Зійшовши до річки, ми воду

торкнули руками.

У липні так любимо тіло води,

що втікає між пальців.

Сто млинів було там, сто млинових

коліс і зелені застояні плеса,

де риба ловилася в руки.

Очерет, наче царства, держави з латаття –

усе було річка.

Теплі схови в піску

залишалися наші й не наші,

хололи до ранку.

Скільки нас не збулось,

переходячи міст понад Полтвою,

скільки

перейшло через міст і назавше

пропало в гущавині правого берега?..

Хтось сказав: «Ми не ті.

Ми присутні в тунелях і вікнах,

але нам не дійти до старої цвяхарні

за рогом».

Зостається сідати на сходах,

співати.

Може так подолаємо стіни, припнемо

голоси до камінних цурпалків

і витремо очі?

Може так почувають нас ті,

що чекають за рогом?

Зостається шукати себе,

і останній сірник, що в найдальшій

кишені,

колючий, як цвях.

Ми терпляче прожили годину

липневої спеки.

Мотоцикли минулих епох і старі арбалети

лишились позаду.

Золота незасвічена Роза. Й сімсот

неспокійних та спраглих атлетів

з пересохлими вусами й нервами.

Море, рятуй нас! Купання

для гострих твердих борлаків

чоловіцтва в загарбаній вежі.

О як ми слухняно чекали!

Кожен ковток є причастям.

Рани від стріл проступають

під сорочками.

Дозволь мені кружляти над тобою.

Я знав Йосифу Кун, я знав ще кількох жінок.

Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,

а черниці з вулиці Сакраменток

ховалися в нішах.

Ані разу не вигнав мене Макольондра,

я завше мав гроші і розум.

Покажи своє місто. Я хочу

йти за отими дівчатами

в сукнях червоних.

Я хочу дзвонити

з оцих телефонних кабін.

Я хочу набрати номер Йосифи Кун

і почути,

як вона скаже:

«Дозволь мені кружляти над тобою».

Так, наче брама – то вхід.

Є міста, до яких неможливо

зайти через браму.

Є міста, до яких неможливо

зайти.

І приносять великий ключ, і шукають,

куди б устромити, але

брам немає, сторожа зітерлась

на порох. Сім вітрів розкошують

на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкриті, сторожа

виростає зелена й пругка.

«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», –

перелічуєш майже вголос,

та ніяк не згадаєш, як зветься

дерево,

до якого вона вже не ходить...

Я віддав би своє ребро

в анатомічну майстерню.

Там велетенські серця різників і коханців,

обвислі й надуті легені курців,

трубачів і склодувів,

меланхолійні пияцькі нутрощі,

татуйований орден героя (акурат над соском)

і руки останнього ката

по дванадцятім вироку...

Ані слова про інші витвори.

Я віддав би своє ребро.

Може, щось вийшло б із нього –

якась рибина,

чи жінка,

чи гілка

забутого дерева

гінкго...

Прогулянка кіньми – велика приємність.

Та нам зостаються лиш кухні

в задвірках сецесій –

просторі прокурені гнізда,

де гори немитого посуду й чаші

з піщаними квітами, де

у кранах сухих ледь пульсує

волога зелених боліт.

Посіємо попіл на стіл

і прилиймо невипиті краплі.

Брате, намацай отам на стіні вимикач –

я не бачу тебе,

а до ранку ще триста хвилин.

Тож панство і челядь поснули,

і коні поснули,

і нам не ввійти в ці кімнати.

Вони не покличуть.