«Невігластво, ніщо більше» — подумав Джон. Вільний нарід охайністю мало відрізнявся від Нічної Варти; серед тих і тих стрічалися як неабиякі чистуни, так і рідкісні нечупари, а більшість була ні те, ні се. Сморід Кротовини не мав у собі нічого надзвичайного — він утворився з випарів та видихів тисячі людей, напханих у помешкання, викопані хіба що для сотні.

Дичаки навчені були цього танку ще з минулих разів. Без жодного слова вони вишикувалися в черги до возів. На кожного чоловіка припадало по дві жінки, чимало з них із дітьми — блідими кощавими створіннями, що сторожко чіплялися за материні спідниці. Немовлят на руках Джон майже не побачив. «Грудні немовлята вимерли під час переходу, — зрозумів він, — а хто пережив битву, ті померли у королівському полоні за палісадом.»

Бійцям велося трохи легше. На королівській раді Юстин Масей доповів, що князь Гарвуд Зруб нарахував три сотні чоловіків дорослого віку, здатних тримати зброю. «Мають бути і списниці. П’ятдесят, шістдесят… може, сотня набереться.» Джон знав, що Зруб порахував і тих чоловіків, які отримали поранення чи каліцтва. Він таких сам бачив зо два десятки: на грубих костурах, з порожніми рукавами чи без долонь, однооких чи з порубаними обличчями, безногого, якого несли приятелі. Всі до одного — сірі від поневірянь, кощаві з голоду. «Зламані, зневірені, — подумав він. — Живими мерцями бувають не лише упирі за Стіною.»

Утім, не всі воїни з дичаків зламалися та зневірилися. Півдесятка теннів у спижевій лусці стояли купкою біля сходів до одного з льохів, похмуро спостерігаючи і не роблячи спроби приєднатися до інших. У руїнах старої кузні Джон помітив лисого здорованя — Халека, брата Харми Песиголовки. Її свиней, щоправда, ніде не було видно. «З’їли, напевне.» Двійко вдягнених у хутро були рогоноги — дикі та змарнілі, звиклі ходити босоніж навіть снігом. «Серед цих овець знайдеться чимало вовків.»

Коли востаннє він навідував Валу, вона саме так йому і сказала.

— Вільний нарід і колінкарі, Джоне Сніговію, мають більше спільного, ніж різного. Чоловіки є чоловіки, жінки є жінки — хай з якого боку Стіни народилися. Добрі та лихі, звитяжці та мерзотники, люди честі, брехуни, боягузи, горлорізи… ми різного люду маємо вдосталь, і ви теж.

«Не можу не погодитися.» Штука полягала в тому, щоб якось розрізнити одних від інших — покірних овець од битливих цапів.

Чорні братчики почали роздавати харчі з возів: брили твердої солоної яловичини, сушену тріску, ріпу, моркву, лантухи ячневої крупи та пшеничного борошна, солоні яйця, барильця цибулі та яблук.

— Бери або цибулину, або яблуко, — почув Джон слова Волохатого Гала до однієї жінки, — але не одразу. Мусиш обрати.

Жінка, здавалося, його не розуміла і торочила своє.

— Мені треба два! Два яблука, дві цибулини. Одне мені, інше малому. Він хворий. Йому треба яблучко з’їсти — зразу одужає!

Гал затрусив головою.

— То хай сам приходить по яблуко. Або по цибулину. І те, і те зразу не можна. І тобі теж. Береш яблуко чи цибулину? Хутко, за тобою ще стоять.

— Яблуко, — мовила вона, і Гал дав їй старий висушений плід, маленький та зморшкуватий.

— Ворушися, бабо! — заволав чолов’яга за три людини від неї. — Задубіємо тут за твою душу!

Жінка не звернула на нього уваги.

— Дайте ще яблуко! — заблагала вона Волохатого Гала. — Для синочка. Ну будьте ж ласкаві! Воно таке маленьке!

Гал перевів очі на Джона. Джон заперечливо хитнув головою. Яблука скоро мали скінчитися. Якщо давати усім, хто проситиме два, то спізнілим не дістанеться геть нічого.

— Та забирайся вже! — крикнула дівчина позаду жінки і штовхнула її в спину. Жінка запнулася, зронила яблуко і впала сама. Решта харчів теж вилетіла з її рук. Квасоля порснула навсібіч, ріпа покотилася брудним болотом, лантух борошна луснув, і його безцінний вміст розсипався снігом.

Здійнялися гнівні голоси, почулися слова прадавньою і посполитою мовами. Коло іншого воза теж почалася штовханина.

— Харчів не досить! — загарчав якийсь старий. — Ви, кляті гайворони, виморюєте нас голодом!

Жінка, яку збили на землю, повзала на колінах, намагаючись підібрати щось із розкиданого. Джон побачив неподалік блиск оголеного клинка. Його власні лучники наклали стріли на тятиви. Він обернувся у сідлі.

— Рорі! Вгамуй їх.

Рорі підняв до вуст великий ріг і дмухнув.

— Га-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Шарварок припинився, усі голови обернулися, заплакала з переляку якась дитина. Мормонтів крук перейшов кроком з лівого Джонового плеча на праве, схилив голову і забурмотів:

— Сніг-сніг-сніговій.

Джон почекав, поки згасне останнє відлуння рогу, вдарив кобилу п’ятами і виїхав наперед, щоб усі бачили.

— Ми годуємо вас так, як можемо. Даємо харчів, скільки в змозі віддати. Яблука, цибулю, ріпу, моркву… попереду в нас довга зима, а запаси не безмежні.

— Ви, гайворони, мабуть, себе не кривдите, еге ж? — це наперед проштовхався Халек.

«Невдовзі почнемо.»

— Ми захищаємо Стіну. А Стіна боронить царину людей… і вас тепер теж. Ви знаєте, хто наш ворог. Ви бачили, що на нас насувається. Дехто вже з ними стрічався. З упирями та білоходами, мерцями з блакитними очима і чорними руками. Я теж їх бачив, бився з ними, одного надіслав до пекла. Вони вбивають людей, а потім женуть наших убитих на нас. Проти них не встояли велетні, не встояли ви, тенни, ані роди крижаної річки, ані рогоноги, ані решта вільного народу… а дні вкорочуються, ночі холоднішають, і мертві стають сильніші. Ви покинули домівки, пішли на південь сотнями й тисячами… навіщо, коли не втекти від них? Сховатися у безпеці. То не забувайте — вас ховає за собою Стіна. Безпеку вашу бережемо ми — гайворони, яких ви так зневажаєте.

— Така безпека, що з голоду здохнеш! — верескнула кремезна тітка з обвітреним обличчям. Напевне, списниця.

— Хочете краще їсти? — запитав Джон. — Краща їжа — для бійців. Допоможіть утримати Стіну, тоді їстимете, як гайворони.

«А добре чи погано, як гайворони — то вже запаси покажуть.»

Впала тиша. Дичаки сторожко перезирнулися.

— Їсти, — забурмотів крук. — Зер-рна, зер-рна!

— Битися за вас? — пролунав голос із сильною чужою вимовою. Сігорн, молодий магнар теннів, говорив посполитою, запинаючись і шукаючи слова. — Не битися за вас. Убити вас краще. Усіх на смерть.

Крук плеснув крилами.

— Смер-рть, смер-рть!

Батько Сігорна, старий магнар, загинув, розчавлений падінням сходів під час свого нападу на замок Чорний. «Я б почувався так само, якби мені запропонували укласти союз із Ланістерами» — сказав собі Джон.

— Ваш батько намагався усіх нас убити, — нагадав він Сігорнові. — Магнар був хоробрий воїн, але зазнав поразки. А якби переміг… тоді хто тримав би Стіну?

Джон відвернувся від теннів до решти.

— Мури Зимосічі теж були міцні й високі. Але Зимосіч нині лежить у руїнах, спалена і сплюндрована. Стіни тоді чогось варті, коли їх захищають люди. Сила Стіни — у її варті.

Старий, що притискав до грудей качан ріпи, вигукнув у відповідь:

— Ви нас убиваєте, голодом мучите, а тепер іще в неволю берете?

Опецькуватий червонопикий чолов’яга заволав на знак згоди:

— Та я краще голим ходитиму, ніж у чорному ганчір’ї на хребті!

Одна зі списниць зареготала.

— Тебе, Дупаку, навіть власна жона голим бачити цурається!

З десяток голосів заговорило одночасно. Тенни щось кричали прадавньою мовою. Малий хлопчина почав плакати. Джон дочекався, поки всі замовкнуть, обернувся до Волохатого Гала і спитав:

— Гале, що ти там казав тій жінці?

Гал збентежився.

— Про харчі, мосьпане? Про яблуко та цибулю? Отак і сказав. Що вона мусить обрати.

— Мусить обрати, — повторив Джон Сніговій. — Кожен із вас. Ніхто не просить вас складати наші обітниці. Мені байдуже, яких богів ви шануєте. Мої власні — старі боги Півночі. Але ви можете вклонятися червоному богові, Седмиці чи будь-кому, хто чує ваші молитви. Мені ж потрібні списи, луки і очі вздовж Стіни.