами і дзеркалами, сподіваючись цілком доречного в такій ситуації ножа у спину, але все закінчилося добре. В шафах було повно чоловічого одягу, ретельно розподіленого по вішаках, щоправда, зовсім однакового: чорний фрак і чорні штани, камізелька, біла сорочка, метелик, унизу під кожним вішаком – гостроносі лаковані мешти, Різнилися ці речі тільки розмірами. Юрко почав квапливо переодягатися, озираючись на прочинені двері і дзеркало поряд із ними, в якому бачив себе в самих лише трусах і від того здавався собі ще беззахиснішим. Але піднайти відповідне вбрання виявилося не так легко. Якщо пасував фрак, то не годилися штани або тріщала по швах сорочка чи навпаки. Час минав, і Юрко перебрав уже, здавалося, половину гардеробу, а так і не знайшов відповідної собі вдяганки. Він починав нервувати і вже придивлявся, чи немає в цій кімнатчині якого-небудь вікна, аби через нього дати драла, розв'язавши таким чином цю дурнувату проблему, але тут зауважив на одному з вішаків комплект з невеличким, пришпиленим аграфкою до вилоги фрака, папірцем, на якому прочитав: «Для пана Ю. Немирича». Одяг виявився як на нього шитий, навіть знайдені під вішаком «лакерки» ніде не тиснули, і ще за кілька хвилин Юрко побачив себе з різних боків у дзеркалах таким, як не бачив ще ніколи, відколи народився.

– Ви одягалися трохи задовго, – З легким докором сказав Попель. – Я мусив відпустити слугу. Він дуже змучився сьогодні. Хай собі трохи відпочине.

– Він тут постійно працює? – спитав Юрко, як тільки вони знову ступили на сходи і рушили догори.

– Взагалі ні. Він є перший секретар райкому. Але ми його попросили, – прояснив ситуацію доктор.

На другому поверсі двері виявилися значно масивнішими і вищими, але діло спрощувалося тим, що вони були відчинені навстіж, і Немирич, супроводжуваний доктором, переступив поріг величезного, залитого свічковим палахкотінням покою. Тут і там покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях. Безшелесні слуги, одягнені так само, як і той перший, у лівреї з позументами, ненав'язливо розносили шампанське та оранжаду на позолочених округлих тацях. У далині покою Немирич побачив квартет музикантів у довгополих каптанах і мудрованих перуках, котрий з невеличкого подіуму виконував щемку сонату для віоли да ґамба, віоли д'амур, флейти і чембало.

– Скарлатті, – упізнав мелодію Немирич.

– Кореллі, – виправив його доктор Попель. – Але менше з тим.

– Чудовий рівень, – поцінував Юрко. – Певно, лауреати якогось фестивалю?

– Та ні, це місцеві хлопці, – знову розчарував його Попель. – Я мушу познайомити вас з деким із присутніх.

Юрко досить незграбно підхопив келих шампанського з проношуваної повз них таці, трохи розхлюпавши при цьому.

– Осторожнее, – сказав слуга, змірявши його недобрим поглядом. – Лезут тут всякие...

І рушив далі.

Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.

– Прошу познайомитися, – вклонився ледь помітно Попель. – То є пан Немирич, славний поет. – І вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.

– О, як приємно! – втішився лисуватий пан з моноклем. – Професор гімназії Гараздецький, – відрекомендувався він.

«Певно, директор тутешньої восьмирічки», – вирішив для себе Немирич і, переклавши келих з правої руки в ліву, поцілував долоньку молодій дамі, яка при цьому назвалася:

– Амальтея Гараздецька, – і показала дещо заячі передні зубки.

Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона – Хлітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.

– Граф дель Кампо, авіатор.

– Юрко, – потис йому руку Немирич.

– Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, – повідомив Юркові Гараздецький. – Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму.

Я думаю, що ви – визначний талант.

– Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, – застерегла пані Клітемнестра. – Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю:

– Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, – знову сяйнула зубками панна Амальтея. – Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, граф?

– Поезія мене цікавить найменше, – заявив дель Кампо.

– О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? – звела брови Амальтея.

– Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрям вітру, – блиснув чорними очима дель Кампо.

Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського, але всі зауважили.

«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», – подумав він, проте всі вдали, що не зауважили нічого, і все обійшлося.

– Жан-Батіст Люллі. Гавот, – оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.

– А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? – поцікавилася Амальтея. – Здається, я вас там бачила.

– Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, – відповів Немирич.

– То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? – допитувалася Амальтея.

– Я, здається, ясно сказав, – розвіяв її сумніви Юрко.

– Шкода, – зітхнула Амальтея. – Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?

– Рілького? – перепитав Немирич. – Ні, не я. Я

знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.

– Шкода, – знову зітхнула Амальтея. – Там був один поет, котрий деклямував Рілького.

– То був не я, – сказав Немирич.

– Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.

– Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.

– Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.

– Скорше всього, бо я не міг там бути.

Граф, якому, відчувалося, все більше не подобається цей змістовний діалог і який, здається, був цілком небайдужий до принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:

– Добре, поезія – це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?

– Я – не Ненемирич, я – Немирич, – вдовольнив його цікавість Юрко.

Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.

– Перепрошую, мені треба до кльозету, – різко заявив він і відійшов.

– Бідний Міхал Сціпіо, – похитала головою пані Клітемнестра. – Здається, він шалено залюблений, – і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.

– Гм, гм, – поправив на собі монокль пан Гараздецький.

– Мамусю, він такий прозаїчний, – зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: – Візьміть мене під ручку і пройдемося.

Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:

– Христофор Віллібальд фон Глюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».

Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.

– Натан Гозендуфт, шкіри і кості, – назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написане те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.

Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока декольте Амальтеї.

– Тут десь є вільна кімната? – поцікавився він.

Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.

– Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? – спитала вона з заячою люб'язністю.